Житимемо одне для одного
Після смерті матері Ярема довго не міг прийти до тями. Останнім часом мати лежала в лікарні, там і пішла з життя. Раніше ж лежала вдома вони з дружиною Зорею по черзі доглядали за нею. Їхні будинки стояли поруч; хоч Ярема й пропонував перевезти маму до них, та вперто відмовилась.
Синку, тут помер твій батько, і я тут помру. Мені так легше, плакала вона, а Ярема безсилий сперечатися.
З ними й дійсно було б простіше, якби мати жила разом із ними, але тринадцятирічній доньці не хотілося, щоб вона щодня бачила тління бабусі. Ярема працював у зміну на Львівському заводі, Зоря викладала початкові класи в гімназії. Тож старенька завжди була під наглядом вони навіть ночували по черзі в неї.
Мамо, а бабуся вже скоро помре? питала Леська, Шкода її, вона в нас така добра.
Не знаю, доню, але кожному час свій. Таке вже життя.
Стан бабусі раптово погіршився її забрала «швидка». В Яреми була ще рідна сестра Дарка, на три роки молодша, у неї син Славко, за яким найчастіше приглядали бабуся й Зоря, а Дарка весь час десь у розїздах, усе відрядження діла-невідкладні З чоловіком давно розлучилися, за матірю доглядати не хотіла знала, брат подбає. Дарка повна протилежність Яреми: гостра, безжальна, сварлива.
Минуло три дні маму поховали. Вирішили продавати її хатину: пусткою стояти не можна скоро все розсиплеться. Мати давно оформила дарування на дім у сина з дочкою стосунки не склалися, Дарка про це знала й матір не відвідувала.
Та після продажу, коли Ярема отримав у банку готівку сімдесят тисяч гривень Зоря умовляла чоловіка:
Як не як, поділи навпіл із Даркою.
Зоро, у Дарки своя квартира, ще від чоловіка дісталась. Ти ж сама бачиш прожене гроші, не втратить і сльози.
А совість? Яремо, якщо не поділимо вона скрізь тебе обіллє брудом. А тобі це треба?
Ярема покрутився-помучився, але погодився дав половину сестрі. У відповідь почув:
І це все? А решта де?
Минув час. Лесьці вже пятнадцять, і нове нещастя: Зоря занедужала. Бувало й раніше скаржилась все списувала на втому: з дітьми важко. Аж поки не знепритомніла у власному дворі. Її забрали в лікарню. Діагноз цинічний та безжальний і занадто пізній.
Може, ще можна щось зробити? благав Ярема.
Ми робимо все можливе, лікар знизав плечима. Надто пізно звернулась.
Ярема брав відпустку, сам робив уколи дружині, доглядав із донькою. Але незабаром відпустка скінчилась, він змушений був вернутись на зміну. Леська після школи годувала маму, іноді купала, втомлювалась, але трималась.
Якось прийшла Дарка:
Яремо, пральна машина здохла подивись, ти ж майстер.
Буду, пообіцяв, і справді відремонтував наступного дня.
На прощання промовив:
Хоч інколи заходь до нас, не залишай Леську одну з мамою. Доньці всього пятнадцять, їй важко і тілом, й душею поки я на заводі. Вера ж твою Славка майже до десяти літ на ноги поставила, й квартиру відстояла, як той твій витребенькував.
Та досить уже мені витикати те, що було в старі часи, обірвала Дарка. Славкові сімнадцять, ти й не згадай уже. Ну допомогла Зося тоді, я їй золоте кільце давала. Не схотіла я й забрала.
Це правда. То одне глядіти малого, а зовсім інше сидіти біля вмираючої. Не хочу, відчепися, відказала сестра й навіть не подякувала за ремонт.
На ті слова Ярема хіба плечима повів образи жодної.
Більшає сірого у світі. Зоря згасала стрімко. В той вечір Леська, почувши з вікна, як тато йде подвірям, вискочила йому назустріч:
Тату, зовсім погано Мама не їсть, лежить боком до стіни, мовчить. Я хотіла дати ліки, воду не бере
Ми впораємось, доню, тримаймося.
Та цієї ж ночі Зорі не стало. Леська й Ярема плакали до ранку. Після похорону Ярема несподівано відчув полегшення дружині більше не болить, донька не бачить мук. Він любив її, але ця підступна недуга не лише забрала дорогого серцю, а й виснажила всю їхню сімю.
Без Зорі стало порожньо. Так бракувало її голосу, турботи, сміху. Леська теж тужила, але навіть старалась утішати батька:
Тату, ми все що могли зробили. Без мами вже нічого не зміниш, нам треба це прийняти. Зате ми потрібні одне одному.
Ой, яка ти мені доросла, дивувався Ярема. Це горе з мамою змусило тебе швидко подорослішати.
Вечорами вони готували вечері вдвох Леська навчилась варити борщ і ліпити вареники. За вечерею розповідали новини, тягтись додому хотілося обом. Кожен тримався за іншого, як за шмат життєвої соломини.
Якось повернувшись додому, Ярема застав доньку стривоженою.
Тату, сьогодні після школи заходила тітка Дарка. Хотіла забрати мамину норкову шубу та ще щось із речей казала, ніби ти знаєш.
Я нічого їй не дозволяв, суворо сказав Ярема. Не впускай її. Більше вона тут нічого отримати не зможе.
Трапилося так, що прямо на роботі Яремі стало зле з серцем раптом все почало тьмяніти, стискати груди, і не взяти подиху. Колега викликав «швидку». Ксенька прибігла до лікарні, вся у сльозах.
Все буде добре, заспокоїв її лікар. У тата передінфарктний стан. Йому потрібен спокій і лікування.
Відтоді всі клопоти у хаті лягли на Леську: навчання, дім, батько в лікарні все на її плечах. Встигати треба було все, часу катастрофічно бракувало. Та Леська не скаржилась, приносила татові перекус у лікарню.
Якось зявилася Дарка з пирогом:
Леська, я тут пиріжка для твого тата напекла В лікарню йти не буду він мене не переносить. Віднеси од мого імені, але ні слова, що я пекла.
Добре, тітко, чемно кивнула Леська, та пиріг стояв осторонь.
За чверть години до неї заскочив Славко після школи забіг за ключами.
Ти сама пиріг спекла? здивувався.
Та ні, тітка Дарка принесла, сказала для батька. Давай відріжу шматочок, ти ж голодний.
Славко не відмовився. Випили чаю, а потім разом вирішили навідати Ярему.
Перед входом у лікарню Леська помітила у Славка білий спітнілий лоб, він хитається, ледь не падає. Добре, що в лікарні. У крові хлопця виявили якусь дивну отруту.
Що він їв? питання лікаря.
Пиріг від тітки, одразу зиркнула вона на залишки.
Не давайте цей пиріг батькові, сказав лікар. Маємо розібратися.
Дарку викликали в поліцію. Зясувалося вона підсипала щось у тісто, сподіваючись отруїти брата, щоби залишити хату собі, а Леська якось виїде після вступу на навчання. Та недооцінила, що пиріг може зїсти і її син.
Коли Ярему виписали, він із дітьми прийшов до Дарки на побачення.
Пробач, Яремо, пробач, Славку, Ксеню Я все усвідомила, рідненькі, пробачте ридала вона.
Ярема забрав заяву, Дарку відпустили. Славко не міг простити матері: ночував у Яреми з Ксенькою, вони стали однією родиною.
Я ненавиджу її Як мати так могла? питав Славко.
Батьків не вибирають, мовив Ярема. Вона зробила гидоту, але кається. Дай їй шанс, пробач час лікує рани.
Поступово усе налагодилося. Славко вступив до університету, Ксеня закінчувала школу й теж мріяла про педагогічний. Лиш батька самому залишати не хотіла.
Та нічого, доню. Ти навчайся я ж справлюся. Житимемо одне для одного. Будеш приїжджати у вихідні, на канікули. Мама так мріяла, щоб ти вступила у педагогічнийУ вересні Леська поїхала в інше місто, але їхній дім не спорожнів. На вихідні й канікули поверталась із торбами ласощів і дзвінким сміхом, обіймала Ярему й доучувала Славка готувати борщ та пироги. Часом обоє з братом збирались біля старого фотоальбому, разом переглядали знімки мами, й бабці, і маленьких себе на долонях дорослих. Вечори втрьох були теплі: чужі й рідні печалі затихали за чайною розмовою, а наступного ранку знову починалось їхнє просте, справжнє життя.
Ярема купив велосипед і навчив Славка їздити хлопець сміявся, ніби знову став десятирічним. Поступово вони звикали бути сімєю так, як вміли: підтримували одне одного у навчанні та клопотах, уважно дослухалися сердець. І найстрашніші втрати, і Дарчина зрада з часом перестали бути раною перетворились на досвід.
Одного теплого травневого вечора, коли сонце пливло лугами, Ярема сидів із Леською на терасі й дивився на її усміхнене, змінене обличчя.
Знаєш, доню, мати твоя завжди казала: життя не те, що падає з неба. Його треба міцно тримати й ділити з тими, хто поруч.
Леська мовчки взяла батька за руку.
Доки ми разом, ми все здолаємо, тату, тихо прошепотіла.
Їхній дім уже давно був більше, ніж просто стіни. Це було місце, де не закінчувалася любов а тільки починалася знову, щодня, для кожного з них.
