Живу я зараз разом з моєю мамою. Мамі моїй вже 86 років.
Так сталося, що вийти заміж мені не судилося, дітей у мене також немає. Дивно склалася моя доля. Мені нині 57 років. Нещодавно минули мої іменини. Ми святкували їх удвох з мамою, без нікого стороннього. Запросити мені нікого, бо подруг немає, а ми з мамою зовсім лишилися без родичів.
Живемо разом, підтримуємо одна одну. Моя мама старенька, їй вже 86, і я боюся подумати, що буде, коли її не стане. Але поки матуся тримається! Незважаючи на роки, сили потроху йдуть, здоровя вже не те, але вона не здається. І навіть на свіже повітря сама виходить, у парк неподалік ходить.
Я вже пенсіонерка, хоча досі працюю інакше нашої пенсії вдвоє не вистачило б навіть на звичайне життя. Але не занепадаю духом і щаслива, що маю свою дорогу маму біля себе. Бо є ті, кому й гірше люди ж і без домівки лишаються, і нікого з рідних не мають, і грошей зовсім нема.
А ми з мамою проводимо дні спокійно й мирно. В вечірній час пємо із самовару чай з варенням, вяжемо шарфи, дивимось улюблені українські стрічки та серіали. А на вихідних я печу сирник або пиріжки і кличемо сусідів у гості. Вони розповідають про своїх дітей та онуків. Я радію щастю тих, у кого все добре, і молю Бога, щоб нашій родині пощастило й негаразди оминули.
Так і минає наше життя просте й розмірене. Дуже хочу, щоб ці тихі дні тривали ще довго для мене і для моєї мамусіА вечорами ми сидимо біля вікна, дивимося на світло ліхтарів, і мама згадує свою молодість, а я слухаю її, не перебиваючи. У ці миті особливо гостро розумію: життя складається не лише з великих подій, а й із дрібних радощів, теплоти, що переплітає два серця в одній оселі. Ми разом, і цього достатньо, навіть якщо за вікном змінюються сезони і з роками приходить тиша. Бо там, у цій тиші, звучить наше спільне щастя таке просте, але справжнє. Можливо, у цьому й полягає справжній сенс життя цінувати моменти, коли серце спокійне, а поряд є рідна людина, з якою можна розділити і чай, і вечірню розмову, і тиху надію на завтрашній день.
