Я виглядаю у вікно й гукаю:
Мамо, чого так рано надворі? Замерзнеш!
Вона обертається, махає мені лопатою, усміхається крізь пару:
Для вас, ледацюг, стараюсь!
А вже наступного дня мами не стало
Досі не можу спокійно проходити повз наш двір у Черкасах
Кожного разу, коли бачу ту стежку від хвіртки до ґанку, серце судомно стискається, наче його хтось зціпив у жмені.
Саме я зробила те фото другого січня
Проходила повз, побачила сліди на снігу й зупинилась.
Сфотографувала, сама не розуміючи навіщо.
Тепер це фото єдина річ, що залишилась мені від тих днів
Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною.
Мама вже зранку 31-го грудня була на ногах.
Я прокинулась від запаху смажених котлет та її голосу з кухні:
Доню, підйом! Допоможеш мені салати доробити, а то тато ваш знову все поїсть, поки не бачимо!
Я спустилась, ще в піжамі, із розкуйовдженим волоссям.
Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартушку з персиками тому, що я їй подарувала ще у школі.
Усміхалася, щоки пашіли від духовки.
Мам, дозволь хоч каву спочатку випити, буркотіла я.
Каву потім! Спочатку олівє! засміялася і підсунула мені миску з печеними овочами. Нарізай дрібно, як я люблю! Не як торік кулачками.
Ми нарізали, перемовляючись про все на світі.
Мама розповідала, як вони святкували Новий рік у її дитинстві: без цих «закордонних» салатів зате з оселедцем під «шубою» й мандаринками, які її тато приносив із заводу «по знайомству».
Потім батько повернувся з ялинкою височезною, аж до стелі.
Ну що, господині, приймайте красуню! крикнув з порогу.
Тату, ти, мабуть, цілий ліс наповал! аж підскочила я.
Мама поглянула, зітхнула й руками розвела:
Гарна, гріх казати. А куди ми її поставимо? Торік хоч поменша була.
Та все ж допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Даринкою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки зі скрині ще з мого дитинства.
Вона взяла прозорого янголятка й прошепотіла:
Оцього я тобі купувала на перший Новий рік. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді не памятала, але кивнула головою вона так світилась, коли я це згадувала
Брат Андрій приїхав ближче до вечора з пакунками, подарунками й пляшками.
Мамо, цьогоріч справжнє шампанське привіз! Не те, що торік кисляк!
Ой, сину, та хоч би всі не перепились, посміялась мама й обійняла його.
Опівночі всі вийшли у двір.
Тато з Андрієм запускали феєрверки, Даринка верещала від радості, а мама стояла поряд зі мною, міцно обіймаючи за плечі.
Дивись, доню, яка краса, прошепотіла вона. Яке гарне життя у нас
Я обійняла її у відповідь:
У нас найкраще, мамо.
Ми пили шампанське прямо з пляшки навколо, дружно сміялися, коли ракета вистрілила через сарай сусіда.
Мама, трохи розвеселена, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, а тато підхопив її на руки.
Ми реготали до сліз.
Першого січня весь день всі ледарювали.
Мама знову все готувала цього разу вареники та холодець.
Мамо, ну досить! Ми і так як колобки! бурчала я.
Та де там! Святки тиждень гуляють! махнула рукою.
Другого січня мама, як завжди, встала на світанку.
Почула, як клацнули двері, визирнула у вікно а вона у дворі, із лопатою. Очищає стежку. У старому пуховику, хустка завязана навколо голови.
Працює дбайливо: від хвіртки і до самого ґанку вузенька, чітка стежечка до дому. Сніг змітає до стіни, як завжди любила.
Я крикнула у вікно:
Мамо, захолоне ж ти!
Вона обернулася, помахала лопатою з усмішкою:
А то будете до весни по кучугурах шпортатись! Чайника краще постав!
Я усміхнулась і гайнула на кухню.
Вона повернулась через пів години, щоки червоні, очі сяють.
От, тепер лад, сказала й сіла каву пити. Гарно вийшло, правда ж?
Дуже, мамо! Дякую!
Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос.
Третього січня зранку вона прокинулася й тихо сказала:
Доні, щось у мене в грудях поколює. Не дуже, та неприємно.
Я відразу стривожилася:
Мамо, може викликати швидку?
Та нащо, доню. Переморилась, мабуть, бігала, все готувала. Полежу мине.
Вона лягла на диван, ми з Даринкою сіли поруч.
Тато поїхав до аптеки по ліки, а вона ще жартувала:
Та не дивіться так сумно, ще я вас всіх переживу!
А тоді раптом змінилась на обличчі. Вхопилась рукою за груди.
Га недобре мені Дуже недобре
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку й шепотіла:
Мамо, тримайся, зараз лікарі приїдуть, все буде добре
Вона глянула на мене і ледве чутно сказала:
Доню як я вас люблю Не хочу прощатись.
Лікарі приїхали миттєво, та вже нічим не могли допомогти.
Гострий інфаркт. Усе сталося за кілька хвилин.
Я сиділа на підлозі у коридорі й вила не вірила. Ще вчора вона танцювала під феєрверки, сміялася, а сьогодні
Навшпиньки вийшла у двір.
Сніг майже не сипав.
І я побачила її сліди малі, рівні, охайні. Від хвіртки до ґанку й назад. Саме такі, які вона завжди залишала.
Я стояла над ними довго.
Запитувала у Бога: як так ще вчора людина ходила по землі, залишала свої сліди, а тепер її нема?
Сліди є, а мами нема
Наче відчуваю: вона другого січня востаннє вийшла щоб залишити нам чисту стежечку. Щоб могли пройти нею вже без неї.
Я не стала їх замітати. Всім сказала: «Не руште!»
Нехай зникнуть, коли саме небо їх покриє.
Це останнє, що мама зробила для нас. Її турбота пробивалась навіть після смерті.
Через тиждень випало багато снігу.
Я зберігаю те фото маминих останніх слідів.
Щороку третього січня переглядаю його, дивлюсь на пусту стежку біля дому.
Щемить усе: знаю й розумію десь під тим снігом вона залишила свої останні сліди.
Тими самими я все ще йду за нею дотеперІноді мені здається, що варто лиш заплющити очі й почую, як вона гукає із двору:
Доню, обережно, слизько!
І знову йтиму тією стежкою, що торік проклала мама. Сніг хрумкотітиме під ногами, мороз лоскотатиме щоки, а десь збоку пройде теплий мамин сміх.
Я йду цією стежкою кожного разу, коли сумно, коли радісно, коли страшно. Не бачу її, але знаю: доти, поки памятаю, крокуючи слідами мами, вона поруч.
Стежка від хвіртки до ґанку найцінніша дорога мого життя.
Бо з неї починається дім, а в ньому досі живе її тепло.
