Кілька годин літня жінка простояла на вокзалі, чекаючи на свого сина, але він так і не з’явився!

Олеся вийшла на перон львівського вокзалу, прибувши зі своєї маленької хатини в селі під Івано-Франківськом. За нею волочились дві чи не родинні валізи, наповнені подарунками, на які вона витратила свої останні гривні. Вона рідко бачила близьких, але ніколи не їхала до них з порожніми руками цього разу навіть перевершила себе: кожна сумка важила, як мішок із пшеницею. Дивний туман оповив місто, і Олеся крокувала мов у млі, підбадьорена сновидною уявою, що син чекатиме на неї вже біля першого вагону.
Та коли вона нарешті опинилася серед гомінкого двору, нікого знайомого не побачила. Син зник, розчинився, як ранковий дим у Карпатах. Олеся сперлася на скрипучу лавицю, обережно опустивши свої валізи, і з кривою надією набрала його номер. Довгі сигнали, ніби беcконечний дзвін, лунали у просторі, наче хтось дзюрчить джерело у криниці в порожньому селі.
На десятому гудку з іншого світу долинув голос сина, щось розгублене, напівзабуте:
Мамо, пробач Я зовсім випустив із голови, що ти їдеш сьогодні. Ми раптово вирішили поїхати до батьків Лариси в Тернопільську область, тиждень нас не буде Виходить, ти приїхала даремно. Повернись додому. Я таки не згадав попередити тебе вибач, все так спонтанно
Олеся притисла слухавку, очі її зволожились, як трава на світанку. Вона лиш одне промовила, чужим голосом:
Гаразд.
Свої гостинці дві важкі сумки вона віддала двом безпритульним жінкам, що куняли під дахом вокзалу, бо тягти все назад просто не мала сили: руки вклякли, плечі гуділи, а душа ятріла. Вона не насварила сина той навіть не зрозумів, як шматочок материнського серця впав у провалля безмовності. Олеся виростила його як могла, відмовляючи собі у всьому, а тепер бачила, що її потребують лише в моменти крайньої необхідності.
Минув місяць, і якось ввечері Лариса подзвонила Олесі: благала доглянути за дітьми у вихідні, бо вони з сином їдуть на весілля друзів у Чорткові. Але бабуся, закута в тінь власної втрати, відмовила. Вона втомилася бути згадкою лише тоді, коли її памятають із користі навіть у дивних снах такої самотності важко знайти пояснення.

Оцініть статтю
ZigZag
Кілька годин літня жінка простояла на вокзалі, чекаючи на свого сина, але він так і не з’явився!