У нашій родині ціла купа квартир, аж пять, а ми з чоловіком мусимо орендувати житло.
Я вже так звикла до цієї ситуації, що мене нічого не дивує. Зараз поясню, як так сталося, що наші рідні мають стільки нерухомості, а ми винаймаємо чужу квартиру.
Батьки мого чоловіка, Павла, мають свою власну трикімнатну квартиру й ще дві в різних районах Києва, обидві здають. Вони з усмішкою кажуть, що самі заробили на це все, тому й від нас хочуть такого ж. Чомусь не розуміють, що раніше квартиру легко давала держава чи завод, а зараз, коли ціни шалені, збирати на власне житло то справжнє випробування, особливо якщо орендуєш.
Мої батьки, відверто кажучи, не дуже відрізняються від свекрів. Після смерті моєї бабусі, Валентини, вона переписала свою одну-єдину квартиру на мене. Але на той час я ще була неповнолітньою, тому тато з мамою вирішили здавати бабусину квартиру, поки мені не виповниться вісімнадцять. Тепер я доросла, але мамі з татом надто подобається щомісячна орендна плата і жити там мені не дозволяють.
Вже кілька років ми з Павлом винаймаємо маленьку однокімнатну квартиру на Оболоні. Майже вся наша зарплата йде на оренду. Бували моменти, коли ми ледь не залишалися без грошей на харчі. Зараз я у декретній відпустці. Моя зарплата й раніше була невеликою, а без дитини ми ще якось викручувалися. Павло працює на дві роботи, старається, але без диплома зараз важко знайти гарну роботу. Він після школи одразу пішов служити у Збройні Сили, а потім ми з ним зустрілися, тому про вищу освіту вже й часу нема.
Що дратує найбільше моя мама Оксана щотижня набирає мене, щоб я допомогла їй вибрати нову сукню чи сорочку, а я не можу дозволити собі навіть вітаміни чи фрукти для себе. Вона все говорить нам, що потрібно самим ставати на власні ноги. Вважає, що ми ще й мали б допомагати їй і татові, бо вони хочуть подорожувати світом і насолоджуватися життям.
Мене справді засмучує така поведінка з обох боків. Відчувається, що у них все є і навіть більше, а допомогти дітям не хочуть. Я розумію, що не слід жертвувати власним добробутом заради нас, але якщо є можливість полегшити життя дітям, чому відмовляти? Не розумію такого ставлення, тому точно знаю: своїм дітям я зроблю все можливе й навіть більше.
Друзі та знайомі заспокоюють нас з Павлом, мовляв, спадщина буде після них нам все перепаде. Та якщо чесно, я настільки розчарована, що нічого не хочу від них більше. Нехай забирають ці квартири з собою в інший світВвечері, коли Павло повернувся з роботи, ми удвох сіли на підвіконня, дивилися на сутінковий Київ і я ловила себе на думці, що ця крихітна орендована квартира, хоч і не наша, але саме тут народжується найголовніше: нашу сімю тримає не власність, а справжнє тепло й підтримка одне одного. Ми довго розмовляли, обіймалися, і вперше подумали: нехай все це колись зміниться, нехай батьки залишаються при своїх переконаннях, ми оберемо свій шлях.
Я зрозуміла, що саме зараз, у ці хвилини, зростає щось справжнє. Коли донечка тихо сміялася у своїй колисці, Павло стискав мою руку, а за вікном шелестіли тополі, я усміхнулася. Інколи найбільше щастя це не ключі від власної квартири, а ключ до серця того, кого ти любиш. І ми нарешті відчули: у нас є дім, навіть коли він орендований бо дім там, де є ми.
