Кіт мовчки спостерігав за нею з-під сидіння. Зітхнувши й набравшись рішучості, Ганнуся простягнула руку, сподіваючись, що рукави старої шкіряної куртки вбережуть її від гострих пазурів пухнастого зайди.
Уже завершувалася зміна, і Ганна за звичкою відправилася в кінець тролейбуса, ретельно заглядаючи під кожне сидіння.
Тролейбус за стільки років став для неї другим домом. А вдома в Ганнусі завжди була тиша й порядок. Мабуть, тому, що нікому було смітити?
Ганно, вже час тобі заміж іти, любили казати диспетчерки на її депо. Тобі вже під тридцять, а ти все сама та сама. І робота тобі не жіноча, колеги-чоловіки такої витримки не мають, з такими, як у нас, пасажирами.
У мене всі пасажири хороші, відповідала вона. Роботу маю, яка до душі. А чоловіка ж не заведеш, як кота чи песика, жартома відмахувалась Ганна.
Жінки хитро переглядалися. Вони ж знали: від чоловіка іноді більше мороки, ніж від домашньої живності.
Заведи тоді вже хоч кота, радили. Бо так і залишишся сама.
Ганнуся лише зітхала:
Спробую, але поки що кіт у мене не заводиться, казала вона добродушним жіночкам і йшла додому, вмикала собі улюблену музику, готувала просту вечерю, читала книжку і засинала…
Дні тяглися схожими, як краплі води. Вона не любила вихідні тоді надто багато виявлялося вільного часу. Найчастіше сідала сама в тролейбус і каталася містом, уявляючи, ніби їде кудись далеко в щастя.
І був цей день нічим не кращий за інші. Відпрацювавши зміну, дівчина взяла ганчірку й заходилась наводити лад.
Зазирнувши під заднє сидіння, спершу навіть відсахнулась: з темряви дивилися два великі золоті очі.
Тю, хто там? Кицю-кицю! Як ти тут опинився? присіла Ганнуся навпочіпки. Ти ж, мабуть, загублений?
Мурчик мовчки дивився на неї.
Зібравши відвагу, Ганна простягла руку до нього. Кіт дозволив витягти себе з-під сидіння, й вона змогла роздивитися його краще.
Він був чудовий.
Вона не зналася на породах, але кругла морда, розкішна шерсть одразу видно, справжній перс. На шиї ошийник з медальйоном.
Микита, прочитала Ганна, крутячи медальйон у руці. Що, в честі Микити Кожум’яки чи, може, теж якийсь чарівник?
Кіт зітхнув по-котячому, і Ганна вирішила поводитися поважно.
Що ж робити з вами, пане містичний Микито? сказала вона, лагідно гладячи кота. Де господарів шукатимемо?
Кіт глянув на неї з явним натяком: спершу б не завадило перекусити, а вже потім господарів шукати!
Жінка зрозуміла, що вибору в неї особливо нема. Ну хіба що лишити кота на вулиці, але на таке в неї рука не піднімалась.
Так, ти сьогодні ночуєш у мене, а завтра розвішаю оголошення з твоїм фото. Може, згубив тебе хтось і вже шукає.
Кіт не перечив. Але щойно вона рушила до виходу, той почав вислизати з її рук, покликавши назад під сидіння. Він повернувся, несучи щось у зубах.
Що ти там витяг? Ганна нахилилася.
На її долоні опинився лотерейний квиток.
Оце так! Значить, і кота загубили, і квиток…
Мурчик знову дивився на неї, ніби натякав: час додому!
Ганна поспішала, міркуючи, чи згадувати про лотерею в оголошенні, та подумала, що краще промовчати, аби шахраї не з’явилися на мамкиній лотереї.
У магазині біля дому вона, вагавшись біля полиць із кормом, спитала:
Що будемо їсти, пане Микито?
Кіт обнюхав пачки й сам обрав одну, ухопивши її зубами.
Дотепний ти хлопець, пожартувала Ганна.
Купила й собі харчів, і попрямувала додому.
Розташовуйся, поставила Ганна гостя у кутку кімнати.
Микита оглянув оселю, а вона тим часом готувала. Посуду котячого не мала виділила власний посуд: дві тарілки під корм і під воду.
Після вечері сфотографувала знайду й роздрукувала оголошення, не вказавши ні клички, ні лотерейного квитка.
Показала фото Микиті.
Ось який ти у мене вийшов! Завтра почеплю на тролейбусі, може, господар знайдеться. Ой!
Вона раптово згадала, що завтра її чергова зміна, а кота нема куди дівати…
Залишити вдома? Ще розгубиться від самотності! А взяти з собою не можна, відволікатиме, а водієві не можна бути неуважною.
І тут Ганна згадала про сусіда Остапа. Він айтішник, працює з дому, не мусить щодня їздити на роботу. Коли вони перетинались на сходах, Остап завжди виглядав трішки незграбним, у старих светрах і зі скуйовдженим волоссям.
Вона набралася сміливості та подзвонила. Остап з’явився у дверях, ледь протерши окуляри, ввічливо вислухав прохання і, не вагаючись, взяв ключ.
Мимохіть Ганна навіть образилася, що він майже не звернув на неї уваги. Зітхнувши, повернулася й гукнула:
Кицю-кицю, Микито!
Той уже сидів біля балкону, явно просячи випустити. Ганна вирішила, що розумний кіт з висоти стрибати не буде, відчинила двері. Микита спритно стрибнув на перила, Ганна тільки ахнула, та котик все оглянув гордовито, підняв голову до неба. Поклавши руку на його пухнасту шерсть, вона теж підвела погляд і побачила зоряний небосхід.
Тисячі світляних очей сяяли над нею. Одна зоря впала, і Микита легенько торкнувся її долоні. Ганна загадала бажання…
Заснула вона тієї ночі щасливо, без книжок і фільмів, а поруч муркотів кіт.
Вранці, давши Остапу останні вказівки, побігла на роботу.
Цілий день каталася містом із котячим портретом, але ніхто не впізнав знайду.
І, хоч трохи було незручно, Ганнуся раділа, повертаючись додому з легким серцем.
Квартира зустрічала ароматом свіжозвареної кави не «трехвітровка», як її розчинна, а справжня, духмяна.
Я тут трохи похазяйнував, почав Остап. Приніс своєї кави не ображайся, твоя не дуже.
Дякую, засміялася Ганна. А де Микита?
Кіт одразу з’явився з коридору, дуже заклопотаний. Терся об ногу Ганни, ніби дякував за гостинність.
Микита чудовий товариш, Остап підморгнув. А я сьогодні так чудово відпочив! Увімкнув ноутбук а працювати не хочеться. Може ти не знала, але я колись писав казки, і от сьогодні навіть одну написав про кота.
Покажеш? оживилася Ганна.
Та дурниці ті казки Хоча, якщо тобі цікаво!
Решта вечора пройшла за читанням казки, яку схвалив навіть Микита, виглядаючи поважніше за будь-якого діда.
Казка вийшла чудова. Коли Остап повернувся до себе, Ганна відчула ледь відчутну порожнечу, але згадала, що в неї є кіт, і усміхнулася.
У двері подзвонили. Микита попрямував до порогу. Ганна запитала:
Хто там?
За оголошенням, відповіла глибока стареча чоловіча мова.
Ганна відчинила. На порозі стояв сивий літній пан у чорному плащі. Усміхався.
Не лякайтесь, панночко, я дійсно прийшов за котом. Його звати Микита, чи не так?
Кіт миттєво опинився у нього на руках.
Заходьте, тихо мовила Ганна.
Було дивно боляче прощатися як можна за день так привязатись до тварини? Дідусь і кіт обмінялися поглядом, у повітрі зависла тиша.
Запропонуйте, будь ласка, кави, попросив відвідувач.
Ганна пригостила. Всієї цієї вечері старий і Микита ніби вели беззвучну розмову.
До речі, ви нічого не знаходили у тролейбусі? раптом спитав.
Ганна почервоніла, простягла йому лотерейний квиток.
Це вам, посміхнувся він.
Але ж ви господар…
А знайшли ви, до того ж Микита не заперечує!
А якщо він виграшний?
То чи будете відмовлятися дізнатися, що таке справжнє щастя? посміхнувся старий.
Саме це бажання вона загадала на впалу зорю…
Дайте можливість, дитинко, долі і не сумуйте. Ми ще зустрінемось. Коли повернетеся…
«Звідки повернуся?» хотіла спитати, але двері вже зачинилися.
Ганна встигла тільки дійти до ліжка і заснула, мріючи про казку Остапа: було в ній про чаклуна, що думав лише за себе і, як покарання, став котом, щоб навчитися простому щастю.
Вранці світ здавався яскравішим. Пасажири посміхалися, тролейбус плавно котився вулицями Львова. Лотерейний квиток, як не дивно, виявився виграшним Ганна вирушала у подорож до Чорного моря, вигравши аж три тисячі гривень!
Начальник відпустив її у відпустку:
Відпочинь, Ганно! Мужики підмінять тебе!
На морі зорі були ще яскравіші, ніж з балкона. З поверненням Ганна принесла до оселі мушлі й бризки радості, що назавжди лишилися в її серці.
Коли відмикала двері, Остап зустрів її на сходах.
Тебе вчора шукали, зніяковіло сказав. Вручили для тебе щось Ти стала якась інакша, Ганно. І дуже гарна.
Дякую, засміялася вона. А що ж це?
Остап сходив до себе і повернувся з сірим пухнастим кошеням. Той мав знайомий зирк.
Це син твого Микити-казкаря Звати його Арсен. Старий сказав, що можете виховувати його тільки ви з Микитою. Точніше тільки ми разом, збентежено додав Остап.
Мяу! промовив Арсен, простягнув лапку.
Ганна торкнулася котика, її рука зустріла теплу руку Остапа. І в світі стало трішки більше світла, тепла та доброти.
