Коханка мого чоловіка
Олеся сиділа на задньому сидінні старого «Ланоса», наче він плив річкою туману в лабіринті засніжених київських вулиць. На екрані навігатора миготів синій вогник потрібна адреса знайдена, далі лише зробити невимовно складний крок. Олеся глибоко вдихнула повітря, в якому відлунювала нотка холодної червневої ночі, і з рішучістю героя вийшла на вулицю. Її ноги ніби гуляли самі собою, і вона опинилась біля дверей маленької кавярні «Кавова казка». «Дуже вже райське місце», промайнуло в Олесиних думках, і уявна веселка розсипалася над дверима.
Їй треба було увійти, побачити ЇЇ ту, що ніби притягує молоко до розбитого глечика їхньої сімї. Про «Котика» вона знала лиш крихти: так пестливо звертався до коханки її чоловік, а в реальності дівчина працювала у цій кавярні офіціанткою. Олеся обрала столик біля вікна, за яким гуляли двійко рожевих каченят у вишиванках, і почала чекати того, що неминуче. Ось і вона, дівчина з фото, яку Олеся памятала ще зі снів, що снились опівночі між першим та другим дзвінком будильника. Над бейджиком імя: Соломія. Оце так фантазія у Петра називати Соломію котиком. Поки та усміхнено підходила й, не підозрюючи нічого, питала:
Доброго дня! Бажаєте ознайомитись із меню? Коли визначитесь покличте, будь ласка.
Олеся повернула до неї свою найяскравішу посмішку, але в очах запалала тривожна веселка: розглядала суперницю, ніби ту комаху під лупою на уроці біології. Як так сталося, що вона навпроти? Це довга й заплутана як весняний дощ історія.
Десять років шлюбу з Петром, чи то пак щастя, яке, як здавалось, не має ані тріщини. Дочка Маринка, вісім років, тішиться від неліпших татусевих подарунків тридцятої ляльки чи карамельок. Олеся, психологиня за освітою, знала вагу татової любові для дитини. В їхніх стосунках звичні радощі та труднощі: кредит на квартиру, авто, крихітна дача під Бучею.
І тут, мов грім над нічним Софіївським майданом: коханка!
Дізналася випадково. Петро у душі, коли задзвонив телефон. «Мабуть, тато!» крикнув чоловік. Олеся ніколи не відповідала на дзвінки чоловіка, але цього разу простягнула руку… але на екрані був «Котик» і на фото Петра обіймає юна дівчина.
Голова Олесі закрутилася, як ярмарковий карусель у Полтаві. Відповісти? Відкласти? Дзвінок згас, і в цю мить прозвучав ще й вхідний меседж: «Петрику, з наступного понеділка працюю 2/2! Завітай у “Кавову казку” після зміни, хочу пригостити тебе авторською кавою. Люблю, сумую» а тоді вир горішків, кавових зернят і смайликів.
Олеся відсмикнула руку, мов то не смартфон, а гадюка в траві. Усе ясно, здається, чоловік має коханку… Як довго? Що між ними: інтрижка чи буря почуттів? Для Олесі це був вибух у сні, де все навиворіт і немає відповіді.
Петро вийшов з душу й спитав про дзвінок від батька. Олеся збрехала, що не встигла. Далі послалась на мігрень і скотилася на лавку в парку біля дому, де тополі шуміли нереально білими листочками. Думки розтікалися, як холодна каша по мисці: і розійтися шкода, і змовчати не може, і доньці як сказати?
Зненацька пригадала: знає назву кавярні, графік роботи коханки, а обличчя бачила на фото. Їде, вирішила нехай побачить суперницю на власні очі, може, навіть поговорить.
Дні тяглися, як старий тролейбус, в якому всі пасажири її сумні думки. Бессоння, апетит як крізь сито: була, але розсипалась. Маринка обіймала маму, як квітка весняну росу. А Петро щось вичитував у її погляді.
І ось вона тут. Сідає за столик серед кавових ароматів і гіркої правди.
Я буду латте і, може, десерт, промовила Олеся. Що порадите?
Наш медівник усім до смаку, запропонувала Соломія.
Давайте медівник.
Коли «коханка чоловіка» принесла замовлення, Олеся, ніби у вязкому мареві, майже не їла. Каву пила рвучко, а медівник на тарілці виглядав як уламок чужої насолоди. Людей в кавярні мало і час, здавалося, закрутився спіраллю.
Через десять хвилин підходить Соломія, занепокоєна:
Ви майже не їли. Не смакує? Може, щось інше?
Ні, не в медівнику справа. Просто думки затягнули.
Вибачте, не буду заважати.
Ні, дівчино, не відволікаєте. Ось думаю доїсти торт чи подати на розлучення? Як вчинили б ви?
Соломія аж відступила, мов її штовхнула хвиля.
Мені… нічого подібного не випадало
А якщо б довелося? Якби дізналися, що чоловік зраджує?
Соломія мовчала, очі скляніли, наче льодяники на морозі. Олеся перевела тему:
Давно тут працюєте?
Рік десь, обережно відповіла.
Студентка?
Так… На факультеті культури, творча спеціальність.
То образне мислення маєте розвинуте?
Ніколи про це не думала.
Ви б могли зіграти зраджену дружину чи коханку?
Дівчина напряглася ще більше. Олеся раптом зрозуміла: марно вона сюди зайшла. Побачила і що далі? Кидатися кавою, виривати волосся? Навіщо? Вона втомлено попросила рахунок.
Повернувшись, Соломія побачила, що жінки вже немає лише кілька купюр з надбавкою у 200 гривень та легкий аромат парфумів.
Соломія дивно і сумно зітхнула, дивлячись у вікно, де танцювали коти у вишиванках.
***
У цій кавярні Олеся прийняла рішення: святкувати десятиліття шлюбу, як заплановано. Маринка малювала плакати, чекала родинного свята. Як не святкувати і Маринку жаліти, і традицію, і себе. А потім… поговорить із Петром.
І ось воно, їх улюблене львівське кафе. Поруч Петро та Маринка, десятиріччя спільного життя, аромат борщу та сміх гостей, що стоять на головах, як циркові акробати. Яке це весілля оловяне, деревяне? «Скляне, мабуть, ось-ось трісне», думала Олеся, вкриваючись шаром невидимої кришталевої тривоги.
Святковий вечіря підходив до фіналу, але Петро підморгнув Маринці:
Що за свято без торта?
Хочу торт! вигукнула донька. Найбільший шматок мені!
Петро помахав комусь і торт внесли. І ось… торт несло знайоме обличчя Соломія-Котик-коханка. Це була саме вона, без сумніву й Олеся затремтіла.
Соломія поставила торт на стіл, Петро їй тепло посміхнувся й подивився на Олесю:
З ювілеєм, люба! Це для тебе.
Підійшов аніматор і забрав Маринку на гру, побажавши всім веселого буряка.
Олеся заніміла, поки Петро не озвався:
Я бачу, ти вже знайома з Соломією.
Та кивнула чемно.
Нашій любові нічого не страшно, сипав словесним дощем Петро. Дякую, що ти зі мною.
Що це все означає? зрештою спитала Олеся.
Олю, це був розіграш. Дурний, але пригодницький… Я замовив у агенції сценарій сюрреалістичного пригодницького ювілею. Ти проявила таку силу духу, що я знімаю перед тобою капелюха!
То ти хочеш сказати, що коханки не було?
Ні, радісно засміявся Петро.
А Соломія професійна акторка?
Я ще вчуся, обізвалась Соломія. А каву підливаю як підробіток. І в агенції, звісно, теж. Ви себе так гідно поводили, Олеся, навіть чайові залишили… Не те, що дехто: одні виливали на мене борщ, інші сварили на всіх.
Олеся майже не дихала: «Це тебе веселить, Петре? Це допустимо?»
Тобі бракувало перчинки? Ось і май! і вона взяла шматок торта й густо розмазала його по лицю чоловіка. Оце тобі і перчинка, і начинка!
Петро невдало витер крем із щік.
Ти що, здуріла?
Ні, золотко, солодко просвистіла Олеся. Оживила наші стосунки у твоєму стилі! і попрямувала до виходу.
Що з тобою таке? Я ж тобі не зрадив!
Краще б зрадив, тихо сказала вона, беручи Маринку за руку.
Надворі вечірнє повітря пахло липою і легким дощем, а десь далеко летів тролейбус із двома зайцями за кермом.
Мамо, що сталося? Маринка перелякано дивилась.
Ой, доню… Згадала один смішний анекдот.
Розкажеш?
Звісно, але зараз нам треба серйозно поговорити. Можливо, певний час ми поживемо не з татом
Не назавжди? Маринка розгублено кліпала.
Не знаю, люба, час покаже. Ти зі мною?
Дівчинка кивнула, і вони рушили далі в дивовижний, ламаний як калейдоскоп, світ вечора.
