ДИВНІ СУСІДИ
У квартиру 222, що в будинку 8 на вулиці Франка, заселилися нові сусіди. Подружжя пятдесяти з гаком років. Обоє невисокі, худорляві. Він з борідкою й у сірому пальті, вона завжди в довгій спідниці та яскравому береті в маках. В ліфті чемно всміхаються, тримають двері особливо якщо хтось тягне важкі торби з базару.
А головне, як для новобудови, наче беззвучні.
Але лише спершу так здавалося. За два тижні Журавлі з 221-ої та Бойки з 223-ої почали чути сусідів дуже виразно.
Це й стало основною темою родинних розмов за вечерею.
От що обговорювали у Журавлів, котрі вже двадцять років носили спільне прізвище:
Ти бачила наших новеньких сусідів?
Та бачила, у ліфті вчора разом їхали.
Які вони тобі?
Та звичні наче. А чого?
Дуже кохливі, як виявилося…
Що ти таке кажеш?
Як усі з дому виходять вдень, у підїзді тиша, але все чути. От уже три дні поспіль там такі ігрища якесь доросле кіно живцем…
Та невже?
Ще й з фантазією. Ну прямо театр не життя!
Ха, смішно.
То й почуєш якось ще й самі засмієшся. Хоча, чесно, дратує і заважає працювати.
Ой, не прискіпуйся, людям вже пятдесят, а ще «граються»…
«Не те що ми», подумав Михайло, та голосно не сказав би й за кавалок сала.
У вихідні й сам Михайло став випадковим слухачем. Сусідня стіна лунала сценкою садівника й домогосподарки Журавлі почервоніли навіть за вухами.
*****
А ось про що теревенили Бойки наймолодші на поверсі, майже по тридцять, пять років шлюб, чекають первістка:
Остапе, бачив сусідів нових?
Та вчора на сходах пересікся. А що?
Дуже цікаві. Вона йому страви варить як у ресторані. А він їй щоранку дарує подарунки. Жодного дня без сюрпризу.
А ти звідки знаєш?
З нашого балкону чутно пахощі такі, хоч за голову хапайся! А двічі бачила його з квітами, раз з пакуночком. Йде додому, мов на побачення.
Ого.
Може то зовсім не чоловік та дружина? Може коханці?
Та хто їх зна…
На кухні весь час щебечуть, сміються, наче перше кохання.
Ясно. Новини почалися піду, гляну.
А в пятницю Остап сам наштовхнувся на сусіда біля ліфта той із трояндами, пляшкою червоного вина, з очима мрійника.
*****
Плинув час. Вже місяць як живуть ті дивні у 222-ій.
Журавлі звикли до стінних симфоній, а ті все края не знайдуть, як насолоджуватись. Щодня чи то нові образи, чи тихе зітхання та поскрипування ліжка. Мов би останній день у парі.
Одного вечора Віра Журавель, відводячи очі, сказала чоловіку:
Сьогодні в ЦУМ забрела, лиш поглянути на білизну. Глянь що купила, відчинила халат і підморгнула.
Очі Михайла спалахнули, він ковзнув язиком по губах.
Я тут і сам днями у крамниці для дорослих був… Ось дивись, купив. Як тобі?
Аж спітніла, зашарілася Віра, треба ж колись спробувати.
*****
Почали, шепоче чоловік із 222-ої, прихиливши вухо до стіни зі сторони Журавлів.
*****
Остап із 223-ої на обіді подався до ювелірної крамниці. Давно нічим не балував Оленку. Колись щотижня щось вигадував то шоколадку, то підвіску. А тут бачить знайомий плащ.
Оленко! гукнув дружину. Що ти тут?
Просто прогулююсь, знітилася вона. А ти?
Ось, для тебе сережки обрав. Дивись.
Її щоки засяяли, вона поцілувала чоловіка.
Дякую! А я пасту з креветками маю на вечерю. Памятаєш, готувала, як тільки зїхались? Тут самі найкращі креветки.
Звісно, памятаю! Уже слина тече.
Не барися, на 19-ту жду, щоб не підігрівати.
Добре, квіти ще докуплю.
*****
Ну що в них? питає чоловік із 222-ої.
Готують щось цікаве, посміхається жінка. І в них процес пішов.
*****
Ще за місяць Журавлів не впізнати. Молодші років на десять, очей не відведуть одне від одного. Ловлять будь-яку мить наодинці. Часом навіть від дітей тікають йдуть у готель і знову не натішаться.
Та й спільні справи пішли, й розмова легше.
*****
У Бойків ось-ось народиться маля, а вони, мов на побачення знов почали ходити: то в кіно, то в кавярню, то на експозицію. Оленка стару мамину книжку з рецептами дістала. Остап кожного тижня дарує подарунок, і завжди шоколадку ховає в портфелі. Вже й не пригадає, коли бачив ті вечірні новини.
*****
Як у них там? питає жінка з 222-ої.
Добре, сміється чоловік, матрац скрипить, видно, діти вдома. Веселіше стало, я слухаю їх завжди, аби нічого не пропустити.
І в других усі чудово. На кухні щебечуть мов голубки, сміються. З квартири пахне, наче у Львові біля кавярні.
Гаразд, чудово! За три місяці впоралися. Ще пару тижнів і переїжджаємо далі.
Хто там далі?
Сімя Синицьких, Франка, 65. В 66-ій родина аж втопилася в рутині, навіть імен не памятають. А у 64-ій все як завжди розібратися з спальнею і лад!
Ясно. Твої касети не прибираю, ще трохи пошуми. Доставку із «Пампушка» не відміняю. Ароматних олій ще вистачить. До речі, ті рожі, що ти пакував торік, зовянули. Доведеться ще один букет придбати.
Куплю. А ти потри мені спину і гайда спатиНаступного ранку, ще до сходу сонця, сусіди з 222-ої вийшли з дому з пакетом речей і старою валізою на колесах. Чиясь кішка ковзнула їм під ноги, вони поспішили вниз сходами тихо, як завжди, непомітно, майже невидимо. Ліфт зупинився на їхньому поверсі всього на мить, і вже за кілька годин у поштовій скриньці Журавлів лежала листівка з підписом: «Дякуємо за гостинність! Тут у вас чудові люди. Ми поїхали, але залишаємо трішки магії й любові. Не відпускайте її. Ваші дивні сусіди».
Олена Бойко знайшла аналогічну в себе на кухонному столі, поруч із рожевою цукеркою у вигляді серця. Вона розсміялася, приклавши долоню до живота, й відчула легкий поштовх зсередини мов маля теж читає ту листівку.
Життя у будинку продовжувалося. Сусіди зустрічалися у ліфті, ділилися посмішками, частіше зупинялись у коридорах поговорити. На підїзних дверях зявилось оголошення: «СПІЛЬНА ВЕЧІРКА! Принесіть улюблену страву, гарний настрій та історію про любов навіть найнеймовірнішу». Хтось підписав унизу: «Напевно, ті самі дивні сусіди»
Журавлі трималися за руки, перечитували листівку й усміхались. Михайло прошепотів:
Знаєш, якби такі сусіди були завжди поруч, ми б ніколи не забували, навіщо одне одному потрібні.
На вечірці всі довго сміялися, жартували, співали старі пісні. А десь у підсвідомості всі відчували у стінах залишилися сліди тієї чарівної пари, трошки запалу, трохи аромату троянд, багато сміху, щіпка натхнення й віра в те, що любов може лунати крізь будь-які стіни.
Двері у 222-у залишились трохи прочиненими, мов чекали на нову казку.
