Батьки мого чоловіка ніяк не можуть заспокоїтися намагаються помирити його з колишньою дружиною. “Ти що, не розумієш, у них же є спільний син!” нарікає моя свекруха.
Я став чоловіком для жінки, батьки якої вже роками не хочуть визнавати, що їхній син давно розлучився. Минуло вже понад чотири роки відтоді. Свекор із свекрухою постійно намагаються їх “зєднати”. А я з Оленою одружилися три роки тому. Живемо добре і щасливо.
На думку моєї свекрухи, її син зробив дурницю, занадто поспішив. За її переконанням, йому треба використовувати будь-яку можливість, щоб відновити звязок з попередньою сімєю адже його син і досі там.
Я познайомився з Іваном, коли він уже був після розлучення. Вони самі так вирішили, розвелися за спільним бажанням. Його колишня теж швидко вийшла заміж ще раз. Напевно, новий чоловік і став причиною їхнього розриву.
Може, ми й справді поспішили, коли одружилися. Моя мама тоді дуже наполягала, щоб це зробити. Колишня завагітніла, а він насправді й не був закоханий. Просто зустрічався з нею, от і все. Якби не дитина, не одружився б. Ось так пояснив мені Іван.
Я не переживав через його колишню дружину. Спершу просто придивився до нього. Незабаром стало ясно: той етап він давно пройшов, до колишньої байдужий. Його колишня теж ним не цікавиться другий раз вийшла заміж, спілкуються тільки через сина.
Тільки мати чоловіка не могла з цим змиритися. Батько також. Постійно намагалися “склеїти” сімю докупи, а наші стосунки сприйняли негативно.
“Ви ще молоді, тобі все життя попереду. Чому влізаєш у чужу сімю?” питала мене свекруха, коли говорили наодинці.
Я відповідав, що якби Іван був одруженим, ніколи б не втручався. Але наразі він вільний чоловік. Свекруха хотіла ще щось сказати, але зайшов Іван й замовкла. Тоді я зрозумів: добрих стосунків із нею не буде. Не дуже і переймався цим.
Ми побралися й почали жити разом. Зі свекрухою спілкувався тільки на родинних подіях і то регулярно слухав її нарікання про попередню сімю чоловіка. Іван намагався її заспокоїти, але все повторювалося знов.
Дітей мати поки не планували. Я й не уявляв себе батьком, а в Івана вже був син. І свекруха тільки тому й була спокійна.
Після розлучення Івана, свекруха взялася ще активніше: запрошувала колишню невістку на свята, сумувала за ними, захоплювалася. “Яка чудова пара була!” постійно повторювала.
Колишня не вважала це за щось важливе приходила просто зі звички, спокійно, навіть байдуже.
Свекруха намагалася гру через ревнощі: викликала в Івана ревність до колишньої, а в мене до чоловіка. Телефонувала мені й розпитувала, де мій чоловік. Якщо не знав, одразу припускала, що з попередньою дружиною. Часом надсилала Івана до неї ніби по “справах з сином”. Постійна метушня.
Я не ревнивий, але це почало неабияк дратувати. Якщо подивитися з боку між Іваном і його колишньою вже нічого давно немає та не буде. Та дитина, звісно, вносить свої нюанси. Іван регулярно допомагає колишній фінансово (дає гривні), іноді говорить із сином, приводить дитину до нас у гості. Колишня нічого не вимагає, не перешкоджає спілкуванню, поводиться цілком по-людськи. Весь стосунок цивілізований: не зійшлося ну, значить так сталося, кожен знайшов своє життя. Взаємна повага.
Але моя свекруха цього не розуміє. Постійно придумує якісь інтриги. Коли вона врешті залишить цю ідею? Доки не змудріє? Іван сподівається, що коли у нас народиться спільна дитина, вона заспокоїться. Я в це не дуже вірю.
