На розлученні дружина сказала: «Бери все!» а через рік чоловік пожалкував, що повірив
Оксана дивилася на папери спокійно. Дивно, але навіть злості в ній не залишилося.
Тобто ти все ж таки наважилась? Остап поглядав на дружину з ледь прихованим роздратуванням. І що далі? Як будемо ділити?
Оксана підняла очі. Там не було сліз чи прохання лише рішучість, що народжується після безсонної ночі роздумів про змарновані роки.
Забирай усе, тихо, але твердо сказала вона.
Що означає «усе»? Остап прищурився з підозрою.
Квартиру, дачу, машину, рахунки. Все, вона змахнула рукою навколо. Мені нічого не потрібно.
Жартуєш? він вже розтягнув у посмішці губи. Чи це якась жіноча пастка?
Ні, Остапе. Ні жарти, ні пастки. Тридцять літ я відкладала себе на потім. Тридцять років я прала, готувала, прибирала, чекала. Тридцять років я чула, що подорожі це марнотратство, що мої захоплення дурні забаганки, що мрії це нісенітниця. Знаєш, скільки разів я хотіла поїхати до моря? Девятнадцять. А скільки їздили три. Та й ті три рази ти бурчав, що дорого й зайве.
Остап лише пирхнув.
Знову починаєш. Зате у нас завжди була хата й борщ
Так, була, кивнула Оксана. А тепер у тебе буде й усе інше. Вітаю з перемогою.
Адвокат з виразною здивованістю спостерігав цю сцену. Він був звиклий до сліз, криків, суперечок. Але тут жінка просто віддавала все, за що люди борються з затятістю.
Ви розумієте, що робите? тихо спитав адвокат. За законом ви маєте право на половину нажитого майна.
Розумію, посміхнулась Оксана безтінно, ніби зняла з плечей мішок каміння. Та я ще зрозуміла: половина порожнього життя це теж порожнє життя, тільки навпіл.
Остап насилу стримував тріумф. Йому й на думку не спадало, що вона так просто поступиться. Він планував торгуватися, при потребі тиснути. А тут подарунок долі!
Оце так! з полегшенням хлянув долонею по столу. Нарешті дійшла розуму.
Не плутай розум із визволенням, тихо відповіла Оксана і поставила підпис.
Додому вони їхали однією машиною, але, здавалось, жили уже на різних планетах.
Остап щось наспівував собі під ніс чи то марш, чи стару закарпатську пісеньку. Авто стугоніло по нерівностях, і цикади дзижчали в полі у вікно.
Оксана не слухала. Вона взагалі тієї миті не чула нічого довкола її думки мчали далеко, за вікнoм промайнули сосни й берези, а десь всередині зароджувалось дивне відчуття свободи, ніби гніт на серці розчинився у повітрі. Вона торкнулася щоки і всміхнулась крізь сльозинку полегшення ось воно, оце і є воля
Людині іноді достатньо одного погляду у вікно, на ті, які несуться повз дерева і життя знову зацвітає, наче весна після довгої зими.
Через три тижні Оксана стояла посеред невеличкої кухні в орендованій львівській квартирці.
Житло було скромним: ліжко, шафа, столик та старий телевізор. На підвіконні стояли два горщики з фіалками перша покупка на новому місці.
Мамо, ти що, з глузду зїхала? встигає Кирило з телефону, з обуренням. Покинула все й втекла у Львів?
Я не покинула, сину, я залишила, спокійно відповіла Оксана. Це різні речі.
Але як так? Тато сказав, що ти сама йому все віддала. Він вже й дачу хоче продавати питає, навіщо йому стільки.
Оксана всміхнулась до свого віддзеркалення в дзеркалі на стіні. Вже тиждень вона ходила з новою стрижкою такої б ніколи не зробила при Остапі. «Для молоді», «непо-солідно», «що скажуть сусіди» у памяті лунав його голос.
Хай продає, байдуже сказала вона. Він завжди мав хист до господарки.
А ти? Тобі ж нічого не лишилось!
У мене залишилось головне, Кириле. Моє життя. Уявляєш, у пятдесят девять років його можна почати із чистого аркуша.
Оксана влаштувалась адміністраторкою у невеличкий приватний пансіон для літніх людей. Робота була нелегка, але їй подобалась: нові знайомства, дружнє коло й свобода у розпорядженні своїм днем.
Остап тим часом святкував свою перемогу.
Перші два тижні він ходив квартирою, як господар нового маєтку, милуючись кожним куточком. Ніхто тепер не «пиляє», не докоряє, що шкарпетки розкидані чи посуд стоїть.
Пощастило, Остапе, казав товариш Микола, вихиляючи сто грамів самогону на кухні. Інші половину ділять, а ти повний розквіт! І квартира, і дача, і машина твої.
Та так, самовдоволено всміхався Остап. Нарешті Оксана зрозуміла, що без мене пропаде.
До кінця першого місяця ейфорія змінилася першими незручностями.
Чисті сорочки зникли з шафи як клас, у холодильнику зяяла порожнеча, а зварити нормальну вечерю виявилося завданням складнішим, ніж він уявляв. Колеги почали помічати, що Остап вже виглядає не так доглянуто.
Щось ти, Остапе, посірів, кивав начальник відділу. Дома все гаразд?
Аякже, весело відповідав Остап. Просто побутова реорганізація.
Якось увечері він відкрив холодильник і виявив там лише пляшку гірчиці, шматок ковбаси та яйця. Шлунок аж буркотів він зранку лиш каву з сухарем проковтнув.
Та що за біда, пробурчав собі під ніс, гучно грюкнувши дверцятами. Так не піде Треба щось вирішувати.
Він замовив піцу куди ж без доставки, коли полички спорожнілі. В очікуванні кур’єра перебрав стос рахунків і здивувався сумі: комуналка, інтернет, світло.
Раніше це все якось вирішувалось само. Поки хтось поряд, побут тече непомітно. Рахунки не болять, турботи розчинені у днях.
Тут подзвонив курєр.
Шістсот вісімдесят гривень, спокійно заявив молодик.
Скільки?! Остап так злякався, ледве не впустив ключі. За піцу й воду?
Такі ціни зараз, байдуже знизав плечима курєр.
Остап мовчки заплатив, повернувся до квартири й застиг. Тиша навіть холодильник гуде самотно. Вся ця простора квартира із дзеркалами й лампами, колись мрія стала холостяцьким прихистком, і такою холодною, що вітер в коридорі міг би завивати.
А Оксана тим часом стояла на березі Чорного моря, гріючи обличчя під сонцем і південним вітерцем.
Навколо сміялась компанія літніх мандрівниць клуб активних пенсіонерів організував тижневу поїздку до Одеси. Вперше в житті вона подорожувала без чиїхось докорів про «марнотратство», без підрахунків і бурчання про економію.
Оксано, іди до фото! покликала нова подруга Катерина весела вдова, з якою вони познайомились на курсах живопису.
Оксана радісно поспішила до гурту. Хто б подумав, що у її роки можна носити яскраві сукні, йти з розпущеним волоссям, сміятись щиро, як колись у молодості?
А тепер селфі! вигукнула Катерина, виставивши палку для телефона. Закину у вайбер-групу!
Увечері Оксана переглядала знімки на них була жінка з сяючими очима й відверто щасливою усмішкою. Коли це вона встигла забути про зморшки від вічних тривог, коли зникла сутулість і зявилась легкість?
Може, викласти у Фейсбук тихо сказала собі Оксана, і, трохи вагаючись, кинула фото у старенький акаунт.
А в Києві Остап тим часом возився з прорваною трубою на кухні. Вода залляла підлогу, зіпсувала полицю, а сантехнік сухо відповів: «Треба змінювати всю трубу».
От халепа! бурмотів Остап, вимахуючи старим рушником. Де той телефон сантехніка? Оксана завжди знала, до кого дзвонити.
Він раптом усвідомив дружина тримала десятки контактів у памяті: сантехнік, лікар, продавець на базарі, електрик Весь цей невидимий каркас домашнього комфорту зник.
Чорти б побрали! шпурнув ганчірку. І готувати треба, прати треба, і ще робота
Коли ввечері, кривляючись від болю, він нарешті впорався, Остап згадав, що давно не дивився соцмережі. Від нудьги гортав стрічку й раптом спинився: на екрані світилась Оксана на тлі моря, у яскравій сукні, з новою зачіскою. І виглядала вона ніби щаслива.
Дивина, пробелькотів він, збільшуючи знімок. Вона ж нічого не мала!
Коментарі під фото лише посилювали здивування:
«Оксаночко, яка гарна!»
«Сяєш, подруго!»
«Море тобі личить!»
Гортав профіль далі й натрапив на ще більше див: літературний вечір у бібліотеці, пленер у парку, Оксана з оберемком польових ромашок.
Як так? поклав телефон. Навколо лише тиша і немита каструля в мийці.
Він чекав, що Оксана буде страждати без нього, без усіх тих речей, які він рахував цінними. Та на фотографіях була інша жінка полегшена, вільна.
Через кілька днів на дачі прорвало дах. Насувалась гроза треба було рятувати горище.
Миколо, виручи! благав він у слухавку. Привези хоч цвяхів, сам не впораюсь.
Вибач, Остапе, теща в лікарні, я при ній. А може кликнеш Оксану? Вона ж завжди тобі помагала.
Вона запнувся Остап. Вона поїхала.
Куди?
Просто поїхала, втонув Остап. Справлюсь сам.
Та впоратись виявилося куди складніше. Дощ стукав по даху і, коли Остап під натиском води намагався закривати дірку, нога раптом підслизнула. З гуркотом впав на землю в нозі різкий біль.
Розтягнення звязок, сухо констатував молодий лікар у травмпункті. Вам ще пощастило. Тиждень спокою й лежати.
А хто ремонтуватиме дах? У мене протікає! журився Остап.
Ваші проблеми, знизав плечима лікар. Дружина хай догляне, ви відпочивайте.
Він хотів щось заперечити, але промовчав.
Три дні він був удома наодинці, скакав по хаті на милицях. Їжа закінчилась, замовляти дорого. Сам готувати стоячи на одній нозі справжня мука.
На четвертий день не витримав і подзвонив синові.
Привіт, Кириле, намагався говорити бадьоро. Ну як ти?
Нормально, тату, але голос був відстороненим. Щось сталось?
Та ні Нога болить. Може, забіжеш старий потребує допомоги.
Пауза.
Вибач, тату, я у Харкові у відрядженні. Буду за три дні.
Ой ну нічого, справлюсь.
Може, мамі подзвонити? Вона би
Ні! урвав Остап. Не треба. Я й сам.
Першим кинув слухавку і шпурнув телефон на диван. Проклята гордість не дозволяла признати: він сумує за Оксаною, бракує її турботи, присутності. Не помічав і половини того, що вона робила, бо все відбувалось тихо, без вимог подяки.
Через півтора тижня Остап став на ноги. Першим ділом поїхав на дачу оцінивати збитки. Все було занедбане стеля в плісняві, старий диван зіпсований, запах затхлості.
Чого ж так сідаючи принишкло в саду.
Яблуні, за якими доглядала Оксана, заросли, у високій траві ледве видно доріжки, якими вона колись тулила каміння.
На зворотному шляху зупинився в придорожньому кафе. Втомлений, замовив борщ і узвар. Перша ложка борщу викликала несподіваний клубок у горлі то був зовсім не той борщ, що готувала Оксана.
Усе гаразд, пане? співчутливо запитала офіціантка.
Ага, все добре не знайшов слів. Як пояснити, що звичайний борщ нагадав йому про все життя, яке втратив?
Повернувшись, довго сидів у тиші, гортав старі світлини. Ось вони з Оксаною молоді у Вінниці. Ось Кирило ще хлопчик. Ось свято двадцятиліття подружнього життя
Який же я був дурень, прошепотів, дивлячись на усміхнене обличчя дружини.
Взявшись за сміливість, написав їй повідомлення. Та відповідь прийшла зовсім не така, як він чекав.
Оксана вже жила в маленькому містечку біля моря. Навколо звучала музика, сміялись нові друзі, і життя, справжнє життя, нарешті повністю їй належало.
У свої майже шістдесят вона таки почала жити.
