Нікому не віддам. Щоденник.
Вітчим нас не кривдив. Принаймні, не докоряв хлібом, не сварив за навчання, лише коли я поверталась додому пізніше, ніж дозволялося, міг накричати.
Я обіцяв твоїй мамі, що догляну за тобою! кричав він, коли я невпевнено заперечувала, що мені, взагалі-то, вже вісімнадцять. Я краще знаю, що тобі можна, а що ні! Дивись, доросла вона! Думаєш, раз атестат отримала, то все можна? Ось на нормальну роботу спершу влаштуйся, а потім вже дорослість показуй!
Потім, трохи заспокоївшись, говорив уже тихіше:
Кине він тебе, повір мені. Я ж бачив, який хлопець тебе підвозить? Машина дорога, вигляд красивий навіщо йому така проста, як ти, Ганнусю? Будеш потім плакати, як кажу.
Я вітчиму не вірила. Так, Олег був красивим, студент третього курсу університету, на контрактній формі, але й я не проти була б так навчатися. На бюджет не пройшла, у коледжі не сподобалось, зараз то листівки роздавала, то газети, а переважно готувалась до вступних випробувань на наступний рік. Так і познайомилась з Олегом простягнула листівку, а він взяв одну, потім ще, ще й сказав:
Дівчино, давайте так я візьму всі листівки, а ви підете в кавярню з нами?
Важко сказати, що тоді на мене найшло, але погодилась. Вже навчена досвідом, листівки у тому районі не викидала, а затрамбувала в рюкзак і, коли йшла з кафе, кинула у сміття.
В кавярні Олег познайомив мене зі своїми друзями, пригощав піцою і морозивом. Ми з сестрою Алінкою такі смаколики їли хіба на день народження грошей не було, а ощадні пенсійні гроші вітчим не дозволяв тратити, казав, нехай лежать на чорний день.
В нього ж зарплата нормальна була, але більшість йшла на машину, яка вічно ламалась. А друга половина на азартні ігри. Я мовчала дякую, що не вигнав нас із Алінкою з квартири, бо та його, мамину довелось продавати, коли захворіла. Звичайно, хотілося й шоколаду, й піци, й солодкої води, але якщо щось перепадало віддавала сестрі. Навіть у кафе Олега спитала: можна шматочок піци з собою для сестри? Він здивувався, але купив цілу піцу й велику шоколадку з горіхами для Алінки.
Дарма вітчим думав, що Олег мене скривдить. Він добрий. Я поруч з ним гостро відчувала свою незначність, готувалася до екзаменів ще наполегливіше, влаштувалась на хорошу роботу на касу в Сільпо. Нарешті заробила на гарні джинси й стрижку в справжньому салоні, щоб Олег пишався мною.
Коли покликав мене на дачу під Києвом, я одразу зрозуміла, що там має щось статися, але не злякалась я вже не мала. Тим паче, ми ж любили одне одного. Спочатку переживала, що вітчим не відпустить, але той став пізно повертатись додому, а то й взагалі не зявлявся. Я знала, де він ночує у тітки Люби, медсестри із сусіднього підїзду, давно їй заглядався, але вона не квапилась із чоловіком, у якого двоє дівчат від першого шлюбу. Втім, з часом погодилась. То мені було тільки на руку, хоча Алінка переживала, коли залишалась сама, але я купила їй шоколад, чіпси і БонАква і вона змирилась.
Що я вагітна, дізналась пізно. Цикл завжди нерегулярний, і ніхто мене не навчав стежити, лише Вероніка Матвіївна, друга касирка, жартома спитала:
Чого це ти світишся та округлилась не вагітна бува?
Посміялися, а ввечері я купила тест. Побачила дві смужки не повірила, неможливо!
Олег не зрадів. Сказав, що це невчасно, сунув мені кілька купюр гривень на лікаря. Я проплакала ніч, пішла. Але вже було пізно шістнадцять тижнів. Виходить, тоді на дачі й сталося, а я думала, що вперше не можна завагітніти
Деякий час вдавалося приховати все від вітчима, та живіт ріс як на дріжджах. Прийшлось зізнатись.
Як же він кричав!
Де твій хлопець тепер? Одружитись планує?
Я опустила очі. Олега вже місяць не бачила, як дізнався, що малюк залишиться зник.
Я ж попереджав тебе, Ганно
Він не одразу висловився мабуть, із тіткою Любою радився.
Раз так сталося народжуй. Але доведеться залишити малюка в пологовому, мені ще один рот не потрібен. Таке діло Я одружуюсь, Ганно. Люба також вагітна. В нас буде двійня. Ти ж сама розумієш троє малюків під одним дахом забагато.
А вона що, тут жити буде? перепитала я.
А де ж іще? Тепер вона моя дружина, де їй ще жити?
Здавалося, що це жарт. Але вітчим не жартував. Постійно повторював, що вижене нас із Алінкою, якщо я з дитиною прийду. Я знала, що це не його слова він повторює те, що йому тітка Люба каже. Але від того легше не ставало малюка залишити не могла.
Не переймайся, сказала Люба, таких немовлят швидко всиновлюють, а ти ж хочеш кращої долі для дитини.
Я плакала, дзвонила Олегу, думала, де нам із сестрою й дитиною жити, але нічого не придумала. А потім одного дня Вероніка Матвіївна показала на подружню пару й кивнула:
Ото вже скільки років ходять у чорному Все життя на жалобу витрачають, я не знаю Краще б ще дитину народили. Або всиновили.
Ту пару я часто бачила і разом, і окремо. Ввічливі, приємні обличчя, хоч і трохи сумні, але навіть не підозрювала, що в них трапилось.
В них донька загинула, ти ж памятаєш коли маршрутка з дітьми розбилась? На екскурсію в Чернівці їхали, водій заснув. Він загинув і їхня дочка, так шкода А люди гарні він лікар, вона англійську викладає. Я раніше жила поруч, заміжньою була. Тоді всі до них ходили несли Валечці ангелят. Прикинь, дочка купила на екскурсії статуетку-ангелика, тримала в руці. Едв ледве забрали Хтось перший догадався їй ангелят принести, потім вже всі носили. Я боялась, що від того їй гірше стане, але ні здається, це їй допомагало.
Я якось у фільмі бачила, як дівчина дитину віддала подружжю, котре не могло мати дітей. Звісно, ці могли би, та й, може, не хотіли дитину, але я постійно про них думала. Мені вже було вісім місяців, я все ще працювала, не хотіла втрачати місце. І тут, якраз, вони на моїй касі, і чоловік каже:
Дівчино, а вам не пора в декрет? Ще народите тут на робочому місці.
Я не скаржилась, але, по правді, працювати було важко спина боліла, печія, ноги в кінці зміни як камяні. Але ніхто не питав, як я тільки дільнична лікарка лаялась. Цей прояв турботи так мене розчулив, що ледве не розплакалась таке зі мною постійно траплялося останнім часом.
А через два дні, коли я поверталась додому з пакетом продуктів, чоловік наздогнав мене й запропонував допомогти. Було незручно, але приємно. Я подумала він добра людина.
Ангелика я побачила у вітрині крамниці на розпродажі літо в самому розпалі, мабуть, вони не користувалися популярністю. Мене охопив порив купила, запитала адресу у Вероніки Матвіївни й пішла.
Коли натиснула дзвінок, злякалась що, якщо це недоречно? Може, вже ніхто їм таких ангелят не приносить.
Двері відчинила жінка. Здається, одразу впізнала мене брови здивовано піднялись. Я простягнула статуетку, втупилась в підлогу чекала, що та в кращому разі зачини двері, а в гіршому накричить.
Але вона взяла ангелика, усміхнулась:
Заходь. Чаю хочеш?
За чаєм вона розповіла свою історію, яку я вже чула від Вероніки Матвіївни, але з її уст все звучало гостріше, болючіше.
А чому не народили ще одну? ледве чутно спитала я.
Важкі були пологи. Довелося видалити матку. Більше не могла.
Мені стало ніяково яке я право маю лізти до чужої долі? Хотілося спитати про усиновлення, але не наважилася.
Думали про всиновлення, мовила вона, ніби прочитала мої думки. Навіть школу усиновлювачів закінчили. Але в останній момент я не змогла. Попросила в доньки дай мені знак. Але нічого не сталось.
У той момент з кімнати долинув звук, ніби склянка розбилась. Жінка здригнулася, я розгублено подивилась туди думала, що більше нікого немає.
Обидві зайшли в залу. Я боялась, що там буде як у склепі темно, всюди свічки й фото. Але там лише одне фото, світла кімната, ніяких свічок. Лише фігурки ангелят. Одна лежала на підлозі, розбита. Жінка довго розглядала уламки фарфору, потім тихо сказала:
Це та сама статуетка. Її.
У мене аж щоки почервоніли. А що, якщо це знак?
Дівчинку я народила в строк. Тітка Люба вже давно жила у нас і теж народила раніше терміну. Дітей ще тримали в лікарні, але ось-ось мали виписувати вже й ліжечка білі купили, з кокосовими матрацами. Моєму малюку нічого не купували, мала залишати її там. Лише ввечері Алінка шепотом питала:
А можна її тут десь заховати? Ну, щоб вони не знали, що це твоя донечка. Я буду допомагати тобі
Від її слів хотілося плакати, але стримувалася при сестрі.
Записку я продумала наперед. Написала, що не можу залишити собі дитину, що вона здорова, хай не хвилюються. Ще пригадала про знак ангелика. Вклала гроші всі свої пенсійні накопичення. Це мало б вистачити, вони хороші люди.
З лікарні виписували зранку, але підкладати дитину вдень страшно. Цілий день сиділа в Даринку, тяжко було, але головне знайти донечці люблячих батьків.
Коли торговий центр закрили, ще годину сиділа на лавці, добре, що було тепло. Тільки з сутінками наважилась зайти у підїзд, прослизнула, коли чоловік з песиком виходив.
Дитину несла у переносці, купила за свої гроші, попросила Вероніку Матвіївну принести на виписку. Вона нічого не питала. Я поставила переноску так, щоб її не зачепили, під ковдру засунула конверт із запискою і грошима, вже хотіла дзвонити в двері й тікати, як вони розчинились. На порозі стояв той чоловік батько покійної дівчинки.
Що ти тут робиш?
Я аж підскочила від страху.
Він помітив переноску.
Що це?
Сльози самі потекли. Я розповіла все і про Олега, що кинув, і про вітчима, який сім років нас з сестрою тримав, а тепер одружився і має двійнят, і про тітку Любу, що умовляла написати відмову.
Він вислухав уважно, потім сказав:
Галя вже спить, не буду турбувати. Вранці поговоримо. Піди, я постелю тобі в залі.
Спати серед десятків ангелят було дивно. Але я заснула одразу, міцно притуливши донечку до грудей.
Прокинулась від пустоти. Донечки не було. В ту мить я зрозуміла не зможу з нею розлучитися. Ніколи. Захотілось бігти, шукати, забирати
Я підскочила, але не встигла й ступити, як до кімнати увійшла Галина. В руках була моя дівчинка.
Тримай, усміхнулася. Треба годувати, я заколисала її, хотіла дати тобі поспати, але надовго так не вийде.
Поки годувала дитину, не могла глянути Галині в очі. Що чоловік сказав? Може, вони вже вирішили її всиновити? А як сказати, що я передумала?
Сестрі твоїй скільки років? спитала Галина.
Дванадцять, здивовано відповіла.
А як гадаєш, вона погодиться переїхати до нас?
Питання було настільки дивне, що я підняла погляд.
Що? не втямила.
Саша мені все розповів. Що ви ніде не маєте жити, що вітчим тебе виганяє. Я подумала, якщо сестра залишиться, з неї зроблять прибиральницю. Хай живе з нами.
Що значить теж? з хвилюванням перепитала я.
Галина кивнула на статуетку біля фото склеєна, дивна, та все одно впізнавана.
Гадаю, це був знак. Що ми маємо вам допомогти. Місця тут вистачає, переїжджайте. Я допоможу з донечкою. А дурниці свої кинь не можна розлучати маму й дитину.
І я відчула полегшення, і таку соромязливу радість, що знову щоки розчервонілись.
Так ти погоджуєшся?
Я кивнула, сховавши обличчя у ковдру донечки, щоб Галина не побачила моїх слізЯ кивнула, не в змозі вимовити ні слова. Все, що було важким образи, сльози, страх ночі залишилось десь позаду, тепер зникало, як облітає пил із крил ангела.
Переїзд був швидкий. Алінка, коли дізналася, обіймала мене разом із малою донечкою, всю дорогу бурмотіла: «Тепер ми справжня сімя, Аню, тепер нас ніхто не розлучить». Галина показала їй кімнату з білими стінами й пастельною постільною білизною, де на полицях вже чекав новий ангелятко для сестри.
Увечері всі зібралися у вітальні донечка мяко сопіла на руках у Галини, Алінка гралася з песиком, а я, вперше за довгий час, дозволила собі просто сидіти по-людськи, з чашкою теплого чаю, і відчувати себе не гостею, а частиною дому. Галина обіймала нас, Саша ставив на стіл теплі булочки з корицею, у повітрі бриніло світло.
За вікном згасали ліхтарі, у кімнаті ангелятка відбивали вечірній промінь, і здавалося, їх у нас тепер більше, ніж будь-коли. Я знала більше не маю чого боятися. Моя донечка не буде покинутою, Алінка не буде самотньою, і навіть я починаю вірити: життя дарує другий шанс тим, хто не зрікся любові.
«Ніколи не віддам», подумала я, цілуючи донечку у дрібненьке чоло. І вперше відчула, як легко стає на серці, коли відпускаєш минуле і впускаєш у дім майбутнє.
