Кожен за себе
Мамо, ти навіть не уявляєш, що зараз робиться на ринку нерухомості, Максим нервово перебирав купу надрукованих листків: то рівняв їх акуратною стопкою, то знов розкладав віялом по кухонному столі. Ціни ростуть щотижня. Якщо зараз не внесемо перший внесок, цю квартиру відразу заберуть.
Любов підсунула до сина чашку холодного чаю й сіла навпроти. На листках миготіли плани квартир, цифри, графіки виплат. Трикімнатна в новобудові, нарешті буде дитяча для Тимофія й Марічки свої кімнати для кожного.
Скільки не вистачає?
Вісімсот двадцять тисяч гривень, Максим потер перенісся. Я розумію, що це велика сума. Але Аня вже місця собі не знаходить, діти ростуть, а ми все по орендованих квартирах…
Любов дивилась на сина й бачила того хлопчика, що колись приносив їй букети з кульбаб. Тридцять два роки, двоє дітей, а зморшка між бровами все та ж, як у дитинстві, коли він переживав через незроблене домашнє завдання.
У мене є заощадження. Лежать на рахунку.
Мамо, я все поверну, чесно. Як тільки стабілізується все, відразу почну відкладати.
Вона накрила його руку своєю, втомленою від постійної кухні й прибирань.
Максимчику, це ж для онуків. Які можуть бути розмови про повернення? Родина понад усе.
Відчинивши двері банку, Любов акуратним почерком заповнювала бланки такий виробила за тридцять років бухгалтерії. Вісімсот двадцять тисяч гривень майже все, що вона відкладала останні роки. На чорний день, на «а раптом».
Максим міцно обійняв її біля каси, не зважаючи на чергу.
Ти в мене найкраща, правда. Я не забуду.
Любов плеснула його по спині.
Йди вже, Аня чекає напевно.
…Перші місяці після новосілля пролетіли у вирі поїздок через усе місто. Любов навідувалась з сумками з «Сільпо» курка, гречка, олія, сирок для дітей. Допомагала Ані вішати штори, збирати меблі, відмивати пил з підвіконь.
Тимофію, обережно з інструментами! кликала вона, одночасно поправляючи штори й пояснюючи невістці, як правильно готувати голубці.
Аня кивала, гортаючи щось у телефоні. Максим повертався ввечері, втомлений після роботи, поспіхом їв мамину страву й зникав у спальні.
Дякую, мамо, кидав на ходу. Що б ми без тебе робили?
…Через пів року знайомий номер засвітився на екрані.
Мамо, тут таке… Платіж за іпотеку співпав з ремонтом авто. Тридцять пять тисяч не вистачає.
Любов переказала гроші, не ставлячи зайвих питань. Молодим важко, це зрозуміло. Притираються, звикають до нових витрат, діти маленькі, робота нервова. Віддадуть потім. А, власне, яку це має різницю, коли йдеться про рідних?
Роки збігали швидше води крізь пальці. Тимофію виповнилось сім, і Любов подарувала йому «Лего» те саме, про яке він просив батьків пів року. Марічка крутилась у новій сукні ніжно-рожевій, із блискітками, такою, яку бачила в улюбленої мультяшної принцеси.
Бабусю, ти найкраща! Марічка обіймала її за шию: пахнула шампунем і карамельками.
Щовихідних Любов забирала онуків до себе, або возила у театрик, парк, ковзанку. Купувала морозиво, іграшки, книжечки. Кармани її старого пальта завжди повнилися цукерками і вологими серветками.
Пять років минуло в цій щедрій, добровільній каторзі. Гроші на іпотеку «мамо, цього місяця зовсім скрута». Лікарняний із внуками «мамо, ми не можемо відпроситись». Продукти «мамо, ти ж все одно йдеш у магазин».
Слова вдячності лунали все рідше…
…Того ранку вона дивилася на плями на стелі своєї кухні. Іржаві потьоки розповзалися штукатуркою. Її затопили, і тепер у квартирі було неможливо залишатися.
Вона набрала номер сина.
Максиме, мені потрібна допомога з ремонтом. Затопили, коли відшкодують не відомо
Мамо, перебив син, ти ж розумієш, у мене зараз зовсім інші пріоритети. Діти ходять у гуртки, Аня записалась на курси
Я не прошу багато. Просто допоможи знайти майстрів. Або хоча б
Зараз часу взагалі немає, мамо, тим більше на таку дрібницю, відрізав Максим, ніби не чув її. Повернемось до цього пізніше. Передзвонимо, добре?
Гудки
Любов опустила телефон. На екрані мигнула старенька заставка фото з минулого Нового року: вона сама, Тимофій, Марічка. Всі усміхаються.
Ті гроші, які він брав без задньої думки. Ті вихідні, які вона віддавала його дітям. Той час, ті сили, та любов усе це було «колись». А тепер «інші пріоритети».
Крапля зі стелі впала їй на руку. Холодна…
Наступного дня Аня подзвонила сама. Рідкість, від якої Любов напружилась, ще не почувши голосу.
Любове Миколаївно, Максим мені розповів про вашу розмову, Аня звучала холодно. Ви ж розумієте, що кожен повинен сам вирішувати свої проблеми? Ми свою квартиру самі тягнемо, іпотеку платимо
Любов мало не засміялась. Іпотеку. Яку вона покривала мало не кожного третього місяця. Перший внесок, що складався майже повністю з її грошей.
Звісно, Аню, спокійно відповіла вона. Кожен сам.
Домовились. А то Максим хвилюється, що ви образились. Ви ж не в образі?
Та ні. Абсолютно.
Гудки
Любов поклала телефон на стіл, довго дивилася на нього як на якогось дивного жука. Потім підійшла до вікна, але відразу відвернулась за вицвілим склом не було нічого втішного.
Ночі обернулись у нескінченні години, коли стеля тисне, а думки не дають спати. Любов лежала у темряві й перебирала останню пятирічку, як натільні чотки.
Вона сама це створила. Власноруч виростила в синові впевненість, що мама це невичерпний ресурс.
Вранці Любов подзвонила до агентства нерухомості.
Хочу виставити на продаж дачну ділянку з будиночком. Шість соток, під Києвом, електрика підведена.
Дача, яку вони з чоловіком будували двадцять років. Яблуні, посаджені ще, коли була вагітна Максимом. Веранда, де минуло стільки літніх вечорів.
Покупець знайшовся за місяць. Любов підписувала папери, не дозволяючи собі думати, що продає. Гроші зайшли на рахунок, і вона розклала їх до копійки: ремонт квартири, новий депозит у банку, трохи на непередбачувані витрати.
Бригада робітників прийшла вже наступного тижня. Любов сама вибирала плитку, шпалери, сантехніку. Вперше за багато років вона витрачала на себе, а не відкладала «на чорний день», не прораховувала кому з родини згодиться допомога.
Максим не дзвонив. Два тижні, три, місяць. Любов теж мовчала.
Перший дзвінок пролунав, коли ремонт закінчився. Кухня світилася чистотою, вікна вже не свистіли протягами, а труби більше не нагадували про себе іржавими плямами.
Мамо, чого ти не приїжджаєш? Марічка питала.
Була зайнята.
Чим?
Своїм життям, Максиме. Своїм життям.
Вона приїхала через тиждень. Привезла онукам по книжечці гарні подарунки, але вже без звичного розмаху. Посиділа дві години за чаєм, поговорила про погоду та шкільне життя Тимофія. На вечерю не залишилась.
Мамо, може, в суботу з дітьми посидиш? Максим впіймав її вже в коридорі. А ми з Анею
Не вийде. Маю справи.
Любов бачила обличчя сина витягнулося. Він не розумів. Поки що не розумів.
Місяці йшли, і розуміння підбиралося повільно, боляче. Без маминих переказів іпотека ставала чортиком у сімейному бюджеті. Без бабусі-няні ні з ким було залишити дітей.
Тим часом Любов відкрила депозит під хороший відсоток. Придбала собі нове пальто якісне, тепле, не з розпродажу. Відпочила в санаторії два тижні. Записалась на курси скандинавської ходьби.
Вона згадувала, як батьки Ані завжди були на відстані. Сухі вітання, рідкі візити раз на пару місяців. Ні грошей, ні допомоги, ні жертв. І жодних образ з боку дочки.
Може, вони завжди мали рацію?
Рідкі зустрічі з внуками перетворилися на формальність. Любов приходила, дарувала скромні подарунки, розпитувала про друзів і школу. Йшла через кілька годин, не залишалась ночувати, не забирала дітей на вихідні.
Тимофій якось запитав:
Бабусю, а чому ти нас тепер не водиш у парк?
У бабусі тепер інші справи, Тимошо.
Хлопчик не зрозумів. Але Максим, який стояв у дверях, здається, почав здогадуватись.
Любов поверталась у свою відремонтовану квартиру: пахло свіжою фарбою й новими меблями. Вона заварювала собі гарний чай, сідала в зручне крісло, куплене за кошти з дачі.
Почуття провини? Так, накотилося іноді ночами. Але все рідше. Бо Любов нарешті зрозуміла просту істину: любов це не обов’язково жертвування собою. Особливо коли цю жертву не помічають і не цінують.
Вона вибрала себе. Вперше за тридцять два роки материнства.
