Усе, що робиться — на краще Інга Вікторівна — мама Влади, ліпила доньку «під себе», і Влада у всьому її слухалась. Мати вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки слідувати чітко її настановам. — Владо, — суворо казала Інга Вікторівна, — щоб досягти в житті таких же результатів, як і я, ти повинна йти дорогою, яку я тобі вказую, ні кроку вбік. Сподіваюся, ти мене зрозуміла і запам’ятаєш це на все життя? — Так, мамо, — відповідала дочка. Влада любила свою матір, тож старалась до неї дослухатися і не хотіла її розчаровувати. А мама хотіла бачити в доньці ідеальну міс Перфект. Але чим більше старалася донька, тим менше в неї виходило. Дитина є дитина — Влада з дитинства щось мазала, рвала, падала й розбивала. Але в школі навчалась дуже добре: знала, якщо принесе «трійку», для її мами — трагедія. — Владо, сором і ганьба. Як ти могла отримати «трійку», ти що, нас із татом не поважаєш? Не позорься, будь ласка, і швидко виправляй! — Добре, мамо, — слухняно казала донька, хоч і пробувала заперечувати: — Мамо, у мене лише одна трійка, випадково… — Неважливо, доню… Ти маєш бути кращою і розумнішою за всіх! Влада переживала, але швидко виправляла оцінку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю, як і мусило бути. Інга Вікторівна була задоволена, коли донька легко вступила до Київського університету. — Ну молодчинка, доню, пишаюся тобою, — таки сказала якось мама, — маєш і далі так продовжувати. У Інги Вікторівни був будівельний бізнес — зовсім не «жіноча» справа, але вона так чітко керувала і контролювала, що навіть досвідчені чоловіки-бізнесмени дивувались її сталевому характеру. Вона навіть не сумнівалась: по закінченню університету влаштує дочку поруч із собою. Влада дуже хотіла звільнитись від маминої опіки, подихати на повні груди, думала навіть вступати до вишу в іншому місті, але марно. — Доню, ти мусиш бути під моїм наглядом і контролем, — рішуче заявила мама. — За яким іншим містом, у Києві свій університет, тут і вчись! Звісно, Влада не могла заперечити. На третьому курсі Влада закохалася по-справжньому. До того спілкувалась із хлопцями, інколи таємно від мами, але це не було серйозно. Гоша — синьоокий блондин з чарівною посмішкою — підкорив її серце. Він навчався у паралельній групі також на третьому курсі. Влада і в університеті вчилася на відмінно, а йому навчання давалося важко, особливо не любив курсові. Одного разу він зупинив Владу в коридорі: — Владо, допоможи з курсовою, зовсім заплутався… — Добре, допоможу, — погодилась, бо Гоша їй подобався. Відтоді Влада постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй любов’ю та дозволяв любити себе. Зустрічались, гуляли, ходили до кінотеатру та кав’ярні. Інга Вікторівна щось запідозрила й запитала напряму: — Доню, що, закохалася? — Звідки ти знаєш? — здивувалась та. — У тебе й на лобі написано… Познайом мене з ним, мушу знати, що це за «птах і якого польоту». Влада запросила Гошу додому, батьки з ним познайомились, навіть Інга Вікторівна не прискіпувалась. Коли хлопець пішов, мама сказала: — Яка любов, Владо? Хлопець тебе просто використовує. Інтелектом не блищить, і поговорити ні про що, що ти в ньому знайшла? — Це неправда, мамо, — вперше заперечила дочка. — Гоша — цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Ти просто його «задавила» своїм інтелектом, не всім же такими бути, і молодий він ще! — Доню, він тобі не пара, — наполягла мама. Влада вирішила наполягти на своєму: — Мамо, прости, але що б ти не казала, я все одно буду його любити і зустрічатися з ним. Інга Вікторівна здивовано подивилась на доньку й роздратовано махнула рукою. — Колись зрозумієш: твій Гоша — сіра миша… Влада таки відстояла своє й після університету вийшла за Гошу заміж, тішачись, що мама помилилась щодо нього. Життя показало: звичайні «трійочники» часто досягають більшого й стають успішнішими, ніж відмінники. Так сталося і з Гошею: після закінчення він знайшов престижну роботу, поки Влада працювала під крилом матері. У Гоші була своя квартира — ще під час навчання подарували батьки, тож після весілля Влада раділа, що позбулася материнської опіки, але рано раділа. На роботу мама взяла дочку до себе. Якось Гоша прийшов додому й повідомив: — Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, з випробувальним терміном. Але я докладу всіх зусиль. Через три місяці його затвердили на посаді. Гоші не подобалось, що дружина, маючи «червоний диплом», досі працює під крилом матері. — Владо, працюючи з мамою, нічого ти в житті не досягнеш, час вийти з-під її контролю, — бурчав чоловік. — Ти так і залишишся підкаблучницею. Вона — стервозна, ти — м’яка. Це було боляче, але Влада й сама розуміла: це правда. Згодом Гоша припинив докоряти, але це не полегшувало її становища. Він ставав усе байдужішим, замкнутішим, а Владу це влаштовувало: мовчить — і добре. Минув ще рік, і одного вечора чоловік повідомив: — Я зустрів іншу. Я її люблю. Йду від тебе. Вона — справжня… Вперше в житті Влада втратила контроль: кричала, сварилась, навіть розбила тарілку й кинула його телефон об стіну, порвала кілька сорочок — а потім заспокоїлась. Чоловік мовчки дивився, а потім промовив: — Бачу, у тобі таки є характер. Шкода, що дізнався пізно, й пішов. — Ненавиджу! — тихо сказала вона, зібрала речі, зняла квартиру й пішла. Інзі Вікторівні нічого не сказала, бо знала, що та відповість. Місяць і більше вдавалося приховувати від мами справжнє становище. Але материнський погляд помітив зміни. — Владо, що з тобою? Очі потьмяніли, ходиш, як тінь. У вас з чоловіком проблеми? — З чого ти взяла? Немає у мене вже чоловіка. — Боже, так і знала, він тебе покинув. Коли це сталось? — Ще у квітні… — І ти мовчала стільки часу? Влада зітхнула. Перебивати маму не могла й терпляче слухала потік звинувачень у свій і в Гошин бік. — Я тебе попереджала. Добре, хоч не стала його служанкою. Яке щастя, що у вас не було дітей. Надалі прислухайся до моїх порад, зрозуміла? — Мамо, що не робиться — все на краще, — несподівано відповіла Влада, стала й додала: — Більше у тебе не працюю, набридло все… — і вийшла з кабінету. Інга Вікторівна залишилась приголомшена. Влада вирішила втекти від материнського контролю, знала — далі буде гірше. Тепер щодня чула б повчання й не змогла б і кроку ступити самостійно. Вона йшла не поспішаючи, сама не знала куди — сіла в трамвай, на своїй зупинці вийшла й тут же впала. Нога потрапила в ямку. Охнула й сіла. — Тільки цього ще мені не вистачало… — подумала, скривившись від болю. — Що з вами? — підійшов молодий чоловік, бо трамвай уже поїхав. Він допоміг підвестись, на ногу було боляче ставати. — Боляче? — співчутливо запитав. — Дуже, — морщилась вона. — Тоді тримайтесь за шию, — він легко підняв її й доніс до своєї автівки. — Поїдемо в лікарню, раптом перелом… — Я — Женя. А вас як звати? — Влада. У лікарні з’ясувалось: перелому немає, лише вивих. Добре перебинтували, проконсультували й відпустили додому. Женя дочекався, відвіз додому. — Дайте свій номер телефону, — ввічливо попросив, — раптом знадоблюсь. Влада не пручалась. Наступного дня Женя зателефонував: — Що вам із собою привезти, як там нога? — Сік і фрукти, і ще хліба немає, — сказала. За деякий час подзвонили у двері. Влада довго пробиралася. Женя зайшов із двома великими пакетами. — О Боже, навіщо так багато? — Ми святкуємо наше знайомство, якщо не проти! Я все допоможу, а то й зроблю сам. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — зовсім не була проти, з Женею було легко. Женя накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік — спиртного не було. Сказав одразу: він не вживає. Вечір минув чудово. Через чотири місяці Влада з Женею одружилися, а за рік у них народилася донька Ксюша. Коли її запитували, де знайшла такого гарного чоловіка, Влада жартома відповідала: — Він мене просто підібрав на вулиці… Не вірите? Запитайте у нього! Дякуємо за прочитання, підписуйтесь і підтримуйте нас! Бажаємо щастя у вашому житті! **Усе, що робиться — на краще**