Відтоді, як я була маленькою дівчинкою, батьки постійно нагадували мені, що я нікому не потрібна й від мене немає жодної користі.
Кажуть, що сімя то найближчі люди, а особливо мама. Адже жінка носила тебе під серцем девять місяців, народжувала серед нічних бур і сонячних заметілей, не спала ночами, забирала вітри й дощі з вікна заради тебе.
Можливо, в когось це й так, але у моєму житті все інакше. Моя мама й я наче різні планети в різних галактиках. Ніколи не могли знайти спільної мови, навіть коли сонце вставало навпаки чи птахи співали моє імя. Мама завжди стояла посеред кухні, тримаючи чашку гарячого чаю, й кидала на мене тінь сумнівів при кожній моїй ідеї, тушила мої мрії важким словом.
У її очах я була нерозумною дитиною, яка нічого не вміє й ніколи не зможе дістати зірку з київського неба. Я не розуміла, чому мама так зі мною поводиться. Але щойно їй щось треба було одразу зверталась по допомогу саме до мене, до тієї, хто за її словами нічого не варта. Дивно й смішно водночас. Добре, що мій тато, пан Тарас, завжди обіймав мене крильми підтримки.
Одного мрячного ранку, коли київська площа у сні зливалася із придунайськими лозами, я вирішила втекти з малого містечка на півночі до столиці. Шукати свого щастя, за яким бігли навіть вітри. Щойно мама, пані Ганна, дізналася здійнялася буря: кидала в мої сни слова, наче стоси старих копійок, усе намагалася втримати біля себе вигідну доньку. Але її голос відлітав у темряву чорного соняшника, я не піддалась натиску.
І ось я тут. Гуляю нічною Хрещатиком серед золотих каштанів, маю власну простору квартиру з видом на Дніпро, невеличку справу, двох чудесних дітей Марічку та Яринку, і найкращого чоловіка на світі, Остапа. І щоразу, коли вві сні мені повторюють, що я ніщо, я згадую себе серед київських дахів. Я змогла, бо затулила вуха від чужих слів і повірила у власні крила, й кожен українець може так само. Лише дослухайтеся до українських вітрів і власного серця.
