А він тепер з нами жити буде? запитав Ігор у своєї дружини, дивлячись на сина, який здавався маленьким і розгубленим, хоча був уже дорослим чоловіком.
Галина Михайлівна повернулася додому з роботи, і їй здалося, ніби в хаті пахне яблуками, хоча яблук не було. Вона увійшла у велике світле передпокій, де стояв син Остап. Вже другий рік він жив окремо зі своєю дружиною, бачилися лише зрідка, по неділях, коли пекли пиріг з сиром. А тут раптом серед робочого тижня він стоїть, як у сні, ніби випав із календаря.
Щось трапилось? замість вітання запитала Галина Михайлівна, а голос її лунав дивно глухо, ніби хтось вимикав світло.
А ти що, не рада мене бачити? пролепетав Остап, намагаючись усміхнутися, але натрапив на твердий материний погляд. Я від Лесі пішов
Як це пішов? суворо склала руки на грудях мати.
У неї був характер, як і в усіх жінок, що працюють у колонії для неповнолітніх жорсткий, чистий, як сніг у лютому. Жартів вона не прощала навіть собі.
Посварилися Остап глухо втупився у старий килим, де рижа кішка уявно бавилась клубком ниток. Йому зовсім не хотілося говорити про це.
А ти кожного разу до мене бігатимеш після сварки з жінкою? продовжувала мати, простягаючи синові погляд, гострий, як голки.
Ми розлучаємося! видав Остап, наче визнав щось жахливе.
Галина Михайлівна поглянула на сина ще гостріше, мов хотіла словом пронизати. Він зітхнув і сказав:
Вона хоче, щоб я більше допомагав по дому. А я повертаюся з роботи таке враження, що рюкзак з цеглою несу.
А ти зламався чи що допомогти своїй жінці? не дала йому тонкості мати.
Вона теж так сказала. А я їй відповів, що жінка берегиня вогнища, отже, хатні справи мають бути на її плечах.
Де ти накрутився того мотлоху? втратила грам терпіння Галина Михайлівна.
Вона була настільки втомлена, що хотіла просто зануритись у тихий душ, сісти навпроти чоловіка, поїсти вареників із вишнями. А тут син із мареннями про патріархальний устрій, мов з далекого минулого, де час рухається навспак. У її родині ніколи не чули таких сентенцій усі справи робили разом, як пара коней у одній упряжці.
Я тебе питаю! крикнула вона, і звук цього крику, як грім серед літа, налякав навіть кішку за вікном. Ти що, мамонта втомився добувати? Обоє працюєте, обоє заробляєте гривні, значить, обоє маєте вдома клопотатися. Або пропонуй їй звільнитися й залишитися домогосподаркою! Ні? То чого вигадуєш? Ти ж сам не бачив, щоб ми з твоїм батьком сварились через підлогу чи пироги?
У цей час додому повернувся Ігор Володимирович, батько, з сумкою продуктів і запахом свіжого хліба на руках.
Щось сталося? спитав, як той, хто щойно проснувся з дивного сну.
У них навіть запитання однакові, подумав Остап, та вголос сказав:
Ми з Лесею розлучаємося.
Тю, дурний, коротко відрізав батько й пішов викладати баклажани, наче це гра на час.
Галина Михайлівна переказала причину сварки чоловіку, додавши у голос цукру та солі.
А він тепер з нами буде жити? запитав Ігор у дружини, а потім звернувся до сина:
А ти знаєш, початкове значення слова чоловік це той, хто у парі з жінкою, тягне одну візку. Віз твого життя, родини. Якщо один лінується, другий має тягнути за двох. А кінець цього або один упаде, або віз розламається й вас завалить.
Остап замислився, й образа на Лесю стала далекою, як шум ставу весною. Він чекав підтримки, але батьки стояли, як дуби у бурю, разом проти нього.
Далі вони, наче його й не було, розкладали сметану на полицю, клали сир на підвіконня, ніби розставляли фігури на шахівниці. Остап бачив їх, як з іншого світу такі суворі, а між собою ніжні, мов зайці у траві.
Ну, чого ти тут товчешся? строго кинув батько. Іди помирись із жінкою. Викинь із голови той порох, хто кому винен. Зберігайте одне одного й допомагайте оце ваша справа. А ми з мамою ще маємо свої мрії.
Остап вийшов із дому, в тому сні про родину, в якому, напевно, було менше образ. Дивне, але він зрозумів, що насправді хоче мати таку сімю, як у маминих і татових снах теплу, просту, але таку ж справжню, як домашній хліб із маком.
