Я з Остапом познайомилася, коли нам обом стукнуло по двадцять сім. На той момент Остап уже з відзнакою закінчив університет і готувався до захисту диплома. Освіта в нього йшла чудово. Плюс, він уже встиг підзаробити і купив собі двокімнатну квартиру та гараж у Чернівцях. А після отримання диплому хотів собі ще й машину придбати. Через рік ми одружились. А ще через півтора роки на світ зявилася наша донька, справжня українська козачка.
Коли нам виповнилося по тридцять, нашій донечці було лише два місяці. До дня народження Остапа лишалося зовсім трохи, і я йому пропоную святкувати з його батьками у ресторані ну, як заведено у нас в родині. А він у відповідь: «Хочу провести цей день лише з вами, мої дівчата». Не стіл, не бенкет лише ми.
Домовились святкуємо затишно та по-домашньому. А вже наступного дня після роботи Остап зайшов до батьків. Та щось там не склалося повернувся швидко, сідає на диван і ридає. Я просто розгубилася: дорослий, успішний, статечний чоловік, голова сімї, а плаче, як мала дитина. Почала його заспокоювати. Тут Остап і розкрився почав згадувати дитинство.
Виявляється, діставалося йому тоді з усіх боків: і за те, що мячем у шибку потрапив, і за брудну футболку, і за пляму в зошиті… І мама, і тато всі по черзі «виховували».
Як підріс, бити перестали, але жодного доброго слова не почув. Закінчив коледж з відзнакою а у відповідь: «Ну це ж лише технікум, навряд чи це щось таке особливе. Давай-но, вступай у виш». І вступив Остап, хоча й не було особливої потреби.
Заробив і купив квартиру а батьки: «Пф, це ж тільки пятдесят метрів, а не хата-мрія». Хоч жили самі у тридцяти. Одружився знову невдоволено: «Ой, якась вона в тебе худенька і дрібненька, чи вона, бува, взагалі дітей народжувати може?»
Народила! І тут «А хто знає, чи вона наша? На кого зовсім не схожа».
І наостанок ще й скандал влаштували: мовляв, неповажний син, бо не зробив пиши-застілля на їхню річницю.
Невдячний!
От така вийшла сімейна «любов». І питає мене Остап:
Я що, дійсно настільки поганий, що мене не можна полюбити?
Кажу йому: є такі люди, які просто не здатні любити. От не пощастило тобі з батьками, зате пощастило з нами. В тебе є я та наша маленька Соломійка ми тебе дуже любимо і для нас ти найкращий у світі.
Ти не помічаєш, як донька радіє, коли ти повертаєшся з роботи додому? Чекає тебе, як сонця після дощу. І Остап, згадавши ці сяючі очі, які щоразу зустрічають його на порозі, заспокоївся. А потім посміхнувся сам до себе і, здається, уперше по-справжньому.
