Скамейка у під’їзду
Віктор Степанович вийшов у двір на початку другої. Віскі нили вчора доїв останній олів’є, а сьогодні зранку розбирав ялинку та знімав прикраси. У квартирі було надто тихо. Натягнув шапку, сунув до кишені телефон і, тримаючись за перила, звично спустився вниз.
Січневий полудень робив двір ніби декорацією: заметені стежки, пухкі кучугури снігу, жодної живої душі. Віктор Степанович струсив сніг із лавки біля другого під’їзду. Сніг злітав плавно, неохоче. Тут добре роздумувалося особливо коли навколо цілковита тиша, п’ять хвилин, і можна додому.
Можна, присяду? почувся чоловічий голос.
Віктор Степанович обернувся. Перед ним стояв високий чоловік у темно-синій куртці, років пятдесяти пяти. Обличчя здалося смутно знайомим.
Сідайте, місця вистачить, відсунувся Віктор Степанович. З якої ви квартири?
Сорок третя, другий поверх. Три тижні, як переїхав. Михайло.
Віктор Степанович, автоматично потиснув простягнуту руку. Ласкаво просимо до нашого тихого закутку.
Михайло витяг пачку цигарок.
Чи можна?
Палити на здоров’я.
Сам Віктор Степанович не палив уже понад десять років, але запах тютюну раптом нагадав йому редакцію районної газети, де минула більша частина життя. Він зловив себе на бажанні вдихнути той дим і одразу відкинув думку.
А ви давно тут живете? запитав Михайло.
З вісімдесят сьомого. Тоді весь мікрорайон щойно здали.
А я неподалік працював, у Будинку культури “Металург”. Звукорежисером.
Віктор Степанович здригнувся:
У Валентина Захаровича?
Точно, він! А ви звідки знаєте?
Писав про нього нарис. У вісімдесят девятому робили ювілейний концерт. Памятаєте, “Серпень” виступав?
Я ж той концерт досі памятаю по хвилинах! Михайло всміхнувся. Колонку тоді притягнули величезну, а блок живлення іскрив
Слова самі пливли одне за одним. Згадувалися імена, історії веселі й гіркі. Віктор Степанович пару разів ловив себе на думці, що час би вже й додому, але кожен раз зявлялася нова тема: музиканти, апаратура, закулісні байки.
Він відвик від довгих розмов. Останні роки в редакції писав лише термінові матеріали, а після пенсії й узагалі замкнувся у собі. Переконував себе, що так спокійніше не залежиш ні від кого, не привязуєшся. Але зараз наче щось всередині розмерзалося.
Знаєте, Михайло затер третю цигарку у снігу, в мене вдома архів зберігся. Афіші, фотки. І касети, що сам записував із концертів. Як буде цікаво
Навіщо мені це? майнула думка у Віктора Степановича. Доведеться ходити, спілкуватися. Раптом сусід захоче приятелювати, звичний лад полетить шкереберть. І що нового я там побачу?
Можна й поглянути, кивнув він. Коли зручно?
Хоч завтра! Десь по пятій, я саме з роботи повертатимусь.
Домовились, Віктор Степанович витяг телефон, відкрив контакти. Диктуйте номер. Якщо щось зміниться передзвоню.
Увечері довго не міг заснути. Крутив у голові розмову, згадував дрібниці старих років. Кілька разів вже хотів взяти телефон відмінити, послатися на справи. Та не наважився.
Вранці розбудив дзвінок. На екрані висвітилося: “Михайло, сусід”.
Ви ще не передумали? голос у слухавці був трохи невпевнений.
Ні, коротко відповів Віктор Степанович. Буду о пятій Тоді до зустрічі, почувся полегшений видих у слухавці.
День тягнувся напрочуд повільно. Віктор Степанович нишпорив по шафах і, сам себе не розуміючи, витяг альбом, у якому між жовтими газетними вирізками був вкладений старий білет з того самого концерту. Краї потерті, цифри геть вицвіли, а коли доторкнувся до картонки, зсередини піднялася хвиля давньої музики такої, яку можна почути лише в уяві.
Після пятої Віктор Степанович зупинився перед дверима сорок третьої квартири. Стукнув раз, вдруге. Відразу ж відчинив Михайло усміхнений, розгублено радісний.
Проходьте! Архів уже на столі, а чайник вмикаю.
У кімнаті валялися фотки з підписами, пожовклі афіші, старі касети з написами по краях: “Концерт. 1987”, “Звук. Герман”, “Репетиція”. Михайло бережно прокручував стрічку в пальцях і раптом простяг одну касету господарю.
Це вам. Тут і ті пісні з ювілею. Я записував на свій “Весну”.
Віктор Степанович підніс касету до світла і несподівано відчув, як навколо розтають стіни, і квартира стає великою сценою, де за лаштунками ще повно незайманих історій. Згадалося, як колись мріяв повернутися до улюбленого матеріалу, знову відчути у грудях гул живої музики, саму радість очікування зустрічі.
Ви знаєте, звернувся він до Михайла, це перший квиток у новий рік, який я справді чекав.
За вікном запалювався січневий вечір, і хтось уже виходив на двір залишати свої сліди на свіжому снігу.
