Наталю, тебе немає вже цілих п’ять років. Ти не цікавишся, як я живу і що зі мною зараз.
Наталя та Ярослав разом прожили понад пять років під одним дахом. Чоловік мав скромну зарплату: працював звичайним токарем на заводі у Львові. Наталя ж мріяла про забезпечене, а ще краще розкішне життя, тому завжди із задоволенням знайомилась із чоловіками, котрі мали більше, ніж її чоловік.
Одного разу Наталі пощастило на неї звернув увагу впливовий бізнесмен із Києва, який пообіцяв їй золоті гори й заможне життя. Жінка швидко піддалася його обіцянкам і залишила бідного Ярослава заради нового початку.
Ярослав був приголомшений і розбитий. Він ставав перед Наталею на коліна, благав її не залишати його, обіцяв, що все зміниться, що знайде кращу роботу, клянувся працювати день і ніч, аби в неї було все, чого вона прагне.
Але Наталя вже жила мріями про прогулянки на білосніжній яхті по Дніпру, покупки у найдорожчих бутиках Європи, про життя у новобудові з краєвидом на Хрещатик. Їй було байдуже до клятв та обіцянок колишнього чоловіка, бо знала Ярослав ніколи не зможе втілити її амбіції.
Через пять років, коли Наталі виповнилося тридцять два, багатий киянин втратив до неї інтерес поруч із ним завжди крутилися молодші, яскраві дівчата. Одного разу він сказав Наталі, що вона стала надто вимогливою, запальною та ніколи не вдовольняється і просто вигнав її.
Самостійно жити у столиці Наталя не могла: працювати вона так і не навчилась, за життя не мала й жодної трудової книжки. Тож вирішила повернутися до Ярослава. Вона була впевнена якщо людина одного разу обіцяла вічне кохання, то буде чекати її завжди.
Підійшовши до знайомої квартири у Львові, Наталя затремтіла від хвилювання. Двері клацнули й відчинила їх незнайома жінка з маленькою дівчинкою на руках.
Я ж тебе просила, доню, ніколи не відкрий двері сама, лагідно сказала незнайомка дитині. Кого шукаєте? запитала вона.
Наталя стояла розгублена, заповнена спогадами, губилась у словах.
Я шукаю Ярослава, він удома?
Ярославе, тебе тут якась жінка шукає! Як вас звати? покликала незнайомка чоловіка і подивилася на гостю.
Наталю! мовив Ярослав із щирим здивуванням, потім повернувся до жінки. Люба, зайди у квартиру, мені треба поговорити.
Хто ця жінка? прошепотіла розгублено Наталя, дивлячись на молоду маму з донькою.
Це моя дружина Оксана, а на руках у неї наша донечка Марічка, відповів чоловік.
Коли ти встиг одружитися? У тебе вже є дочка? Ти ж клявся, що любитимеш тільки мене!
Минуло вже багато років Я довго страждав, не міг прийти до тями, але зрозумів: життя на цьому не закінчується. А потім зустрів Оксану. Закохався у неї душею й серцем. Разом ми щасливі. Вона подарувала мені доньку, про яку я мріяв.
А я? тремтячим голосом спитала Наталя.
Наталю, тебе не було пять років, і тобі не було жодної справи до мого життя. Ти побігла за чужими грішми, марила достатком. Ми ніколи не були багаті, але це не виправдовує твоєї зради. Зараз ти повертаєшся до мене? Думаєш, я мав чекати, складати пошарпані гривні на той випадок, якщо тобі колись стане самотньо у Києві?
Я була сліпа Я ще люблю тебе
Не варто влаштовувати цю виставу, Наталю. Йди геть. Я не потребую тебе і не хочу бачити. Тебе залишив твій багатий чоловік і ти повертаєшся? Я маю тебе пожаліти? Мені гидко це чути. Йди, будь ласка, і забудь дорогу до мого дому.
Наталя вибігла зі сходової клітини, задихаючись від гірких сліз. Її ніхто не чекав, ніде не було для неї притулку. Ярослав же стояв на порозі і з полегшенням відчував, як минуле остаточно відпускає його душу.
