Не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо
Дорога життя нелегка, від долі не втечеш. У кожного своя доля, своя правда. Віра виростала у родині, де панувало жіноче царство. Та й царством це назвати важко жили у власній хаті на околиці села, і за все потрібно було самим дбати: город, дрова, вода з криниці, господарство, а роботи непочатий край.
Баба Фая жила в селі давно сама, рано овдовіла. Дочка її, Марія, теж зосталася самотньою чоловік залишив, коли Вірі було всього два роки. Так і жили вони своєю жіночою родиною. Змалечку Віра вміла доїти корову, полоти буряки, варити нехитру їжу.
Фаї було вже далеко за пятдесят, коли вона одного вечора повернулася з ферми втомлена і сказала:
Машо, доню, як же все мені остогидло…
Мамо, що трапилось? стривожено спитала Марія, а онука Віра вже бігла допомагати.
Та що-що Скільки можна гарувати, лопатити той гній Чи не маємо ми права на кращу долю? промовила, опустивши мозолисті, вузлуваті руки на коліна.
А що ж ти пропонуєш, мамо?
А давайте поїдемо до міста. Продаємо все тут, я трохи гривень за роки відклала купимо квартиру в місті.
Бабусю, я згодна! застрибала Віра, хочу в місто, хочу, хочу!
Так і зробили. У Фаї був брат у Львові Микола. Зупинилися у них.
Поживете перший час у нашій кімнаті, метушилася його дружина, а там квартиру знайдете переберетеся.
Родина прийняла їх тепло, гостинно. Марія шукала квартиру і Микола допомагав. Нарешті знайшли помешкання і переїхали.
Звісно, ремонт би зробити треба, зітхала Фая, та всі заощадження на житло віддала. Ну нічого, згодом відремонтуємо.
Еге ж, мамо, погоджувалась Марія, а я вже знайшла роботу на хлібозаводі. Завтра виходжу вперше. Треба Віру до школи оформити, канікули за місяць скінчаться. Поруч школа, якраз мені дорогою на зміну.
Гаразд, доню, я з Веркою до школи піду. В тебе вже часу не буде, робота клопоталася Фая.
Віру прийняли у шостий клас. Школа близько, Віра раділа:
Бабусю, я так хочу вчитися в місті! Обіцяю докладу всіх зусиль!
Після першої ж зміни Марія отримала новину:
А мене взяли прибиральницею в тій же школі, де Віра вчитиметься. Підзароблю трохи, гроші дуже потрібні
Ой, мамо, та хіба на пенсії не можна відпочити?
Ні, доню. Поки є сили, працюватиму, та й за внучкою наглядати буду вона ж новенька…
Плинув час. Фая мила підлоги у школі важко, але терпимо. Марія теж працювала, Віра звикала до нової школи й вчилася посередньо.
Закінчивши восьмий клас, Віра до школи більше не пішла вирішила допомагати матері й бабусі. Знаючи, що треба працювати, проходила повз ресторан і побачила оголошення потрібна мийниця посуду. Не роздумуючи, зайшла й одразу взяли.
Працювала старанно і картоплю чистила, і на кухні підміняла кухаря, коли треба було. Подружилася з дівчатами й разом стала ходити на танці.
Мамо, я в народний дім на танці, казала вечорами. Повернуся пізніше.
Гляди там, Верко, з хлопцями будь обережна. Головою думай, по-старечому бурчала баба.
Та хіба я мала вже, бабусю
Саме на танцях і познайомилася з Толиком. Запросив у танець, а далі весь вечір не відходив від неї.
Проведу тебе додому, впевнено мовив, не відмовляй.
Почали вони зустрічатися, а невдовзі Толик заявив:
Вір, я в армію йду. Чекатимеш мене? Писатиму тобі, а ти відповідай.
Звісно, відповідатиму! пообіцяла Віра.
Відпровадила хлопця до військкомату, писала листи, він теж. Обіцяв через рік приїхати у відпустку. Нарешті дочекалася Віра того дня.
Вітаю, Віро! Ну як ти тут? Заміж ще не вийшла? жартував Толик.
Ти ж знаєш, я чекала…
М-м… сухо відповів він, уникав її погляду, ніби щось приховував.
Відпустка промайнула. Толик поїхав. Після цього листи від нього рідко приходили, короткі. Згодом взагалі перестав писати.
Коли ж мав повернутись додому, то навіть не повідомив Віру. На танці не зявлявся. Друзі підказали:
А сходи-но до його батьків, заодно й з жінкою познайомишся. Ой, й проста ти, Верко… Толик твій ще в армії одружився, жінку з собою привіз. Забудь його.
Не може бути! Адже я його чекала…, відчаєно мовила Віра.
Ти чекала, а він ні.
Але раз через деякий час випадково зустріла його у парку сидів на лавці, як колись.
Привіт, Верочко! схопився до неї.
Віра йшла мовчки. Він наздогнав:
Почекай, Вір… Пробач. Дурість зробив… Про тебе думаю, сниться мені Дружину покохати не можу, вона дитину чекає Але ти мені дорожча за все…
Зупинилась, глянула просто у вічі:
А від мене чого хочеш? Щоб я з тобою гуляла, поки ти при дружині? Не буде цього! Ненадійний ти. Живи з тією, кого сам вибрав. Дітей виховуйте але без мене. Щастя тобі, Толик.
Віра продовжила працювати в ресторані. Директор помітив її старанність:
Віро, бачу, ти до кухні здібна, давай, поїдеш на курси до області, станеш поварем.
Добре, мені подобається готувати, зраділа дівчина.
Віра, нарядна, стояла на вокзалі, вперше самостійно їхала в велике місто. Поруч весело співали хлопці з гітарами, проводжали товариша з армії в гості.
Ось один хлопець у формі відділився, підійшов:
Дівчино, давай знайомитись, я Юрко. А ти?
Віра, тихо відповіла.
Чекаєш електричку, так? вона кивнула.
Поїзд підїхав, хлопець повернувся до друзів.
Чудний хлопець, подумала Віра, навіщо йому моє ім’я?
Сіла у вагон і дивилась на поля за вікном. Раптом чує збоку:
О, ти тут! перед нею стояв той самий солдат.
Я півпотяга обійшов, але знайшов тебе. Часу мало. Вдома я у відпустці. Дуже сподобалась ти мені. Давай листуватися! Даси адресу? А куди їдеш?
На курси поварів, відповіла.
Всю дорогу розмовляли, ділились життям. Адресами обмінялись і розїхались. Віра не чекала від того знайомства особливого мала гіркий досвід із Толиком. Але Юрко їй припав до душі. Чому б і не пописати листи.
Баба Фая завжди каже: не тих зустрічаємо, не з тими долю пов’язуємо думала Віра, зневірившись у щасті.
Майже рік листувалися, і коли Юрко повернувся із служби, одразу завітав за її адресою. Випав день вихідний, зустріч як свято. Віра сповна відчула: на цього хлопця можна покластись.
Минув час. Віра і Юра побралися. Вона стала поварем у ресторані. Чоловік робітник на заводі. Вдома чистота і лад, у всьому порядок: усе пране, наглажене, приготовлене. Сини-близнюки чисті, доглянуті, ходять до садочка.
Та тільки з чоловіком Вірі діставалася постійна боротьба: Юра де був там і кинув річ, і інструменти, і робу. Спершу Віра гнівалась, сварилась, все сама прибирала за ним. Згодом вирішила:
Треба діяти інакше з мудрістю та ласкою.
Говорила з ним ніжно, підбадьорюючи, привчала до порядку. Юра вже робочий одяг у сіни скидав, гайки-ключі у гараж ніс, двір підмітав, сарай чистив. Навіть у гаражі завжди був порядок. Віра раділа.
А все ж я свого зустріла і за свого заміж вийшла не так, як прорікала бабуся, думала Віра.
Так прожили майже все життя щасливо. Якось чоловік не дійшов з роботи додому серце стало, помер на місці. Все було несподівано й боляче. Віра важко переживала втрату.
Залишилася сама, як колись бабуся Фая, як і мама Марія. Тепер і Віра в старості сама. Діти й онуки навідують але долі не обминути.
