Мали б зробити мені ремонт, а не їхати на відпочинок! Моя свекруха ображається, бо ми з чоловіком вперше за багато років поїхали у відпустку до Італії і не оплатили їй ремонт квартири, хоча вона й так у хорошому стані – це просто її забаганка. Свекруха звикла вважати нас “спонсорами”, хоча цілком може заплатити сама. Ми з чоловіком дуже економні: самі виплачуємо іпотеку, ростимо двох старшокласників і, нарешті, першого разу дозволили собі справжній сімейний відпочинок. Раніше з дітьми відпочивали лиш у лісі чи на дачі під Києвом. Наші діти майже нічого не бачили, тому цього літа ми зібралися і поїхали на екскурсію до Італії. Довелося затягнути паски, але воно було того варте. Свекруха ще після весілля попередила: “нянею для онуків я не буду!” Я це прийняла, навіть не просила допомоги – тому всі канікули і вихідні діти проводили у моїх батьків, бо ми працюємо. Я її не засуджувала – маю розуміння, вона на пенсії і має право на свій відпочинок. Вона записалась на плавання, катається на екскурсії, постійно щось відвідує – одним словом, веде дуже активне життя. Проблема одна – грошей їй хронічно не вистачає. І всі її забаганки чомусь мали оплачувати діти, попри наші кредити, дітей, і власні фінансові труднощі. На додачу, щовихідних у чоловіка були завдання – щось підремонтувати у неї вдома, допомогти. Але цього року вона зовсім перестала зважати на наші справи – захотіла освіжити ремонт у квартирі. Усі ми чогось хочемо, але не завжди це можливо, правда ж? До того ж, 5 років тому ремонт вже робили – усе свіже, охайне. Свекруха не знала, що ми поїхали в Італію. Ми й не планували повідомляти – просто зачинили квартиру й поїхали. Але вона прийшла до нас під час нашої відсутності. Побачила, що двері зачинені, зателефонувала чоловікові, і він розповів, що ми у відпустці за кордоном. Вона кинула слухавку, а коли ми повернулися, вдома на нас чекав справжній скандал. – Могли б попередити! І взагалі, звідки взяли гроші? Мали б зробити мені ремонт, а не їхати на відпочинок! Чоловік зазвичай мовчить і уникає суперечок із мамою, але цього разу не стримався і нагадав, що вона не брала участі у наших грошах. З того часу свекруха з нами не спілкується і навіть не телефонує онукам. Зате дзвонять інші родичі – дорікають, що ми “погані діти”. Ми з чоловіком не відчуваємо вини, батьки мене підтримують. Жити і подорожувати потрібно, поки молоді, тим більше що свекруха хотіла витратити гроші на власну забаганку, а не на щось справді важливе.

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 3 хв.Опубліковано 16.02.2026

Вам би мали зробити ремонт, а не кататися на відпочинки!

Свекруха знову дорікає нам із чоловіком, бо ми нарешті дозволили собі поїхати на канікули, а не виділили гроші на її ремонт. Її квартира доглянута, світла ремонт потрібен лише для душі, не з потреби. Вона чомусь уважає нас спонсорами, хоча й сама могла б спокійно оплатити цей її забаганковий «апгрейд».

Ми з чоловіком дуже економні люди. Самі виплачуємо іпотеку, ростимо двох дітей-школярів у старших класах. Увесь час нашого подружнього життя цього літа вперше ризикнули на справжній відпочинок.

Раніше наші канікули ліс під Львовом, або дача під Чернівцями; наші діти мало світ бачили. У цьому році вирішили поїхати до Карпат. Довелося відмовитися від усього зайвого, постійно рахувати кожну гривню але, знаєте, було того варте.

Свекруха ще після весілля прямо сказала: своїх онуків няньчити не буде. Я врахувала це з самого початку і жодного разу не просила про допомогу. Діти всі канікули проводили у моїх батьків, доки ми працювали обидва. Її не засуджувала: адже вирости двох дітей багатьом під силу хіба у молодості. Тим більше, свекруха на пенсії, на повному праві відпочинку.

Вона записалася у басейн, їздить на екскурсії, відвідує виставки. Веде дуже активне життя й зараз. Але одна біда фінанси. Всі її забаганки ми з чоловіком мали спонсорувати ціною власного сімейного комфорту. Кредити, іпотеки, наші діти її не цікавили мамі було треба допомогти. Такі були правила.

Кожні вихідні мій чоловік мав обовязкові «завдання»: щось полагодити, відремонтувати. Але цього року вона зовсім відчепила від реальності захотіла капітальний ремонт. Кожен же щось хоче, але не завжди бажане співпадає з можливим, правда ж? Тим більше, ми всього пять років тому робили їй повний ремонт, все було ще нове, гарно.

Ми свекрусі не казали, що їдемо у Карпати. У принципі, не хотіли посвячувати просто зачинили двері і поїхали всім разом.

Якраз під час нашої відсутності вона вирішила зайти в гості побачила, що зачинено. Одразу зателефонувала чоловікові. Він не став вигадувати й чесно сказав, що ми на відпочинку у Карпатах. Свекруха кинула слухавку, а після нашого повернення гроза над нашою головою.

Чому не попереджали? Звідки у вас гроші? Треба було зробити мені ремонт, а не розкошувати у горах!

Чоловік завжди слухався мами, але цього разу не витримав. Нагадав їй, що це наші гроші, які ми заробили самі, і не повинні звітувати чиїсь примхи.

Відтоді свекруха з нами не спілкується. Навіть онукам не телефонує. Зате інші родичі сиплять нам докори мовляв, безсовісні. А ми, хоч і сумно, але не вважаємо себе винними. Нас підтримують мої батьки. Поки молоді повинні подорожувати, пізнавати світ, дарувати дітям спогади, бо гроші від нас просили не через нужду, а заради чергової забаганки.

«Як це ти не збираєшся займатися дитиною мого сина?» — не втрималась свекруха — По-перше, я не відвертаюся від Ігорчика. Хочу нагадати, що саме я в цьому домі, як порядна дружина та мама, після роботи тягну другу зміну: готую, прибираю, перу. Я можу допомогти чи підказати, але всі батьківські обов’язки брати на себе не збираюся. — А це як це — не збираєшся? Виходить, отака ти лицемірна? — Дурна ти, Ритко. Кому потрібна робота, якщо за неї не платять? — як і слід було очікувати, на зустрічі однокласників Світлана не змінила своїх звичок обговорювати й засуджувати всіх підряд. Тільки ті часи давно минули, коли Риті не було що відповісти. Зараз вона не лізла за словом у кишеню — та й не проґавила можливість поставити язикатою Свєтку на місце. — Якщо ти маєш думати про те, де взяти гроші, це не означає, що у всіх такі самі проблеми, — невимушено знизала плечима вона. — Мені від батька дві квартири в Києві дісталися. Одна його, де ми жили до розлучення з мамою, а друга — спочатку від дідуся з бабусею йому дісталася, а потім мені. А ціни на оренду, самі розумієте, не тутешні — мені й на життя вистачає, і на приємності залишається, тож можу вибирати роботу не за принципом «аби платили». Ти ж саме для цього з лікаря на продавчиню перекваліфікувалася? Взагалі-то це було секретом. Взагалі-то Рита обіцяла нікому про це не говорити. Але якщо Свєта справді хотіла зберегти це в таємниці, мала думати, що говорить. Принаймні, не обзивати Риту «дурепою» на людях. Вона що, всерйоз сподівалася, що їй це минеться? Якщо так, то дурна тут явно не Рита. — Продавчиня? Серйозно? — Ти ж обіцяла мовчати! — образилася Свєта. І, схопивши сумку, кинулася до виходу з ресторану, ледве стримуючи сльози. — Так їй і треба, — прокоментував Андрій після паузи. — Точно. Бо вже дістала, сил нема. Хто її покликав? — додала Таня. — Я ж усіх збирала, — винувато промовила колишня староста, а нині організаторка зустрічі, Аня. — Пам’ятаю, Свєта в школі була не найбільшою приємною людиною, але ж люди змінюються. Начебто. Дехто. — Але не завжди, — знизала плечима Рита. Усі засміялися. А потім уже почали розпитувати Риту про її роботу. Цікавість ця (саме цікавість, без образ і принижень) була цілком зрозуміла. Мало хто стикався з такою сферою (та й ворогу не побажаєш), тому навколо неї багато міфів. Рита поступово розвіювала всі міфи під час розмови зі старими приятелями. — Для чого їх взагалі лікувати, якщо сенсу нема? — спитав колишній однокласник. — А хто сказав, що немає? От знайомий хлопчик, 5 років. Під час пологів щось пішло не так, була гіпоксія — тепер затримка психічного розвитку. Прогноз, до речі, дуже хороший — просто почав говорити ближче до трьох, зараз батьки активно водять його до логопеда й невролога. Але є всі шанси, що до школи піде в звичайний клас, і проблем у житті не буде. А якби ним не займалися — історія була б зовсім іншою. — Зрозуміло. Тобто не бігаючи за кожною копійкою, ти займаєшся соціально важливою справою, — підсумував Валера. Далі розмова перейшла до обговорення життя інших однокласників. Рита раптом відчула, що за нею стежать. Списала це на параною, але потім знову відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася — ні, ніхто не дивиться. Серед відвідувачів не було того, хто міг би звернути на неї увагу. Тож спокійно повернулася до спілкування з однокласниками, а потім забула про дивне відчуття чийогось погляду. Минув тиждень після зустрічі. Ранком Рита, збираючись на роботу з парковки біля будинку, помітила, що її машину заблокували. Подзвонивши на номер на чужій автівці, почула купу вибачень і обіцянку спуститися та переставити авто прямо зараз. — Пробачте, — усміхнений молодий чоловік розсипався в вибаченнях. — По справах приїхав, ставити ніде, лише так. Я, до речі, Максим. — Рита, — представилася вона. Було в Максимі щось дуже симпатичне. Манера триматися, одяг, навіть парфум — усе це подобалося Риті настільки, що вона легко погодилася на побачення. А потім ще на одне. І за три місяці вже й уявити не могла життя без Макса. Тим більше, що і мама Максима, і його син від першого шлюбу прийняли Риту як рідну. Дитина виявилася з особливостями, але Рита, завдяки своїм професійним навичкам, швидко знайшла з Ігорем спільну мову. Та й підказала Максиму кілька нових методик, щоб покращити спілкування з сином і його соціалізацію. Наприкінці першого року стосунків пара з’їхалась. Точніше — Рита переїхала до Максима з Ігорем. Свою однокімнатну, як звично, здала через агентство, що опікується її київськими квартирами. А сама з речами пішла до нареченого й його сина. Тоді й почалися тривожні дзвіночки. Спершу дрібниці — «допоможи Ігорчику зібратися», «посиди з малим, поки я в магазині». Все ще терпимо, адже з Ігорем у Рити був контакт, і якщо просили, то вона могла допомогти. Згодом прохання ставали все обтяжливішими. Риті довелося поговорити з Максимом і наголосити: його дитина — його відповідальність. Вона готова допомогти, але не збирається взвалювати більшість турбот — хлопчик не її син, а роботи з особливими дітьми їй достатньо і в професійному житті. Максим погодився, але вже перед весіллям, коли з майбутньою свекрухою почали обговорювати реабілітаційну програму для сина й онука — виглядало так, що саме Рита має цим опікуватися у вільний від роботи час. — Стоп-стоп, шановні, — швидко осадила їх Рита. — У нас з тобою, Максе, домовленість: ти займаєшся своїм сином сам. Я ж не прошу тебе їздити до моєї мами прибирати або ремонтувати — я сама з усім справляюся. — Ну ти і порівняла, — хмикнула майбутня свекруха. — Мати — доросла, живе окремо, а дитина є дитиною. А ти думаєш, що після весілля теж будеш так само від Ігорчика носа воротити, і все буде нормально? — По-перше, я не воротю носа від Ігорчика. Я нагадую: саме я після роботи по-друге тягну зміну на кухні, у прибиранні та пральці. Але ще й тягнути реабілітацію Ігоря не збираюся — це син Макса, тож це відповідальність Макса. Я можу в міру можливостей допомогти чи підказати, але всі батьківські обов’язки брати на себе не буду. — Як це не збираєшся? То ти, значить, лицемірка? Перед друзями про роботу розповідати — перша, а як до діла — невістку не дочекаєшся! — Ви про що? — не зрозуміла Рита. Але раптом згадала, що мама Макса підробляє посудомийкою саме в тому ресторані, де була зустріч однокласників. І все склалося до купи. — То ви спеціально все це придумали, щоб навантажити мене вашим хворим сином? — А ти думала, я захочу бути з такою, як ти? — не втримався Макс. — Якби не Ігор і твоя робота, не глянув би! — Не подивився б? Ну то й не дивись, — знявши обручку, Рита жбурнула її вже колишньому нареченому. — Ще пошкодуєш — нормальному чоловікові не потрібна сіра миша без перспектив і грошей, — кинули наостанок Макс і його мама. — У мене дві квартири в Києві, з грошима проблем нема, — парирувала Рита. Насолодившись реакцією Макса і свекрухи, пішла пакувати речі. Звісно, одразу почали миритися, вибачатися, обіцяти, що самі займатимуться дитиною, і що такого більше не повториться. Звичайно, Рита їм не повірила. Посміялася щиро: мовляв, упустив Максим мишу, і зовсім не схоже, що жаліти буде саме вона. З однокласниками потім ще сміялися над цією історією. А Рита не полишає надії, що зустріне людину, яка полюбить не за гроші і не за вміння, а просто тому, що бачить у ній рідну душу. А поки що їй вистачає улюбленої роботи, друзів — та може й кота заведе, бо кота хоча б виховати можна, на відміну від декого.

035

Правда, що стискає серце Розвішуючи пральню білизну у себе в дворі, Тетяна почула тихе схлипування й заглянула за паркан. Там, біля її огорожі, сиділа Соня — сусідська восьмирічна дівчинка, яка, хоч і навчалася вже у другому класі, виглядала маленькою, худенькою, ніби їй лише шість. — Соню, знову тебе скривдили? Ходімо до мене, — Тетяна відсунула відламану дошку у паркані, Соня часто прибігала до них. — Мама прогнала, сказала: “Іди геть”, і вигнала за двері. Вони там з дядьком Колею веселяться, — протираючи сльози, пояснювала дівчинка. — Гаразд, ходімо до хати, Ліза з Мишком їдять, тебе теж нагодую. Тетяна не раз рятувала Соню від жорстких рук матері, яка вибирала доньку за мішень у своїй злій люті. На щастя, вони жили по сусідству, через паркан. Вона забирала Соню до себе, і поки її мати Анна не заспокоїться, не відпускала дитину додому. Соня завжди заздрила сусідським Лізі й Мишку, тьотя Таня з чоловіком дуже любили своїх дітей і ніколи не кричали на них. Вдома у них завжди було спокійно, добрі відносини між Тетяною та її чоловіком, дбайливе ставлення до дітей. Соня це розуміла й так заздрила сусідським дітям, що аж стискалося всередині, ніби камінь на серці, а до горла підступав клубок. Вона дуже любила бувати у їхній теплій атмосфері. Вдома Соне дозволяти нічого не можна. Мати змушувала її носити воду, чистити в сараї, полоти грядки, мити підлогу. Анна народила доньку без чоловіка, як кажуть, “у дівках”, і з першої хвилини не злюбила її. Тоді ще жила бабуся — мати Анни: вона любила внучку, захищала, дивилася за нею, Анна дочкою не займалася. Коли була жива бабуся, Соні жилося краще, але бабуся померла, коли дівчинці виповнилося шість. Тоді й настало важке дитинство. Мати озлоблена через самотність, весь час шукала чоловіка. Анна працювала прибиральницею в автопарку, там здебільшого працювали чоловіки. Одного разу на роботу прийшов водій Коля, і між Анною та ним швидко виникли стосунки. Коля після розлучення з колишньою дружиною залишився з сином, якому платив аліменти. Анна відразу запропонувала йому жити в себе, і той погодився: буде дах над головою, адже колишня виставила з дому. Анна швидко пригорнула Колю, опікала, любила, обожнювала. Він зрозумів, що в Анниному домі йому добре, а її маленька донька не заважала. — Нехай бігає під ногами, — думав, — підросте, буде прислугою. Анна всю турботу віддавала Колі, а доньку постійно сварила, змушувала працювати, часто давала запотиличник, могла навіть побити. — Не будеш слухати — віддам у дитбудинок, — обіцяла Анна. Соня не встигала як слід чистити сарай, і за це теж отримувала “на горіхи”, сумно сідала біля сусідського паркану під кущем чорної смородини й тихенько плакала. Як тільки Тетяна бачила — забирала до себе. Так Соня росла пригніченою та нетовариською. Знайомі й сусіди засуджували Анну, бо жили у селищі, всі знали один одного. Засуджували за ставлення до доньки. Тим паче, що й Тетяна не мовчала, але Анна пустила чутку: — Що ви слухаєте мою сусідку Таньку? Вона заглядається на мого Колю, тому й вигадує, ніби ми кривдимо дочку. Анна з Колею полюбляли святкувати, випивали, а Соня в такі моменти тікала й ночувала у сусідів. Тетяна як ніхто розуміла Соню й жаліла її. Минали роки. Соня добре вчилася, виросла. Ось вже і закінчила дев’ять класів, хотіла поступати в місто в медичний коледж. Мати грізно сказала: — Підеш працювати, вже доросла, нічого сидіти в нас на шиї! — Соня розридалась і вибігла з дому, бо вдома їй плакати не дозволяли. Трохи заспокоївшись, пішла до Тетяни й поділилася. Її діти вже вчилися у місті. Тетяна не витримала, пішла до Анни. — Ань, ти не мати, а злюща! Інші все для дітей роблять, а ти свою зводиш з розуму. Материнський обов’язок у тебе є. Куди Соня піде працювати? Їй треба вчитися, дитина закінчила школу майже на відмінно! Потім ти сама до неї поповзеш! — А ти хто така, щоб тут розпоряджатися? — розгнівалась Анна, — за своїми дивися, а не за моєю Сонькою. Вона звикла бігати до тебе й жалітися. — Ань, заспокойся! Твій Коля сина свого відправив вчитися у місто, хоч і не живе з ним, а ти знущаєшся над дочкою! Очнись, людина ти чи хто? Анна кричала, але потім, змучена, впала на диван. — Та, може, й ображаю Соню. Але то на її благо — щоб виросла не такою, як я. Не принесла у подолі! Гаразд, нехай їде у район, вступає, хай вчиться, — махнула рукою. Соня легко вступила до медколеджу, її радості не було меж. Одягнена була скромно, навіть виділялася у групі, але ніхто не осуджував, були дівчата з села, які теж не вирізнялися дорогим одягом. Додому їздила рідко. Їй не хотілося до матері й “вітчима”. Але на канікулах доводилося їхати — спочатку бігла до Тетяни. Вона завжди садила її за стіл, годувала, розпитувала. Тетяна з чоловіком були завжди уважні та раді зустрічі. А в Анни свої клопоти: Коля закрутив роман із молодшою. Вона нервувала, сварилася, і саме тоді Соня приїхала на канікули. Мати не рада була доньці, висловилася: — Чого приперлася, тут не до тебе, на шиї знову сидітимеш… Маєш канікули — йди працювати. А якось Коля прийшов з роботи, став збирати речі. — Куди зібрався? Не пущу! — кричала Анна, він глянув насмішкувато. — Рита чекає дитину, а я свою не покину. Це тобі дочка непотрібна, а мені своя потрібна. Приведе чужого чоловіка, а той буде знущатися з моєї дитини. Не дозволю! Твоя Соня не знає материнської ласки, ніби ти її знайшла під парканом. А мій малюк з першого дня має знати і маму, і тата, жити у любові й теплі, — зібравши речі, він пішов. Від цієї правди Анна була просто приголомшена. Їй навіть не було сил кричати, просити чи плакати. Коля сказав правду — ту, що стиснула всю її душу й серце. Не могла навіть зітхнути чи розридати. Соня все чула, не стала втішати матір. Перед очима промайнула картина, як за найменший шурхіт чи неуважність її мати била, виганяла. Вітчим ніколи не заступався, але й не розпускав рук, лише насміхався, відчував себе господарем. На останньому курсі Соня влаштувалася медсестрою у лікарню, заробляла на себе. Додому не їздила: мати спивалася, зіпсувалася, грошей вистачало ледве-ледве. З колись боязкої дівчинки Соня перетворилася на красиву, сильну, відповідальну дівчину, яка дбайливо ставилась до пацієнтів. Її поважали, навіть хвалили маму за “гарне виховання”. Але Соня мовчала й всміхалась: — Яке там виховання… Це все тьотя Таня — їй вдячна за захист, розуміння, турботу і любов до професії. Анна все частіше приводила додому сумнівних знайомих — собутильників. Соня, хоч і рідко навідувалася, щоразу була шокована виглядом матері. Ту давно звільнили. Бачачи це, Соня не знаходила слів переконання чи примирення, розуміла: все марно. Хотіла би викинути їх усіх з дому, зробити ремонт, почати нові стосунки з мамою, забути образи… Але Анна не хотіла цього, опускалася все нижче й нижче. Не розплакалась від образи Після закінчення медколеджу Соня приїхала додому. Анна була сама, злобно глянула: — Навіщо приперлася? Я маю чим їсти, холодильник вимкнений. Дай грошей, болить голова. У Соні ком підійшов до горла, але вона стрималася й не заплакала з образи, й сказала: — Не переживай, я не залишуся надовго… Я закінчила училище з відзнакою, їду працювати у область, в обласну лікарню. Часто приїжджати не зможу, але трохи грошей буду висилати. Тож, поки, мамо. Мабуть, Анна і не зрозуміла слів доньки — думки тільки про випивку та гроші. — Дай грошей, мені треба голову “підлікувати”… Тобі не шкода матері? Яка ти донька… Соня дістала трохи грошей, поклала на стіл, тихо зачинила двері й постояла з надією, що мама вибіжить, обійме. Та не дочекалася. Повільно пішла до сусідів. Тетяна була дуже рада. Посадила за стіл. — Ось, Сонічко, пообідаєш з нами, — її чоловік вже сидів. — Ой, забула, ось твій подаруночок за відмінне закінчення, і грошей трошки там є. На перший час стане. Соня подякувала й розплакалась. — Тьотю Таню, ну чому так? За що мати до мене ставиться, мов я чужа? — Не плач, Сонечко, — обняла Тетяна, — не плач, вже нічого не зміниш… Така вона, Анна. Мабуть, не в той час народилася. Але ти розумна і гарна, будеш ще любима і щаслива. Соня переїхала у великий обласний центр, працювала медсестрою в хірургії. Там зустріла свою долю — молодого хірурга Олега, який покохав її з першого погляду. Незабаром вони одружилися. На весіллі замість мами поруч із Сонєю сиділа тьотя Таня, раділа за свою підопічну. Анна отримувала від доньки гроші, хвалилася друзям-собутильникам: — Он яку доньку виховала, тепер гроші присилає, вдячна, вивчила я її! Тільки на весілля не запросила, вже давно не приїжджає, внуків не бачила. Зятя навіть не знаю. За якийсь час Тетяна знайшла Анну мертвою вдома. Скільки так пролежала — не відомо. Сусідка занепокоїлась, бо у дворі настала тиша. Соня з чоловіком поховали Анну, а будинок продали. Інколи навідували Тетяну з чоловіком.