Мамо, я переїхала! Уявляєш, нарешті!
Я намагаюся притиснути телефон плечем до вуха, водночас борюся з впертим замком. Ключ йде тяжко, наче перевіряє мене на витривалість.
Донечко, слава Богу! А квартира як, все добре? в маминому голосі і занепокоєння, і радість.
Прекрасно! Світла, простора. Балкон на схід саме як я мріяла. Тато вдома?
Тут я, тут! чується бас Івана. Ми на гучний зв’язок переключилися. Ну що, лелека вилетіла з гнізда?
Тату, мені вже двадцять пять, яке гніздо?
Для мене ти завжди лелека. Замки всі перевірила? Вікна не дмуть? Батареї…
Іване, дай дитині освоїтися! перебила мама. Соломіє, ти там обережно. Новобудова все-таки, невідомо хто сусіди.
Я сміюся, нарешті владнавши замок і заходжу до квартири.
Мамо, тут не гуртівня сімдесятих. Гарний будинок, пристойні люди. Все буде гаразд.
Наступні тижні злились у один марафон між “Епіцентром”, салонами меблів та рідною квартирою. Я засинала з каталогом шпалер під подушкою, а прокидалася з питанням, який тон затирки підійде до плитки у ванній.
У суботу стояла посеред вітальні, вибираючи тканину для штор, коли знову задзвонив телефон.
Ну, як просувається? цікавиться тато.
Повільно, але йду вперед. Обираю штори між «слоновою кісткою» та «топленим молоком». Як гадаєш?
Я думаю, що це один і той же колір, тільки маркетологи різні.
Тату, ти нічого не тямиш в відтінках!
Зате в електриці розбираюся. Розетки нормальні поставили?
Ремонт хапав час, гривні й нерви, але кожна зміна перетворювала голі стіни на справжню оселю. Я сама обрала молочно-бежеві шпалери до спальні, сама знайшла майстра для підлоги, сама придумала, як меблі розмістити, щоб навіть маленька кухня здавалася більшою.
Коли останній працівник виніс залишки сміття, я сіла прямо на підлогу посеред чистої вітальні. Теплий світ проходив крізь нові штори, пахло свіжістю й трохи фарбою. Моя перша справжня домівка…
З сусідкою познайомилася через три дні після остаточного переїзду. Я вовтузилася з ключем у дверях, як раптом навпроти клацнув замок.
О, нова сусідка! Жінка років тридцяти з невеличким хвостиком і червоною помадою виглядала з-за дверей. Я Леся. Живу просто навпроти, тепер ви моя сусідка.
Соломія. Дуже приємно.
Якщо треба буде сіль, цукор або просто поспілкуватися не соромся, заходь. Перший час у новобудові трохи незатишно, я знаю.
Леся виявилася веселою й милою співрозмовницею. Пили чай на моїй кухні, обговорювали забаганки ОСББ і особливості нашої секції. Леся щедро ділилась інформацією: який провайдер найкращий, хто сантехніку лагодить не дорого, в якому магазині свіжа випічка.
Чуєш, у мене є рецепт шарлотки просто казка! Леся гортала телефон. Зараз скину. Півгодини і так смачно, ніби цілий день трудилась.
О, давай! Духовку якраз ще не тестувала.
Дні минали, і я раділа, що поруч така щира людина. Перетиналися в коридорі, заходили одна до одної на каву, обмінювались книжками.
У суботу приїхав Іван: допомогти з полицею, яка ніяк не трималась.
Дюбелі не ті купила, зауважив тато, вивчаючи кріплення. Вони на гіпс, а тут бетон. В мене в машині є відповідні.
Через годину полиця висіла рівно. Іван склав інструменти, окинув роботу оком і задоволено кивнув.
Ну от, двадцять років висітиме.
Тату, ти найкращий! я обняла його.
Спустилися вниз, говорили про все: і про роботу, і про керівника, який плутає дедлайни та губить документи.
Біля під’їзду назустріч ішла Леся з торбами з магазину.
О, привіт! я махнула їй. Познайомся, це мій тато Іван. Тату, це Леся, моя сусідка.
Приємно познайомитись, Іван посміхнувся, як завжди доброзичливо.
Леся дивно завмерла, ковзнувши поглядом по Івану, потім по мені. Усмішка враз стала штучною, як намальована.
Навзаєм, сказала коротко й швидко зайшла у підїзд.
Після цієї зустрічі все змінилося. Вранці я зустріла Лесю в коридорі привіталася, а у відповідь отримала тільки холодний кивок. Через день покликала на чай відмовила, навіть не дослухала.
А далі почалися скарги…
Вперше прийшов дільничний о девятій вечора.
Поскаржились на шум гучну музику, зніяковілий поліцейський.
Яку музику? Я ж книжку читала!
Ну, сусіди скаржаться…
Скарги сипались одна за одною. ОСББ отримувало листи про “нескінченний тупіт”, “гуркіт”, “музику вночі”. Дільничний приходив все частіше, кожного разу вибачаючись.
Я здогадувалась, від кого вітер. Але не розуміла чому.
Щоранку лотерея: що сьогодні? Яйце розмазане по дверях? Кавова гуща у щілині? Пакет з картопляними шкірками під килимком?
Я вставала раніше, щоб усе прибрати перед роботою. Руки щипало від мийних засобів, постійно комок у горлі.
Так далі не піде, пробурмотіла одного вечора, шукаючи в інтернеті відео-вічки.
Встановила пристрій за двадцять хвилин. Малесенька камера, що як справжній вічко, записувала все в коридорі. Підключила до телефону й стала чекати.
Чекати довго не довелося.
В три ночі екран освітився рух. Я не вірила очам: Леся, в халаті й капцях, ретельно мажить щось темне на мої двері. Вміло, чітко, як буденну справу.
Наступної ночі я не спала. Сиділа в передпокої, прислухаючись. О пів на третю чула шарудіння. Раптово розчинила двері.
Леся застигла з пакетом у руках. Вміст гидко хлюпав.
За що це все? мій голос звучав жалюгідно. Чим я завинила?
Леся опустила пакет. Її обличчя скривилося, гарні риси потьмяніли, немов маска застарілої злоби.
Ти? Ти мені нічого не зробила! А ось твій татко…
Причому тут мій батько?
Та він і мій батько теж! Леся вже кричала. Він тебе пестив, піклувався, а мене кинув у три роки! Не дав ані копійки, не подзвонив ні разу! Ми з мамою ледве вижили, поки він будував щасливу сімейку з твоєю мамою! Ти забрала мого батька!
Я відступила, натикаючись спиною на косяк.
Ти брешеш…
Брешу? Спитай у нього! Спитай, чи памятає він Марину Ковтун і дочку Лесю, яких викинув з життя, наче сміття!
Я зачинила двері й сповзла по них, не спроможна зібрати думки. Тато не міг… не міг…
Зранку поїхала до батьків. Весь шлях репетирувала питання, але, побачивши Івана спокійного, з газетою в руках слова застрягли в горлі.
Соломійко! Оце сюрприз! Іван підвівся. Мама в магазині, ось-ось повернеться.
Тату, мушу тебе запитати… я сіла на диван, мяла ремінець сумки. Ти знаєш жінку на імя Марина Ковтун?
Іван завмер. Газета випала на підлогу.
Звідки ти…
Її донька моя сусідка. Вона каже, ти її батько.
Мовчання тривало цілу вічність.
Поїхали до неї, раптом сказав Іван. Зараз же. Я повинен усе пояснити.
До новобудови їхали сорок хвилин. Ми мовчали. Я дивилась на будинки за вікном, збираючи докупи розбиту картину світу.
Леся відчинила одразу, наче чекала. Окинула нас обох важким поглядом, але відійшла, пропускаючи в квартиру.
Прийшов каятись? Через тридцять років?
Прийшов пояснити, Іван дістав з кишені складений аркуш. Прочитай.
Леся взяла документ недовірливо. Читаючи, її обличчя змінювалось з злості на подив, з подиву на розгубленість.
Це… що це?
Результат ДНК-тесту, спокійно відповів Іван. Я зробив його, коли твоя мама подала до суду на аліменти. Тест показав: я не твій батько. Марина зрадила мене. Ти не моя донька.
Папір випав з її рук…
Ми з татом пішли назад до своєї квартири. Я підійшла до нього й обняла, уткнувшись у шорстку тканину куртки.
Пробач, тату. Пробач, що засумнівалася.
Іван погладив мене по голові як у дитинстві, коли я приходила після сварки з друзями.
Тобі нема в чому винити себе, доню. У всьому винні інші.
З сусідкою не зясувалось. І я вже не прагнула спілкування. Після всього того підступного, поваги до цієї людини більше не залишилось.
