Оленко, багажник! Відкрився багажник, зупини машину, Соломія вигукує, але вже розуміє, що настав кінець усьому! Речі просто на ходу висипалися з багажника на столичну трасу КиївЧернігів, і машини, що їхали позаду, певно й не помітили нічого.
І гостинці, і подарунки, на які збирали копійку останні два місяці! І червона ікра, і сьомга, і дорога шинка, і безліч усього такого, що вони собі дозволяли лише на святкові дні. Сумки з найціннішими смаколиками та пакунками лежали поверх усіх речей, аби не помялися в дорозі. Набрали усього багато, їхали в рідне село на Полтавщині до бабусі Олени на усі свята.
На трасі затори, багато хто рвонув святкувати у село. Автівки їдуть щільно, одна за одною, швидкості малі. Але одразу зупинитися важко Виглядає так, що все, що випало, те й зникло!
Діти, що сиділи ззаду Катруся та Яринка, стиха захвилювалися, коли побачили сльози в мами, і теж почали схлипувати. Соломія обійняла доньок, а Олег загальмував, підїхав ближче до узбіччя, і нарешті зупинилися. Жевріла ще надія у серці може, все злетіло на узбіччя. Пройшлися обережно сніговою смугою назад, але, звичайно, все було марно. Шукати тільки час втрачати.
Годі, кохана, не переймайся ти так, розрадив Соломію Олег, побачивши, як вона засмутилася, все наживне, інше придбаємо, а не зможемо обійдемося. Пішли до машини, бачиш, як мете, вже темно і дорога слизька.
Далі Соломія їхала мовчки. Ну що тепер сваритися? Машина стара, замок на багажнику давно погано тримав Що тут зробиш, коли сама стільки економила, щоб купити усі ці смаколики. Образливо! І невдача ця якась переслідує, то одне, то інше. Звісно, буває гірше, але і так щемить на душі! Особливо стало боляче, коли згадала, як клала у багажник подарунок для Олени ніжний пухнастий плед, такий мякий і теплий.
Приїхали у село пізно вночі. Думали, бабуся вже лягла яку там! Над ґанком світиться ліхтар, а з хвіртки вже вибігає бабуся Олена разом із сусідкою Ганною.
Приїхали, дякувати Богові! Бабуся кинулася цілувати всіх по черзі. Соломійко, Олесю, ну слава Богу, а ми вже не знали, що й думати! Дівчатка мої, онучки дорогенькі, ну нарешті ви!
Бабусю, все гаразд! Чому ти так переживаєш? Давай хутчіше до хати, сніг же шалено валить, а ти й досі у легкій хустинці! сказав Олег, обіймаючи її.
Бабуся рукою махнула Та ми цілий вечір із Ганною за вас молилися, таке мені сьогодні наснилося! Мов наяву бачу ваша машина злітає з дороги. Я аж прокинулася вся мокра, тривога не відпускала, серце стискалося. Добре хоч Ганна зайшла а то вже у неї син із сімєю давно вдома, питає, а ви ще не приїхали. Розказала їй усе, а вона треба молитися! Тож ми з Ганною цілий вечір до Господа просили, до Миколая теж зверталися, аби ви здоровими приїхали. І бачиш, вам допомогло!
Ти ж права, бабусю, кивнули Соломія й Олег. А речі і гостинці нехай потрапили до когось ще може, вони комусь більше були потрібні.
Новий рік зустрічали всі разом родина велика, за столом затишно і весело. Тут і домашня картопля з печі, і квашені огірки, й помідори, і оселедець під шубою, і бабусина гуска до румяної скоринки. Обовязково були й духмяні пиріжки, які Катруся й Яринка тягнули прямо з казанка біля грубки, і їм більше нічого і не треба. Вдень усі на гірці каталися, навіть старші діти із сусідньої хати приходили. Очі вже злипаються а вони тримаються, бо ж незабаром опівніч, треба дочекатися, коли Святий Миколай покладе подарунки під ялиночку.
Бабуся Олена сміється, пригортає всіх і своїх, і гостях, і сусідських діток. Щастя ж яке всі разом! Оце саме головне.
А десь далеченько, в селі, де лиш три хати лишилося на цілий куток, за столом сидять дві старенькі сестри, Надія й Мирослава, і їхній єдиний сусід дід Петро. Живуть як можуть, родини давно немає, влітку ще якісь овочі виростять, а взимку самотньо й холодно. Але тримаються, бо разом легше.
Дід Петро цього дня зранку за дровами до лісу вискочив. Назбирав сухого гілля, повертався вже стежиною аж глядь, щось у заметі видніється. Підійшов ближче, схопив за ремінці та це сумка. Відкрив а там усього! І ікра червона, і риба копчена, і кусень мяса. А внизу розкішний плед, білий, мов сніг, мякий та теплий. Оглянувся навколо тиша. Поклав сумку на санки, заховав між віниками, привіз додому.
Розстелив плед перед Надією та Мирославою, склав все на стіл, розпалив піч. Жінки вже розклали смаколики і відповідали одна одній:
Гріх було й думати, що таку смакоту колись іще скуштуємо, дивувалася Мирослава.
І я дивуюся. Мабуть, Господь нам на старість милість послав, підхопила Надія.
Видно, Бог нам допоміг. То, може, ще поживемо трохи, ще людей добрих побачимо, додав дід Петро.
І не варто шкодувати за втраченим, можливо це доля так вберегла від більшого лиха, дала шанс відкупитися добрим ділом. Насправді ж головне це те, чого не повернеш родинне здоровя, тепло, і щоб всі були поруч. Все інше наживне.
