3:00 ночі. Я лежу у темряві, як раптом мій старенький мобільний, що лежав на тумбі біля ліжка, почав настирливо вібрувати. З просоння мало що розумію, хто б це міг дзвонити такої години. Беру телефон, дивлюсь на екран і серце аж підскочило. Дзвонив мій син.
Алло Оресте, що сталось?! невпевнено промовив я в слухавку, відчуваючи холодну тривогу. Чому ти дзвониш так пізно?
Тату, вибач, що розбудив, почав він зі сплутанням у голосі. Я зараз їхав з роботи і така справа Не знаю, що робити
Що за справа, сину? Кажи! Не мовчи! Ти ж не хочеш, щоб у мене серце зупинилося від хвилювання?
Тут На дорозі Лежить, ну Хочеш щось порадити? Я вперше таке бачу, трошки розгубився.
Я сторопів, ми обоє мовчали кілька секунд.
Ти людину збив? Навіть не уявляю Тільки не кажи, що на смерть? питав я, вже уявляючи найгірше. Руки задрижали.
Та ні, здається, що жива Та й не я збив, там хтось інший. І взагалі не людина це.
А хто тоді?
Собака Вівчарка, здається. Ще дихає, але важко. Що мені робити, тату? У нас же в Стрию нема цілодобової ветклініки. А ти в цих справах розумієшся, більше за мене.
Відійшовши трохи від шоку, я почув у трубці його напружене дихання. Орест стояв на вулиці біля пораненої тварини, яка в променях фар ледь-ледь здіймала грудну клітку. Їй було погано, в очах стояв такий смуток, наче вона прощалась із життям.
«Добре, що ще дихає Може, не все так страшно», подумав я про себе й стиснув слухавку.
***
За три дні до цього.
Тату, ти знову за своє? Чим тобі не сидиться вдома? Нащо ці твої коти? буркнув Орест, коли забіг на хвильку до мене й побачив, як я в дворі біля будинку роздаю підгодівлю місцевим котам. Все життя був звичайним чоловіком, а як пенсію отримав ніби щось перемкнуло. Любов до тварин застала мене зненацька.
Привіт, сину! Чому не попередив? Я б щось смачне приготував.
Бачу, все смачне вже твої коти поїли, посміхнувся Орест.
Не розумів він, навіщо я витрачаю скромну пенсію та час, підгодовуючи всіляких бездомних. А в мене вдома вже чотири коти підібрав за рік, самі спочатку були дрижачі, голодні, тепер сплять разом у теплі. Але зупинятись я не збирався, підгодовував всіх на районі, кого бачив. Не міг пройти мимо й собак. І навіть голуби біля смітників були не обділені увагою.
Сусіди за очі кличуть мене «Батько Тереза». Мабуть, сміються, показують пальцями. У Львові на такий прояв людяності часто реагують скептично.
Та нехай балакають, що хочуть, кажу Оресту, помітивши, як йому не по собі. Хай хоч хрестяться, а я своє роблю. Добра у нас мало, треба примножувати.
Але ти ж взяв чотири коти! Не достатньо? здивувався він.
Для добра немає «достатньо». Якби мав більшу квартиру всіх би прихистив Переїздити явно не збираюсь. Пенсія моя сам знаєш яка. Але й решті допомагаю скільки можу.
Приклад, кажеш?
Саме так. Може, й інші подумають, зроблять щось схоже. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. Та й ми ж просто люди, значить повинні допомагати, якщо можемо.
Він хотів зрозуміти мене, та не міг. Казав: якби я допомагав безпритульним людям ще зрозумів би. Але ж тварини
У місті й так достатньо котів та собак. Але ж крайність не завжди зло.
Через три дні після цієї розмови він змінив свої погляди назавжди.
Того вечора він повертався додому глибокої ночі. На роботі завал довелося затриматись. Але нічний Львів особлива атмосфера. Орест завжди дотримувався правил дорожнього руху, але тієї ночі трохи натис на газ
Та недовго: просто перед ним на дорозі лежала собака. Встиг пригальмувати.
Декілька хвилин сидів, міцно тримаючи кермо, аж руки засудомило. Зрештою, вийшов і, побачивши поранену тварину, одразу зрозумів, що її збили. Якийсь такий сам гонщик чи пяний водій.
Треба було діяти. Але як? Сам нічого не тямив у собаках. Тому й подзвонив мені.
***
Алло Оресте, ти чого так пізно дзвониш? Що сталось? знову почув у трубці.
Тату, вибач Я забрав на дорозі собаку. Жива, але ледве дихає. У нас в місті немає цілодобових ветклінік. Що порадиш?
Ясна річ, що знайомих ветеринарів нема, і везти до Києва нині вночі ризиковано. Знаєш що, привози її до мене.
До тебе? Правда?
Та невже! Не переймайся. У мене вдома не тигри, а коти. Не бійся за них, головне часу не гаяти. Обережно поклади собаку у машину й вези. Я приготую все, що зможу.
***
За пів години Орест вже ніс велику вівчарку на руках сходами на четвертий поверх. Весь перепачканий, але то вже було байдуже. Душа боліла: «аби жива лишилась».
Отут клади, показую на застелену диванну. Не був я ніколи ветеринаром, але досвід маю не раз коло клініки крутився з котами. Орест відкрив потрібну інструкцію в смартфоні. Разом зупинили кровотечу, зробили перевязку. Собаці стало легше.
Коти теж допомагали: спочатку крутились насторожено, потім підбігли ближче, лягли поруч, замуркотіли. Вівчарка заснула, немов під мамин голос.
Тату, як думаєш, виживе? спитав Орест, перебираючи шерсть собаки.
Вірю, що так. Бо справжній чоловік завжди має співчуття. Цей пес для чогось прийшов у наше життя.
Ну а як же я міг лишити!? Орест схилив голову.
От бачиш, три дні тому ти вважав мене диваком за турботу про бездомних котів, а тепер сам недоспав, і з собакою біля дивану сидиш і переживаєш. Й буде ще щось гарне в твоєму серці, що залишиться назавжди.
***
Ранком Орест повіз собаку до ветклініки на вулиці Замарстинівській, приїхав до відкриття. Люди в черзі, побачивши його з твариною на руках, мовчки відступили, пропустили без слів.
Тих кілька хвилин у коридорі змінили його. Він зрозумів: допомога тваринам робить із нас людей. Стаєш добрішим, милосерднішим.
Я запропонував ім’я для нового члена нашої родини: Барвін. Так і залишилось.
Кожної неділі тепер Орест приїздить до мене, і ми разом із Барвіном та котами гуляємо біля дому. Сусіди виглядають в вікна, перешіптуються, показують пальцем, ніби ми чудики. А нам що їхні жарти? Головне бути людиною.
Дякую Барвіну, що так несподівано зявився у нашому житті, і дякую собі за те, що свого часу не побоявсь стати «диваком».
Розумію тепер: не важливо, кому ти допомагаєш людині чи собаці. Головне щоб у серці було місце для співчуття. Тільки так цей непростий світ стане хоч трішки людянішим.
