Надінь шапку, на дворі мороз! Десять нижче нуля, знов підхопиш застуду.
Маряна простягнула Валерії ту саму синю шапку з китицею, яку та обирала власноруч на базарі минулого місяця.
Ти мені не мати! Зрозуміла?!
Крику Валерії могло б позаздрити навіть київське метро у годину пік. Шапка полетіла на підлогу, ніби там гадюка заховалась.
Валю, я ж тільки
І ніколи нею не станеш! Слухаєш? Ніколи!
Вхідні двері гримнули так, що у вікнах задзеленчали шиби, і коридором прокотився крижаний протяг з підїзду.
Маряна застигла посеред передпокою. Шапка безглуздо й смиренно лежала біля її ніг. Сльози зібралися в горлі гарячі, колючі. Вона прикусила губу, задрала голову, втупившись у стелю. Не плакати. Зараз точно не час…
Пів року тому Маряна уявляла собі цілком інше життя. Сімейні вечері під шум вітру за вікном, щирі розмови, може, навіть виїзди всією сімєю у Феофанію на шашлики. Сергій так гарно розповідав про дочку мовляв, розумна, здібна, просто трохи закрита після того, як не стало мами. Їй треба час, казав він. Відтане.
Час минав. Валерія не відтаювала.
Від першого дня, коли Маряна прийшла сюди вже не в гості, а як дружина, Валерія зайняла ту саму оборону, яку б не зламали ані пять «Байрактарів». Будь-яка спроба поближче і наче в об стіну. З уроками? Обійдусь. Запрошення на прогулянку? У мене справи. Комплімент зачісці? Зневажливе мовчання як відповідь.
У мене є мама, заявила Валерія на другий день спільного життя.
Сиділи снідати, Сергій нашвидку глитав каву спізнювався на роботу.
Була й буде. А ти тут ніхто.
Сергій ледве не поперхнувся. Щось там буркнув. Маряна посміхнулася кутики губ аж зводило. Промовчала.
Далі тільки гірше.
Валерія вже не кричала при татові. Вела себе тонше. Проміняла вічні скандали на ігнор і крижане угу. Досить було Маряні зайти до кімнати, як Валерія демонстративно йшла геть.
Тато раніше був не такий, якось буркнула Валерія за вечерею. До тебе ми спілкувалися. А тепер
Договорити, щоправда, не спромоглася втупилася в тарілку. Сергій аж сполотнів, а Маряна відклала виделку шматок не ліз у горло.
Сергій кидався між ними, мов білохвоста миша в зоомагазині. Вечорами заскакував у спальню їхню за документами, та Маряна ніяк не могла сприймати її за свою і благав: Потерпи
Вона ще дитина. Вона сумує. Дай їй час.
Потім ішов до Валерії там інша тирада:
Маряна хороша людина. Вона намагається. Прийми її, бодай спробуй.
Маряна чула ці розмови через тонку стіну. Голос Сергія став втомлений та зламаний, а в Валерії відповіді гострі, крутять нерви, наче зубрилка жодної теплоти.
Сергій розривався, це кожен би помітив між брів зявилася борозна, що лише глибшала, а під очима, замість мішків для покупок, гніздились синці.
Але обрати сторону він не міг. Чи не хотів.
Маряна підняла шапку з підлоги. Механічно струсила, причепила на гачок. Пройшла у вітальню і, як завжди, завмерла
Фотографії. Десятки на полицях, на стінах, навіть на підвіконні. Світловолоса жінка з мякою усмішкою. Та сама з маленькою Валерією на руках. І з Сергієм молодим, щасливим, зовсім не схожим на нинішнього. Весілля. Морське узбережжя в Одесі. Святкування Великодня на дачі.
Олена. Перша дружина. Вже не жива.
Її речі досі чекають у шафах та на поличках. Сукні, светри, шарфи все акуратно складене, пересипане лавандою з базару. Її косметика стоїть у ванній, на своїй поличці ніби недоторкане мистецтво. Її рожеві пухнасті капці зустрічають біля дверей.
Якби Олена просто забігла до магазину по батон усе чекає її повернення.
Мама готувала краще, бурчала Валерія за обідом.
Мама такого не робила.
Мамі це не сподобалось би.
Кожне порівняння як ложкою по зубах. Маряна з посмішкою приймала удари, кивала й ковтала образу разом із борщем. А ночами дивилася в стелю і думала: як конкурувати з примарою? З ідеальною памяттю про жінку, яка з часом ставала майже святою?
Сергій все ще кохав Олену. Це Маряна зрозуміла давно. Він дивився на фото так, наче от-от сам розтане від туги. А як Валерія згадає маму, обличчя Сергія мінилося, ставало чужим, глухим.
Хто Маряна для нього? Крок вперед до нового життя? Справа часу, щоб не бути самому? Чи просто зручна жінка, яка опинилась поряд, коли дім пустував?
Увечері, коли Сергій засинав, вона роздивлялася стелю. Чужу, її не було ніде вдома. Вже точно розуміла цей шлюб тріщить. Сергій узяв її за дружину, не поховавши минуле. Валерія ніколи її не визнає.
І це саме вона, Маряна, заробила найбільшу помилку в житті.
Десь між трьома і четвертою ранку, вкотре не спавши й прислухаючись до рівного Сергієвого сопіння, ця думка оформилася остаточно. Він засинав за пять хвилин, їй лишались тіні на стелі і стара Оленина фотографія на комоді, яку Сергій так і не відставив.
Досить.
Відчуття прийшло спокійно, навіть холоднувате: цю війну їй не виграти. Не пересилиш спогади. Не зможеш стати замість людини, яка тут навіки стане святою.
Маряна сіла на ліжку. Сергій навіть не ворухнувся.
Через три дні вона подала заяву про розлучення. Одна, без адвокатів і трагедій. Просто з паспортом, свідоцтвом заповнила бланк, підписала. Працівниця у РАГСі глянула з співчуттям професіонала: їх тут щодня з десяток.
Маряно
Сергій знайшов папери ввечері. Стояв посеред кухні з розгубленим виглядом, розгладжуючи аркуш пальцем.
Це що?
Все написано, Маряна мила посуд. Я подала на розлучення.
Але чому? Як? Ми ж навіть не обговорювали
А що обговорювати, Сергію?
Витерла руки рушником. Повернулась до нього.
Я втомилась жити у музеї. Бути другою. Дивитись, як ти згораєш біля її фотографій. Слухати від твоєї Валерії, що я ніхто.
Валя ще дитина, вона не розуміє
Прекрасно все розуміє. І ти теж. Просто страшно зізнатись.
Сергій наблизився до неї. Взяв за плечі обережно, ніби тримає кришталь із Львівського ринку.
Маряно, давай поговоримо. Все виправлю. Переконаю Валю, приберу фотографії, почнемо спочатку
Ти її кохаєш.
Не питання просто факт. Дивилась йому у вічі, і там все вже було написане.
Ти досі кохаєш Олену. Я для тебе хто? Засіб від самотності? Жінка, що варить борщ і розвішує рушники?
Це неправда
То скажи, що забув її. Ну?
Тиша.
Сергій опустив руки. Відступив. Сивіший став на десять років.
Маряна кивнула. Іншого, по правді, не чекала.
Валерія у себе в кімнаті. Двері прочинені випадково чи навмисне? Коли Маряна проходила повз, дівчина відірвалась від телефона й ледь помітно посміхнулась тільки кутики губ. Тріумф.
Вона перемогла.
Далі механічний ритуал. Шафа. Вішалки. Валізи. Сукня від Сергія три місяці як подарував, а здається, ціла вічність минула. Парфуми, які вибирав зо пів години у Брокарді, на нюх. Книга, яку так і не дочитали разом.
Маряна складала речі у валізи дуже акуратно. Не думати. Не згадувати, просто пакувати.
Вечір тягнувся, як жуйка за гривню. Маряна сиділа серед чемоданів ось і все, що залишилось від її великої української родинної історії.
Поїхала вона о восьмій вечора.
Таксі замовила зарані, валізи озброєно скотчем, підїзний ліфт не підвів. Ключі залишила на тумбі в передпокої.
Водій тихенько склав речі, рушили. Маряна навіть не озирнулася.
Вечірній Київ був пустий та чужий. Лампи світять, народ спішить до метро. Десь позаду залишились квартира, повна привидів і фотоальбомів, Сергій з незабутим коханням і Валерія вічна прихильниця мами.
Маряна вдихала повітря так, ніби вперше за пів року. Вільно.
Самотність трохи лякала. Але набридло бути в тіні ідеальної Олени.
Вона починала заново. Без чоловіка, без сімї, без ілюзій.
Зате нарешті без вічного порівняння з тією, якої вже немає в цьому світі.
