НАВІЩО ТИ ЙОГО ВРЯТУВАЛА? ТА ВІН ЖЕ ОВОЧ! ТЕПЕР ДО КІНЦЯ ЖИТТЯ БУДЕШ ПО ГОРШКАХ БІГАТИ, А Я МОЛОДА Й КРАСИВА, МЕНІ ЖИТТЯ ПОТРІБНЕ! пронизливо волала наречена у реанімації.
Лікарка Лідія Сергіївна мовчала. Вона чудово знала: цей «овоч» єдиний, хто її зараз чує.
Лідія Сергіївна дитя нейрохірургії. В свої 38 вже днює-ночіє в операційній. Особисте життя порожнє, як підвал після обстрілу. Чоловік пішов пять років тому до життєрадісної фітнес-тренерки, промовивши напослідок: «Ти, Ліда, як скальпель: холодна й гостра. З тобою якось зимно».
Вона не була холодною. Вона була сконцентрованою. Бо, якщо колупаєшся у чиїмось мозку, зайві емоції непотрібний баласт.
Одного разу у Лідії на зміні привезли хлопця після страшної аварії. Мотоцикліст. Черепно-мозкова, кома. Шансів як у снігу в липні.
Колеги зітхали, крутячи головами:
Лідо, він не жилець. Максимум важкий інвалід. Овоч.
Оперуємо, відрізала Лідія.
Вона стояла за столом шість годин. Збирала череп по шматочках, шила судини. Билась за нього так, ніби це її брат. Чому? Вона і сама не знала. Побачила його обличчя до набряку: молоде, вперте, гарне. І подумала: не сьогодні!
Хлопця звали Артем. Двадцять девять років.
Вижив. Але до тями не приходив. Кома, потім вегетативний стан. Лежить, обмотаний трубками, дихає з апаратом.
І тут прийшла наречена. Блякло-блондиниста з губами, що як гумові човни.
Побачила Артема відскочила:
Фу! Це він?!
Так, сухо відповіла Лідія, перевіряючи монітори. Стан стабільно тяжкий. Прогнози рано давати.
Які прогнози?! загукала принцеса. Ви ж бачите, він труп, а не людина! Через місяць весілля! Квитки в Туреччину пропадають! А він тут валяється!
Дівчино, совість майте, стиха мовила Лідія. Він вас чує.
Чує Там вже пшоняна каша, а не мозок! А ви не можете якось ну відєднати? Залиште людину в спокої, й мене заодно! Я не доглядальниця для інваліда!
Лідія вигнала ту дуру з палати. Жорстко.
Геть звідси. Ще раз побачу охорону покличу.
Та каблуками цокнула і зникла. Назавжди.
Артем залишився сам. Рідних нема дитбудинківський.
Лідія почала залишатися після змін.
Спершу просто перевіряла показники. Потім розговорилася.
Привіт, Артеме. Сьогодні дощ, гидота на вулиці, але повітря свіже. Слухай, я сьогодні бабусю врятувала, у неї була аневризма
Читала йому книжки, розповідала про свого кота Мурчика, про колишнього чоловіка, про те, як втомилася від самотності
Дивно розмовляти із тим, хто в стелю впирається порожнім поглядом. Але Лідія знала: він тут.
Вона робила йому масаж рук, щоб мязи не зівяли. Включала український рок у навушниках знайшла його плейлист у телефоні, що привезли з речами.
Колеги билися об заклад:
Лідка зовсім поїхала. Влюбилася в “овоча”.
А вона бачила, як пришвидшується його серце, коли вона заходить у палату.
Минуло чотири місяці.
Лідія сиділа біля Артема, заповнювала карти.
Знаєш, Артеме, сказала вона. Мене хочуть зробити завідуючою відділом. Страшнувато. Адмінка, папери А я ж лікувати люблю.
І тут вона відчула дотик. Легенький, як подих.
Його пальці стиснули її руку.
Лідія остовпіла. Підняла голову.
Артем дивився на неї. При тямі.
Він спробував щось сказати, але трахеостома не дала. Губи тихо прошепотіли:
«Д я к у ю».
Це було диво і медичне, і людське.
Відновлення тяглося як зима на Поліссі. Артем вчився заново дихати, ковтати, говорити, рухати руками.
Лідія весь час була поряд. Вона стала йому і реабілітологом, і психотерапевтом, і другом.
Коли він вперше заговорив, сказав:
Я памятаю твій голос. Ти читала мені Ремарка. І про Мурчика розповідала.
Лідія розплакалася. «Залізна леді» вперше за багато років пустила сльозу.
Артема виписали через півроку. Пересувався на візку, але лікарі обережно обіцяли: стане на ноги.
Лідія забрала його до себе. Не як пацієнта як людину, яку нема куди дівати. У порожню квартиру щоб воду сам собі наливати?
Жили дивно. Вона лікарка, він її підопічний. Але щось більше зароджувалося між ними.
Артем виявився програмістом. Навіть у візку почав підробляти віддалено.
Я куплю тобі нове пальто, Лідо, казав він. Те синє, що ти хотіла.
Дурниці, краще на реабілітацію відкладай.
Через рік Артем встав. З паличкою, шкутильгаючи, але встав.
Отут і зявилася як той гриб після дощу наречена.
У Фейсбуці побачила фото: Артем стоїть, гарний, мужній.
Прибігла до Лідії.
Артемчику! Золотко! Я так переживала! Не бачила собі місця! Мене перелякали, що ти не виживеш! Пробач дурепу! Я ж кохаю тебе!
Обвішалася на нього, запах як реклама французьких парфумів.
Лідія стояла у коридорі, кулаки зжимала. Чекає.
Артем спокійно, але твердо відчепив колишню.
Катю, каже рівно. Я все чув. Тоді, в реанімації. Кожне слово. Про «овоча», Туреччину, про відключити апарати.
Артемчику, то був шок! Афект!
Ні. То була ти. Справжня. Йди.
Але я
Вон.
Катя пішла, стискуючи сумку аж шви поскрипували.
Артем повернувся до Лідії.
Знаєш, чому я повернувся?
Чому?
Бо ти мене кликала. Там, у темряві, я чув твій голос. Ти стала моїм маяком.
Він підійшов (ще хитаючись) і обняв її.
Лідо, ти не холодна. Ти найтепліша в світі.
Вони одружилися тихо, без гучних тостів і голубів.
Артем повністю відновився. Тепер вони виховують прийомного сина того самого хлопця, якого Лідія колись прооперувала після ДТП і від якого відмовилися батьки-алкоголіки.
Лідія стала заввідділенням, але і далі лишається понаднормово біля важких пацієнтів. Бо знає: мовчити може тіло, але душа все чує. А добре слово часом краще, ніж найдорожчий скальпель.
Мораль:
Часто ми ставимо хрест на людині через діагнози чи обставини. Але віра й любов найпотужніші реаніматори. Зрада в біді не прощається і не забувається, бо тільки тоді видно, хто є хто. А справжнє почуття перевіряється не на морях, а біля лікарняного ліжка, коли треба нести судно і тримати за руку у темрявіЗ роками імя лікарки Лідії стало відоме в лікарні не лише як фахівчині, а й як людини, яка не здається ні перед якими діагнозами. До неї приводили найважчих, і навіть якщо шанс був лиш іскрою вона не давала згаснути.
Раз на місяць Артем приходив у її відділення з букетом айстр і коробкою еклерів для чергових медсестер і пацієнтів, які лежали тихо й безнадійно. Він сідав поряд із незнайомцями, зачитував оповідання чи просто тримав за руку бо знав, як важливо відчувати чийсь голос у темряві.
І колись, під ранковим сонцем на лавці біля лікарні, Лідія сказала:
Чому ти все ще ходиш сюди, коли міг би вже жити без усього цього болю?
Артем усміхнувся:
Бо твоє сердечне «не сьогодні» врятувало мене. Я хочу роздавати ці «не сьогодні» далі, доки вистачить сил.
Убийливо проста правда: найскладніші операції часом роблять не руками, а словом і присутністю. Вони навчили цьому і свого прийомного сина, і тих, хто проходив через їхній дім на милицях чи у візках і залишався вже не «пацієнтом», а людиною з майбутнім.
Так Лідія, яку колись вважали холодною, розтопила кригу не тільки в собі а й у серцях сотень. І завжди памятала: ніщо не оживляє душу так, як трепетне, наперекір усьому сказане: «Ти потрібен. Просто живи».
