Ганнуся, ти що, зовсім забула про пилосос? У мене від цієї пилюки вже очі сльозяться. Подивись підлогою килим лежить…
Ганна міцно стиснула кулаки під столом, проводжаючи поглядом Галина Семенівна, яка впевнено обходила їхню квартиру із виглядом інспектора районної санепідемстанції. Свекруха зупинялась біля кожного кутка, скрупульозно оглядала полички, кривилася від вигаданої бруду на підвіконні й сопіла, побачивши розкидані дитячі іграшки. Три роки таких візитів зробили кожну появу Галини Семенівни справжньою перевіркою для Ганни.
Я тільки вчора прибирала й пилососила, стримано сказала Ганна. А діти зранку бавились…
Прибирати треба не коли заманеться, а коли треба. От у мої роки…
Галина Семенівна сіла у старе крісло, недоступно скорчивши лице, ніби зійшла з портрета якогось місцевого діяча. Вона машинально провела пальцями по підлокітнику, уважно шукаючи пил.
У нашому селі підлога блищала так, що в її віддзеркаленні губи підфарбовувала! Діти як з голочки, сукня жодної складки. Порядок! Мій чоловік, царство йому небесне, міг зненацька прийти з поля та влаштувати перевірку і жодної порошинки ніколи не знаходив. Ото так було!
Ганна мовчки слухала, тільки щелепи стискала. Ще одна легенда про блискучі підлоги чи то вже впятдесяте, чи впятдесят першого разу…
А що ти дітям на обід зварила?
Борщ овочевий.
В холодильнику стоїть? Галина Семенівна вже рушила до кухні. Дай гляну.
Вона дістала каструлю, вдихнула аромат, занурила ложку і спробувала такою міною, ніби їй дали куштувати якусь гидоту.
Пересолила. І буряка забагато. Діти ж не свині, навіщо їм стільки буряка? Я Сашкові в дитинстві зовсім інакше варила. Завжди зїдав до останньої ложки й ще добавки просив.
Ганна мовчала сперечатись не було сенсу.
А що ти їм на сніданок даєш? Знов ті магазинні пластівці? Я ж казала тільки справжня пшенична крупа! От Марічка, дружина Степана ще ввечері крупу замочить, а зранку свіже варить. Діти в неї жодного разу не хворіли.
Вічна ця Марічка. Ідеальна Марічка з ідеальною кашею і дітьми.
Галино Семенівно, вівсяні пластівці теж натуральні.
Ой, не сміши мене! Вся ця ваша скорозварена їжа… У мої часи й слова такого не чули «фастфуд». Все самі з любовю та на плиті годинами.
Свекруха невдоволено пройшлася дитячою.
До речі, а о котрій ви лягаєте спати? Я вчора о девятій дзвонила Соломійка ще не спала.
Десь о пів на десяту.
Пізно! В дитинстві режим святе. Мій Сашко о восьмій в ліжку вже був. І жодного писку, бо дисципліна була. А ви тут панькаєтесь, балуєте…
Ганна легенько вкусила губу. Хотілося сказати, що часи змінились, що вже навіть психологи радять інакше, але для Галини Семенівни все залишилось, як і тридцять років тому.
І ці ваші гуртки… не зупинялась свекруха, поглядаючи на дитячі малюнки. Ліплення, малювання пустощі. Я Сашка на плавання й на шахи водила от це розвиток! Малювати й вдома можна, навіщо на це гроші витрачати?
Соломійці дуже малювати до душі. У неї здібності.
Здібності! пирхнула Галина Семенівна. Це вам у студії казала, щоб гроші здерти! Які там здібності у чотири роки?
Вона знову сіла в крісло, склавши руки на колінах.
Оце я тобі скажу, Ганнуся, зовсім ви зараз розпустились. Телефони, інтернети свої, а в хаті безлад, діти невиховані, чоловіки голодні. От Марічка, дружина Степана і працює, і господарство, і троє дітей зростила. А ти з двома вже не справляєшся.
Знову Марічка, свята Марічка…
Я ж теж працюю, Галино Семенівно.
Знаю-знаю. Сидиш там зі своїм ноутбуком весь день, папери перекладаєш. Оце робота! От я у твої роки трьох дітей, город, кури, корова, і все встигала. І свекруху свою, до речі, поважала. Не сміла й слова проти сказати.
Ганна пробувала пояснити, що її робота не просто папери, що вона веде серйозні справи навіть для Києва. Та всі слова їхали повз у відповідь лиш доброзичливий осудливий погляд Галини Семенівни.
Кожен приїзд як екзамен, який Ганна ще до початку програла: рушники складені не так, чай задужо гарячий, квіти на підвіконні зівяли, фіранки час прати. Три роки такого тиску і Ганна зітхала мовчки. За Сашка. За мир у родині.
Того дня Галина Семенівна була особливо не в дусі. Сразу сунула на кухню й кинула докірливий погляд на сковорідку у мийці.
Петрик, чотирирічний син Ганни, вередував за столом, копирсаючи ложкою в тарілці з супом.
Не хочу! Несмачно!
Бачиш?! переможно вигукнула Галина Семенівна. Я ж казала! Дитина супу не їсть, бо ти варити не вмієш. Я тобі зараз покажу, як дитячий суп готувати домашню курку береш, не цю, з магазину, що ніби гума…
Щось у Ганни всередині тихо, але різко порвалось. Ніби натягнута до краю струна.
Стільки образ, принижень і порівнянь з ідеальною Марічкою, натяків на безпорадність, зауважень і зітхань зібралося, що душа раптом скипіла.
Ганна повільно підвелася від столу й глянула на свекруху уже іншим поглядом спокійним, твердим.
Галино Семенівно, скажіть мені, будь ласка: ви до себе у дім чоловіка завели чи до чоловіка пішли?
Свекруха завмерла з ложкою в руці.
Що..?..
Я питаю: коли заміж ішли, ви чоловіка до себе привели чи до нього переїхали?
До чоловіка, звісно Але до чого…
Отож. А я Сашка сюди привела. У цю квартиру. У трикімнатну, куплену на мої гроші. Зароблену, до речі, цим самим паперовим перекладанням за ноутбуком.
Галина Семенівна побіліла на обличчі.
То вже я тут вирішую, який суп варити, коли дітей вкладати спати і на які гуртки вести, рівно сказала Ганна. І до речі, скільки ви самі заробляли? Чи все життя біля чоловікового плеча господарювали?
Свекруха багровіла.
Та як ти… як ти смієш?!
Я не смію, я питаю. До речі, моя зарплата сто двадцять тисяч гривень. Це вдвічі більше, ніж у Сашка. Тому наступного разу, коли захочете мені дати пораду, пригадайте це.
У кухні настала напружена тиша. Навіть Петрик перестав калатати ложкою по тарілці й дивився то на маму, то на бабусю.
Стук у двері. Сашко повернувся з роботи і відразу завмер на порозі, відчувши щось недобре.
Сашу, Галина Семенівна кинулась до сина. Ти знаєш, що вона мені сказала? Унизила! Образила! Мене!
Стоп, Сашко підняв руку. Зачекай. Ганю, що сталося?
Ганна тихо, змучено розповіла про три роки про постійні порівняння, про критику кожного кроку, про безконечне втручання у виховання дітей, про натяки на свою неспроможність як мами та господині.
Сашко слухав мовчки. Ганна бачила спершу в його очах було здивування, потім розуміння, далі сором. Він потер перенісся, як той, хто щойно збагнув щось неприємне про себе самого.
Сашку, ти ж не віриш цій… Галина Семенівна замовкла, шукаючи підходяще слово. Я ж твоя мати!
Мам, у голосі сина стало чути сталеву нотку, якої Ганна досі не помічала. Ти справді три роки пиляла Ганю?
Я?! Та я ж тільки радила! Вона…
Ради, мамо, похитав головою Сашко. Про супи, про гуртки, про дітей, про порядок кожного разу?
Свекруха відкрила рот, але Сашко не дав вставити й слова.
Я це помічав. Тільки думав: Гана втомлена, ось і все. А вона це все терпіла мовчки, щоб між нами не було сварок.
Сашко!
Мам, він видихнув. Якщо будеш далі чіплятись до моєї дружини до цієї хати дорога тобі закрита.
Галина Семенівна завмерла, пальці судомно вп’ялися в край стола.
Ти… ти серйозно? Через неї?
Через мою дружину, твердо сказав Сашко. Матір моїх дітей. Жінку, що цю хату купила. І три роки мовчала, поки ти її принижувала, бо не хотіла мене засмучувати. Так що, мамо, це серйозно.
Декілька секунд свекруха дивилася на сина вже не з докором, а з подивом. Потім хутко вхопила сумку, рушила до виходу. На порозі повернулася, губи тремтіли від люті й образи, але щось у погляді сина змусило її промовчати. Лише махнула рукою чи на прощання, чи від безсилля й вийшла з квартири.
Знову квартира наповнилась тишею. Було чути тільки, як тикають годинники на кухні і як Петрик бавиться біля столу.
Сашко обійняв дружину, ніжно притис до себе. Ганна сперлася лобом йому в груди тільки тепер відчула, як боліли плечі, ніби тяжість трьох років упала з неї.
Чого ж ти мовчала, га? Сашко гладив дружину по плечу. Три роки, Ганю…
Та не хотіла вас сварити. Вона ж твоя мама…
Дурненька, він сильніше пригорнув її, й Ганна вперше за довгий час відчула спокій. Ти моя сімя. Ти й діти. А мамі доведеться змиритись. А ні онуки її не побачать.
Ганна усміхнулась через сльози. Вперше за роки на грудях стало легко дихати.
Мамо, мамо! гукнув Петрик. Бабуся вже пішла? А суп можна не їсти?
Сашко й Ганна перезирнулися й разом розсміялися. Голосно, щиро, так, як давно вже не сміялися разом.
Суп, відповіла Ганна, все одно треба доїсти. А завтра я зварю інший. Той, що ти найбільше любиш…
