Немов пташка, що летить на приманку: Шлях до щастя, зради та справжнього кохання у долі української жінки — Дівчата, заміж треба виходити раз і назавжди, щоби все життя бути з коханим, а не блукати світом у пошуках другої половинки — так можна і залишитися недоїдженим яблуком. Одружений чоловік — табу. Навіть не пробуйте заводити з ним стосунки! А то, мовляв, трохи «пофліртую» — і розбіжимось. Побіжите обидва у прірву. А щастя обійде стороною. …Мої батьки разом уже пів століття, вони для мене — наочний приклад. Свою долю знайти й берегти понад усе — так я думала у колі подруг, коли мені було двадцять. Мудрі слова вклала мені в голову бабуся, їй я вірила беззаперечно. Подружки сміялися: — Не сміши, Ксюша! Полюбиш якогось «женатика», побачимо, як ти зможеш відмовитись… Тільки дівчатам я не розповідала, що мама до заміжжя народила старшу сестру від невідомого чоловіка. Це була ганьба на все село. Через п’ять років з’явилася я, вже у законному шлюбі. Тато без тями закохався у маму, і вони разом пройшли через усе життя. З рідного села довелося виїхати. Тому ще з юності я дала собі слово — ніяких позашлюбних дітей і чужих чоловіків. …З сестрою Софією ми ніколи не знаходили спільної мови. Їй завжди здавалось, що батьки більше мене люблять, а не її. Сестра постійно ревнувала. Між нами з Софійкою було негласне змагання: хто отримує більше батьківської ласки. Дитяче, але болюче… …З Єгором ми познайомились на дискотеці. Він — курсант, я — медсестра. Вже через місяць — весілля. Я за Єгором, немов пташка на манок. Після військового училища переїхали в гарнізон далеко від дому. Почалися сварки, нерозуміння, розлад. Порадитись ні з ким — мама в іншій країні. Народилася наша Танюшка. Дев’яності… Все нестабільно. Єгор звільнився і почав випивати. Я підтримувала, жаліла. Мовляв, все обійдеться — треба потерпіти. Єгор слухав здалеку: — Ксюша, не можу зупинитися… Згодом почав зникати з дому, іноді повертатися через місяць — з валізами грошей. Я знала — щось не те. Грошей не чіпала, намагалася берегти сім’ю. …Єгор зрештою пішов — повернувся лише через пів року, змарнілий, злий. Почав вимагати мої золоті прикраси, але не отримав. Я віддала гроші з валізи, а він сказав: «Цього мало». Ту ніч ми були разом, але вранці Єгор знову пішов. Я чекала — рік, два… У лікарні за мною доглядав лікар Діма. Він був одружений. Я не наважувалася на роман, поки не втратила надію на повернення чоловіка… …Під Новий рік з’явився Єгор. Зізнався: у нього народився син від іншої, і він хоче розлучитися. Я погодилась. Танюшку батько більше не бачив… Діма зізнався у коханні, кликав заміж, але я відмовила — не могла зруйнувати іншу сім’ю. Моїм щастям став Василь. У нього був син Денис, у мене — Танюша. Ми зустрілися в лікарні, полюбили одне одного, зрослися сім’ями. Тепер разом вже тридцять років. Я оберігаю це щастя понад усе. Нещодавно Єгор подзвонив моїй мамі: — Такої жінки, як Ксюша, я не зустрічав…

Наче синичка на зернятко

Дівчата, що я вам скажу: заміж треба йти раз і назавжди! Отак поки дихання у грудях. Любиш тримайся, не розлітайся світом у вічних пошуках другої половинки, бо залишишся, як надгризене яблуко на базарі.
Чужий чоловік табу, хоч і запропонуйте мені цілий мішок гривень із Привату. Не спокушайте долю: можна подумати, що “трохи пороманю” і досить! Наздожене вас біда, обох втягне, ще й хитре щастя оминатиме як сусідський пес.
Мої батьки людям на заздрість ось уже пятдесят років рука в руці йдуть. Для мене вони живий доказ. Знайду свою долю триматиму, ще міцніше, ніж кота за хвіст! Саме так я колись, у двадцять, міркувала з подругами на кухні, доки варила борщ. Мудрості в голову тицяла моя бабуся Одарка от кого насправді треба слухати.
Подруги лише сміялися та крутили пальцем біля скроні:
Ще подивимось на тебе, Оленко, як захочеш “женатика”. Не така ти вже й кремінь!
А їм не зізнавалася, що мама мою старшу сестру Наталку народила ну, скажімо так, до знайомства з батьком.
Село гуділо, як переповнена маршрутка сором на всю область! А вже через пять років зявилася я, та вже по закону. Тато закохався мамі по самі вуха разом утекли навіть з рідної Козелецької громади, щоб нове життя почати. Я ж собі твердо сказала: ніяких лівих дітей і хороводів з чужими чоловіками.
Ото ж, вирішила долю не гнівити
З сестрою Наталкою у нас як вітром дує: часом сонце, а частіше туман. Наталя біла вічною ревнивицею: все їй здавалося, що я татова й мамина любімка, а вона так, підробка. Повний абсурд, але в нас мовчазна дитяча олімпіада хто батьківської любові вигризе більше.
З Ігорем познайомилися у клубі «Веселка». Він курсант військового вишу, я тоді ще молоденька медсестра з районної поліклініки. Роздольна дискотека, музика аж лунає, як на весіллі. Спалахнуло кохання, очі блищать. Через місяць, уяви собі, вже й весілля справили! Счастя в хаті вистачало разливай хоч відрами. За Ігорем я була, наче синичка де він, там і я.
Після його закінчення ми втекли у військове містечко десь на Черкащині. Від мами та від рідні на інший край України. Само собою, почалися свари, як у традиційній укрсімї: то борщу недосолила, то приправу не таку купила. Порадитись ні з ким, бо мама аж у Польщі на заробітках.
Народилася наша Тетянка «горішок щастя». А це, між іншим, 90-і чорний рік для всіх.
Ігор, ні з того ні з сього, звільнився: мовляв, перспектива у заначці хіба в пляшці. Почав добряче прикладатися до чарки. Я спочатку терпіла, жаліла, шепотіла: Скоро ковбаса краща стане!
Оленко, ти мене підтримуєш, бурмотів, але все одно настає таке, що рука сама за горілкою тягнеться.
Потім трішки погіршало. Ігор почав час від часу пропадати: то на пару днів, то як піде тижня не видно. Якось повернувся через місяць припер під пахвою валізку, ту, знаєте, синю таку, нібито з секонд-хенду, забиту гривнями.
А відкіля це добро? питаю.
Тобі яка різниця, Оля? Бери, витрачай, ще привезу! аж носа задер.
Я ту валізу до шафи, сховала. Вождівська інтуїція: не чіпаю й копійки.
Ігор знов кудись зник. На цей раз надовго. Зявився через півроку: худий, блідий, очі як у собаки біля мясної лавки.
Знімай, Оленко, свої золоті сережки, треба борг дуже небезпечним людям віддати, дивиться загрозливо.
Я отетеріла:
Це подарунки моїх батьків! Не віддам, хоч у Приватбанк закладай! Що взагалі коїться, Ігорю?
Не кричи, тут такі «мутки» Допоможеш? Іде, як мара.
Я в страху, дістаю ту валізку:
Ось твої гроші, бери й далі шукай щастя. Ми з Тетянкою самі проживемо.
Ігор розчаровано:
Все одно мало… Добре, щось придумаю.
Подарував мені ту ніч, як останній каравай на вінчанні. Я до нього, як бджола до липи: і люблю, і пробачаю.
На ранок знову цілунок на прощання:
Довго, Ігорю?
Хто зна, Оленко. Жди мене.
І я чекала. Рік. Два
У лікарні, де працювала, за мною почав доглядати лікар Дмитро. І такий собі, знаєте, гарний, дотепний шкода лишень, що одружений. Це мене й зупиняло. А воно і не дивно: я наче заміжня, але чоловіка не бачила вже дві зими. Від нього ані листа, ані привіт.
Коли Новий рік всі ганяють з мандаринами, ялинки блищать, а в мене тихий смуток.
Дзвонить у двері дивлюсь: Ігор.
Я в обійми мов фільм Один дома в реальності:
Нарешті! Де ж ти, Ігорчику, пропадав?
Оленко, не до поцілунків. Розумієш, нам треба швидко розійтися. В мене син народився. Не хочу, щоб він ріс без батька.
Я ніби крижана: очі повні сліз, душа пусткою. Біль тільки жар залишився… Ну, цього слід було чекати.
Гаразд, Ігорю. Воду, що вилилась, назад не збереш. Веселе свято буде, після свят розведемось. Все життя шкереберть…
Хочеш Тетянку побачити? Вона у подруги. Привести, чи як?
Пробач, поспішаю. Іншим разом обійму, і щез без сліду.
Другого разу не сталося. Батько доню більше не бачив. Рідна кров стала чужою.
Дмитро, відчувши мою самотність, закружляв у хороводі залицянь чин-чинарем: і цукерки, і каву з тістечками носив. Давно забула про не можна! заколихала любов. Я піддалась, плавала у рожевих хмарах. Наш роман тривав три роки. Дмитро навіть запропонував одружитись.
Ні, Дімо. На сльозах дружини і доньки сімейне щастя не побудуєш. Кожному свій шлях, застрягло в горлі.
Знаєте, змогла вчасно зупинитися і пішла працювати в іншу лікарню подалі від спокуси.
Мою справжню долю звати Василь.
Він сам виховував сина Дениса колишня дружина втекла з якимось айтішником у Тернопіль, Василеві залишила хлопчика.
З Василем і познайомилась, коли він потрапив до моєї нової лікарні з апендицитом. Василь навіть на операції жартував! Якщо чесно, добалакався, що я аж розквітла поруч.
Його Денису сім, моїй Танечці вісім. Зійшлися ми з Василем, наче вареники з сметаною все йшло гладко, злагоджено, весело. Діти росли, город обробляли, секретів жодних. Мені з другим чоловіком просто пощастило, хоч стій, хоч падай. Бережу його більше, ніж власну зарплату! Вася моє сонечко.
У шлюбі вже й тридцять років!
Ото нещодавно Ігор зателефонував моїй мамі:
Такої, як Оленка, ще пошукатиКажуть, любов як горнятко: розібєш склеїш, а тріщина залишиться. А мій Василь навчив мене, що не треба шукати ідеальну чашку важливо разом делікатно наливати по вінця теплоту, підливати вірою й берегти кожен день.
Ми сидимо з ним вечорами на кухні: я ліплю вареники, він капусту шинкує та підморгує хлопчакувато, як колись на операційному столі. Наші діти вже дорослі телефонують з робіт і університетів, кидають жарти в сімейний чат. Я сміюся, слухаю старі пісні й думаю: скільки в молодості здавалося треба одразу і навіки, міцно, не розгубити. А головне навчання відпускати тоді, коли того просить душа. Бо щастя це коли, попри всі бурі, ти нарешті знаходиш того, з ким хочеться постояти в тиші, попити чаю й не рахувати тріщини.
Я вже не синичка я сад біля власного вікна: розлого, затишно, у мирі з собою. За плечима історії, чоловіки, валізки з таємницями. А поруч мій Василь: простий, як хліб, теплий, як сонце. І в цю мить я точно знаю саме так воно й треба було.
Іноді щастя приходить тихо, як світанок помітиш, якщо не спиш у сльозах. А я навчу й Тетянку, і онуків: тримайте своє, не чужого, та не бійтеся починати знову. Бо в кожної синички свій сад, своя весна й пісня.
А доля… вона обовязково прилетить до тих, хто чекає навіть якщо здається, що всі яблука вже надкушені.