Синдром вічно відкладеного життя
Сповідь 60-річної жінки
Ганна:
Цього року мені стукнуло 60. І знаєте що? Ніхто з рідних навіть не подзвонив, щоб з днем народження привітати ну, хоча б З ювілеєм, мамо! крикнули, поки каша на плиті закипає. Мається в мене донька, син, навіть онук і онука, та й колишній чоловік теж не згинув у глибинах побуту. Доньці уже сорок, синові тридцять пять.
Обидва десь там в Києві закопалися, виші закінчили серйозні не аби-які, а справжні київські, з колоннами і портретом Шевченка у холі! Умні, успішні, я би своїх не пожалію. Донька заміжня за високим чиновником (тяжко вже й вимовити його посаду), син женився на доньці крупного київського бізнесмена там у них бізнесів як гостиниць у Львові, і роботи, і квартири, і машини стабільність одним словом.
Що до колишнього чоловіка, то той пішов, як син вуз закінчив. Сказав, що утомився жити в такому ритмі. Хоча сам працював тихо-мирно на одній роботі, суботи неділі з друзями у гаражі, або ж на дивані телевізор дивитися ну що може бути крутіше! Відпустка? Місяць до села під Полтавою мама борщ наварить, тато картоплю викопає. А я тоді навіть і не думала про відпустку три роботи: інженерка на заводі, там сама ж і прибиральниця, а на вихідних фасувальниця у місцевому супермаркеті з восьмої до восьмої, плюс підсобки мила. Все до копійки дітям віддавала Київ, скажете, дешевий? Ага, зараз! Вчитися у таких вузах таки треба мати вигляд, ще й харчі, ще й культурна програма.
Шмотки собі не купувала, майстерно перешивала старі, ремонтувала черевики, чистенька і мені добре. Розваг окрім снів і не було: іноді сниться себе молодою, щасливою, хохочу (а потім прокидаюсь і знов фасую крупу). Чоловік, діло було після розлучення, одразу машину змінив престижна, дорога. Ну, що ж накопив на сімейному життя-тиражі. За квартиру платив лише він, це весь його внесок, а дітей я сама
Квартира в нас, до речі, дістана від бабусі. Класика сталінка, височенні потолки, добротна, дві кімнати, скільки мрій у них помістилось! Кладовка на 8,5 квадратів з вікном це окрема пісня, там донька жила. Я із сином в одній кімнаті, благо приходила тільки спати, від праці в мене хіба що ніч на переведення духу. Чоловік у вітальні ночував. Як донька поїхала до Києва, я в її стару кладовку перебралася.
З чоловіком розійшлися без криків і ділових війн, ніхто стільці не ділив, винні не шукали чесно, було навіть полегшення: не треба кулінарний концерт готувати (перше-друге-десерт-компот), не треба його сорочки-постільну білизну прасувати й розвішувати цей час можна було б просто лежати і дихати!
До того часу болячки накопичила хребет тріщить, суглоби крутить, діабет, щитовидка, нерви на нулі. Вперше взяла офіційну відпустку, лікувалася. Роботи сторонні не кидала життя не з цукру. Замовила майстру ремонт ванни, зробили за дві тижні щастя! Нарешті щось для себе, особисте і приємне!
А всі ці роки дітям на подарунки-іменини-новий рік-8 Березня-23 лютого грошики пересилала, навіть онук та онука додались, а себе у цей список не засунула нашо себе балувати? Мене вітають рідко, то скоріше в відповідь на моє вітання. Подарунки? Що ви ні!
Найболючіше було, коли на весілля не запросили ні син, ні донька. Донька чесно сказала: Мамо, ти не впишешся тут такі люди, з Офісу Президента! Весілля сина дізналась, коли фотки переглянула в доньки в телефоні
Все ж дякую, що грошей на весілля не просили!
Ніхто не приїжджає, хоч я кличу. Донька каже: Що там робити в вашому селі? Син: Мам, нема часу! А як же: в Київ літають 7 рейсів на добу, летіти всього дві години! Куди вже легше
Як би я назвала той період життя? Напевно, життя приглушених емоцій…
Жила як наша Скарлет ОХара подумаю про це завтра. Затискала всередині сльози й біль, ковтала емоції від подиву до відчаю. Робот-мамуля, запрограмований на працьовитість і безкінечні турботи.
А потім завод викупили кияни, і почалась реорганізація. Нас, передпенсійний контингент, скоротили дві роботи одразу флешбеками пішли під три чорти. Зате пенсія нарешті аж 7 тисяч гривень. Спробуй прожити на таку лакшері.
Але мені навіть пощастило в нашій пятиповерховій, чотирипідїздній багатоповерхівці, уборщиця звільнилася пішла мити підїзди: плюс ще 7 тисяч гривень. Фасування й супермаркет не кинула, платили гідно по тисячі за зміну, правда, день весь на ногах та й спина віддячить. Почала поступово кухню ремонтувати. Всю роботу сама робила, навіть меблі в сусіда замовила швидко, акуратно, і не дорого.
Та знову почала копійку складати. Хотіла ще й кімнати оновити, дещо купити з меблів. Плани купа! Тільки ось у цих планах нема мене. На що гроші витрачала? Їжа проста, ліки тут економія не працює. Квартплата не радує рік від року все дорожче. Колишній чоловік радить продати ту трикімнатну район гарний, або взяти однушку.
А мені жаль. Це ж память про бабусю. Дитинство моє тільки бабуся поряд, вона ж і виховала. Квартира дорога там все життя моє.
З чоловіком зуміли зберегти людські стосунки як два перевірених сусіди. Часом бачимося, він раз на місяць продукти привозить: картоплю, овочі, гречку, воду (все, що важке). Гроші не бере Якщо замовиш доставку, привезуть все гниле! погоджуюсь, хай вже показує турботу.
У мене наче все всередині застигло працюю, живу, нічого не хочу, ні про що не мрію. Доньку і онуків відслідковую у Instagram, життя сина інстаграм його дружини. Радію, що в них усе гаразд, всі живі-здорові, в ресторанах, на відпочинку.
Мабуть, замало я їм любові дала вони до мене любові не мають. Донька зрідка питає: Як ти там, мамо? Відповідаю завжди: Все добре, не хвилюйся. Ніколи не скаржуся. Син іноді на WhatsApp голосове: Привіт, мамо! Сподіваюсь, у тебе все ок! Коли син колись сказав, що не хоче слухати наші сімейні проблеми, бо негатив діє погано, я перестала розповідати тільки: Так, синочку, все добре.
Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю вони і не знають, що у них бабуся є, і не казкова, а жива, пенсіонерка й прибиральниця. Напевне, за їхньою легендою, бабуся вже давно на тому світі
Я вже й не памятаю, щоб щось купувала собі особисто хіба раз на рік білизну чи шкарпетки найдешевші. Не пригадую, коли була у салоні на манікюр чи педикюр Раз на місяць у перукарню в сусідньому будинку. Волосся фарбую сама. Радує те, що розмір, як в молодості, так і в пенсії 46/48, гардероб і не треба б оновлювати.
І відверто боюся: раптом одного ранку не зможу піднятися з ліжка болі у спині нестерпні. Бо страх залишитися лежачою а хто ж тоді за мною? Може треба було жити не так давати собі відпочинок, маленькі радощі, не працювати, не відкладати все на потім? А де те потім? Нема його вже В серці пустота, в душі байдужість У навколишньому світі теж.
Нікого в нічому не звинувачую, і себе також. Все життя працювала, досі працюю, трохи відкладаю на подушку безпеки, якщо раптом не зможу працювати. Та й по правді кажучи знаю, якщо прикута до ліжка, жити не захочу. Не хочу, щоб у когось проблеми через мене були.
Ось і остання іронія: мені ніхто і ніколи в житті не дарував квітів! Ніколи! Оце буде анекдот, якщо хтось принесе живі квіти на могилу Смішно, аж до сліз.
