Не тих зустрічаємо, не за тих виходимо
Дорога життя йде через дивні сади і покручені стежки, а долі втекти неможливо, як не ховайся за соняшниками. У кожного своя дорога під зорями, своя пісня у вітер. Оленка росла в хаті, де всі були жінки, як на весняному ярмарку бабця, мати й вона. Але царством це не назвеш: тріснута глиняна підлога, город під вікном, дрова коло хати, вода з колодязя обіймає холодом, господарство й нескінченна робота, ніби жито на полі.
Бабуся Ганна давно в селі сама, рано овдовіла, її дочка Галина теж одна чоловік пішов, покинув, як Оленці було лише два роки. Так і було у них бабське королівство. Змалечку Оленка вміла доїти корову, полоти буряки, навіть куліш варити навчилася потроху.
Ганні вже перевалило за п’ятдесят, коли вона якось прийшла втомлена з ферми, сіла на лавку й мовила:
Галю, доню, ну як усе набридло
Мамо, що трапилося? озвалась Галина, а за нею й допитлива Оленка підскочила.
А що? Та вже сил нема хребет гнути, гній тягати й ніякого просвітлення. Може, маємо право на інше життя? казала вона, поклавши шорсткі, трудом обпалені руки собі на коліна.
І що ти, мамо, пропонуєш?
А давайте, продамо хату, та поїдемо в місто. Я трохи зібрала за роки придбаємо там квартиру.
Бабусю, я хочу! заплескала в долоні Оленка. Я так хочу до міста, просто аж не дихаю!
Так і зробили. У Ганни в місті жив старший брат дядько Степан. Переночували в нього.
Вам виділимо поки одну кімнату, хвилювалася його жінка, а як вже знайдете своє, переберетесь.
Рідня прийняла щиро. Галина ходила дивитись квартиры, Степан допомагав. Нарешті знайшли й переїхали.
Ремонт би не завадив, журилася Ганна, та всі заощадження віддали за житло. Але нічого, з часом впораємось.
Так, мамо, змахнула рукою Галина, я ще знайшла роботу на хлібозаводі. Завтра перший день. Оленку треба влаштувати у школу через пару тижнів канікули закінчаться. Поряд тут школа мені якраз по дорозі.
Гаразд, доню, я сама з Оленкою піду, ти працюєш тепер, часу не матимеш, відповідала Ганна.
Оленку взяли у шостий клас. До школи було рукою подати. Дівчина раділа:
Бабусю, навчатися у місті це ж мрія! Я не підведу.
Коли Галина повернулась з роботи, мати сказала:
Мене прийняли прибиральницею у тій же школі, де твоя Оленка вчитиметься. Поки сил вистачить, підроблятиму мабуть, не завадять нам ті гроші.
Мамо, могла б уже відпочивати, пенсію отримуєш.
Ні, Галю, поки руки тримають ганчірку працюватиму. Та й за донькою в школі нагляну.
Минав час. Ганна прибирала коридори, втомлювалась, але не нарікала. Галина працювала. Оленка вчилась так-сяк.
Після восьмого класу Оленка вирішила до школи більше не ходити треба допомагати матері й бабусі, працювати. Побачила оголошення біля кафе шукають посудомийку. Зайшла й одразу влаштувалась.
Старанна, не тільки мила посуд картоплю чистила, заміняла кухаря, коли треба. Подружилась з дівчатами, почала з ними ходити на танці.
Мамо, я в клуб на танці піду повернусь пізніше.
Дивись там, Оленко, особливо з хлопцями не вір, думкою живи, кликала вслід Ганна.
Ой, бабусю, я вже доросла, все знаю, сміялась Оленка.
На танцях Оленка й познайомилась із Тарасом. Покликав у хоровод, весь вечір поряд тримався.
Додому проведу, мовив впевнено, і Оленка не відмовила.
Почали зустрічатися, поки Тарас не сказав:
Олю, мене скоро в армію забирають, будеш чекати? Я листи писатиму.
Чекатиму, буде кому писати, пообіцяла.
Провела Тараса в армію, листувались. Через рік мав приїхати у відпустку. Нарешті повернувся.
Привіт, Оленко! Ну як тут без мене? Заміж не вийшла? жартував Тарас.
Я чекала, як і обіцяла.
Ну, то добре але не видно було, щоб він радий. Голос сухий, в очі майже не дивився.
Відпустка швидко минула. Тарас поїхав, листи надходили все рідше, потім і зовсім зникли.
Прийшов день повернення з армії. Але Тарас Оленці і не повідомив, телефону тоді не було, на танцях не з’являвся. Оленка хвилювалася:
Дівчата, з Тарасом щось сталось? Уже мали б повернутись! Я й адресу батьків не знаю…
Та сходи, скептично порадила подруга, зустрінеш і його дружину. Ой, наївна! Він ще в армії оженився, жінку привіз…
Не може бути… Я ж чекала! розгубилась Оленка.
А він ні.
Якийсь час потому випадково зустріла Тараса в парку.
Привіт, Оленко! підвівся радо.
Але дівчина пройшла повз, не зупиняючись. Тарас простягнув руку:
Пробач Дурницю зробив, про тебе думаю, навіть в снах бачу, але дружину не люблю, змусили дитину чекає. Не вистачає мені тебе…
Оленка спинилась, глянула в очі:
А від мене чого хочеш щоб я коханкою була при твоїй дружині? Ні! Обдурив, живи з тією, кого обрав. Народжуйте, виховуйте, але без мене. Щастя на новому шляху, Тарасе! і пішла.
На роботі власник звернув увагу:
Оленко, ти моторна, готуєш вправно їдь на обласні курси кухарів, потім будеш у нас кухаркою.
Я згодна! Люблю готувати.
Оленка, гарно вбрана, стояла на пероні, чекаючи електрички. Уперше їхала самостійно в обласний центр, у неї дзвеніло у вухах від хвилювання. Повз проходила компанія хлопців з гітарами когось з армії проводжали.
Раптом один у військовій формі відійшов до Оленки:
Дівчино, давайте знайомитись! Я Юрко. А ви?
Оленка, сказала не задумуючись.
Чекаєш електричку? кивнула.
Електричка скривилась на горизонті, хлопець рушив до гурту друзів.
Дивний якийсь Юрко, подумалось, навіщо йому моє імя?
Сіла Оленка ближче до вікна. Ледве рушили біля неї знову Юрко:
О, а я ж казав, знайду! Часу мало: в армії, на відпустці. Але ти мені з першого погляду до душі. Дай адресу писатимемо листи! А ти куди їдеш?
На курси кухаря, відповіла.
Всю дорогу говорили ніби сни переплітаються. Обмінялись адресами, розїхались.
Спершу Оленка не сподівалась продовження. Вона памятала Тарас теж одружився в армії. Але Юрко подобався простий, щирий, не малював золотих гір. Листуватися не важко.
«Бабця Ганна каже: не тих зустрічаємо, не за тих виходимо» думала Оленка, не особливо сподіваючись на щастя.
Майже рік листувались, і от, Юрко зявився просто під вікнами Оленки. День був вихідний, обоє зраділи. Оленка зрозуміла на цього хлопця можна спертися.
Час тек як Дністер. Оленка вийшла за Юрка. Вона працювала кухарем у ресторані, Юрко на заводі. Все в Оленки було до ладу: на поличці, у скрині, у каструлі. Два сини-близнюки ходили в садочок, як ясні калачинята.
Та з чоловіком були постійні дрібні війни: де працював там і кинув інструмент, і шкарпетки, і ключі. Лаялася, піднімала речі. Згодом надумала:
Інакше треба, по-жіночому.
Запольотіла білим соловям: лагідно, хитро, по секрету. І вже Юрко робочий одяг кидає в сіни, гайки взяв у гараж, підлогу мете, навіть у сараї лад. І Оленка тішиться.
Я все ж зустріла свого, вийшла за свого, сміялась вона, згадуючи бабцю Ганну.
Прожили щасливо під одним дахом роки. Але одного разу Юрко не повернувся з роботи упав і серце спинилося просто на вулиці. Наче вітер з-під ніг забрали. Оленка сумувала довго.
Залишилась одна з хатиною, як колись її бабця Ганна, як мати її Галина усі вони залишались на самоті. Долі не обійдеш.
Живе й Оленка сама. Сини й онуки заскакують у гості, як журавлиний ключ минає поле навесні. Від долі не втечеш, навіть у найбезглуздішому сні.
