Дідусь
Була тепла літня пора. Поверталася ввечері додому після тренування у спортивній секції. Бачу: дідусь, зовсім вже старенький, впав на асфальт, а піднятися не може ніяк. Люди проходять повз, відвертаються мабуть вважають, що він нетверезий. А дідусь щось бурмоче собі під ніс, тягне руки до перехожих. Мене мама ще з дитинства вчила: будь доброю, допомагай там, де можеш. Тож я підійшла до дідуся і питаю: Вам допомогти? Він не зміг відповісти зрозумілими словами, лише хрипів і тягнув до мене руки.
Поруч проходила жінка, зупинилася і каже мені: Відступай від нього! Не бачиш пяний! Ще якусь заразу підхопиш, увесь брудний. Я придивилася і помітила, що в дідуся всі руки в крові. Мені стало моторошно. На моє питання, що сталося, він не міг нічого пояснити лише бурмотів і підняв із землі поліетиленовий пакет, який валявся поруч. У пакеті було скло від розбитих пляшок з-під пива. Дідусь підібрав ще кілька уламків і поклав у той рядний пакет. Ось чому в нього порізані руки.
Я витерла йому руки вологими серветками, бо хотіла допомогти йому піднятися й провести додому не тому, щоб забруднити одяг, а щоб йому було легше і чистіше. Коли я підняла дідуся, він на моє питання про адресу не відповів: знов щось бурмотів, намагаючись вказати рукою напрямок. Я зрозуміла, що він таким чином показує мені куди йти. Ми разом дійшли до багатоповерхівки у тому ж дворі. Дідусь ткнув пальцем у домофон і на пальцях показав два числа я зрозуміла, що це номер квартири.
Я зателефонувала, і з домофону почувся схвильований жіночий голос. Дідусь знову щось пробурмотів у відповідь. За декілька секунд до нас вибігли чоловік із жінкою. Вони одразу обступили дідуся, перебираючи його руки та обличчя, перевіряли, чи все з ним гаразд. Чоловік подякував мені і взяв дідуся на руки, відніс у квартиру. Жінка почала розпитувати, як вони можуть мене віддячити. Я відмовилась, але вже збиралася йти, коли вона попросила зачекати хвильку, наче щось згадала. За мить вона повернулася з величезним кошиком малини. Власна, з гордістю сказала вона. Я подякувала, але відмовилася брати.
Бери, будь ласка, наполягала вона. Ми мало не з глузду зїхали, коли приїхали з дачі, а дідуся не було вдома. Знаєш, його ще під час Другої світової в німецький полон забрали Щоб нічого про підпілля не сказати під тортурами (а він, уяви, високий чин мав!), сам обтяв собі язика ножем. Та там у полоні про стерильність хто думав врешті йому половину язика відрізали. Відтоді нормально говорити не може, лише звуки видає. А у нашому дворі на дитячому майданчику увечері підлітки постійно розпивають пиво, пляшки бють, скло скрізь. Ми скаржилися і в поліцію, нехай вживуть заходів: діти ж бігають, вже не раз руки й ноги різали. Дідусь, як Соня, наша донечка, теж поранилася, вирішив ходити прибирати те скло, щоб діти не скалічилися. Він уже старий, ледве ходить. Ми і так, і сяк вмовляли його сидіти вдома, ключі ховали, а він наперекір. Одного разу взагалі впав, і поки я з роботи повернулася, він пять годин пролежав на холодній землі, і ніхто не допоміг. Ми вже хотіли йти шукати, коли раптом пролунав дзвінок у двері Дякую тобі, дитино.
Після цієї розповіді я просто оніміла. Вона поклала мені у руки кошик з малиною і я мовчки, низько вклонившись, попрямувала додому. А на півдороги не витримала і заплакала.
Чому так складається в нашій країні? Чому ми так часто бачимо лише себе? Хочу звернутися до кожного: якщо ви бачите, що людина впала і не може піднятися, не поспішайте судити та відносити її до пяниць чи недолюдей. Підійдіть можливо, їй просто потрібна ваша допомога! Особливо хочу сказати молоді: не забуваймо, найперше ми ЛЮДИ. І наше людськезавжди важливіше за байдужість.
