Тарілки з холодною вечерею досі стояли на столі. Даринка дивилася на них, але нічого не бачила. А ось цифри на годиннику вона бачила виразно: повільно, обурливо неквапливо, вони рухалися вперед. 22:47.
Остап обіцяв бути о девятій. Як завжди
Телефон мовчав.
Даринка вже не сердилась.
Все живе у ній вигоріло вщент, залишивши по собі тільки холодну втому.
Близько пів на дванадцяту у замку прокрутився ключ.
Даринка навіть не повернула голову. Вона сиділа на канапі, загорнувшись у вовняний плед, і втупилася у порожнечу.
Вечір добрий, люба. Вибач, затримався на роботі, втомлений голос Остапа штучно набирав бадьорості. Він так завжди брехав.
Він підійшов, нахилився, щоб поцілувати її у щоку. Даринка ледь помітно відхилилася. Але Остап це відчув.
Щось сталося? кинув, розмотуючи шарф.
Ти памятаєш, який сьогодні день? голос Даринки був тихий, аж бездушний.
Він на мить завмер, намагаючись пригадати.
Середа… А що?
Сьогодні день народження моєї мами. Ми планували поїхати до неї з тістечками. Ти обіцяв.
Обличчя Остапа змінилося миттєво. Посмішка сповзла, поступившись місцем вині та розгубленості.
Прости, Даринко, я ж зовсім забув. Робота зовсім завалила. Я обовязково зателефоную їй завтра.
Він пішов на кухню. Даринка чула, як Остап метушиться біля холодильника, брязкає посудом. Він завжди ховався у цій метушні від незручних розмов.
Та сьогодні щадити його вона не збиралася. Підвелася, підійшла до кухонних дверей.
Остапе, з ким це ти сьогодні «завалився» на роботі аж до одинадцятої вечора?
Він обернувся. Рука з пакетом молока здригнулася.
З нашою командою. Новий проєкт, строки підтискають. Ти ж знаєш, як воно буває.
Знаю, кивнула. І ще знаю, що о третій годині ти дзвонив і казав: «Ірину, я все розумію, але мушу це виправити».
Ірина. Його колишня. Примара, яка три роки з ними жила. Примара невимовлених докорів і холодної образи.
Остап зблід.
Ти підслуховувала?
Не було потреби. У ванній ти так голосно говорив, що я все добре чула.
Він поставив молоко й опустився на стілець.
Це не те, що ти подумала.
А що я мала подумати? у Даринки нарешті прорвався щось схоже на емоції. Ти пів року як на голках, пропадаєш вечорами, а дивишся на мене, ніби крізь стіну. Ти хочеш її повернути? Скажи прямо. Я витримаю.
Остап дивився собі на руки сильні, умілі, що могли полагодити будь-який механізм, але щастя скласти не зуміли.
Я не збираюся йти до неї, тихо відповів.
Тоді що? Ви знову разом?
Ні! у його очах було таке щире відчайдушне заперечення, що Даринка на мить засумнівалася у підозрах. Даринко, повір, нічого такого.
Тоді що?! Що ти там «виправляєш»?! вона мало не кричала. Долги віддаєш? Проблеми вирішуєш? Живеш її життям, замість нашого?
Остап мовчав.
І тут слова, які Даринка тримала місяцями, полилися рікою.
Йди, Остапе. Йди до неї, або до кого тобі треба. Виправляй усе, але без мене. Я більше не можу і не хочу.
Вона хотіла вийти, але Остап підхопився й загородив прохід.
Та нема мені куди йти! Нема в мене жодної Ірини ані нової, ані старої. Я сам не знаю, що зі мною діється! Просто… хочу все виправити!
Він відвернувся, ковтаючи клубок у горлі.
Говори чітко, вимовила Даринка.
Що виправляю, питаєш? Себе! Прагну змінитися і не виходить. Розумієш? Ти не вона. Ти терплячіша, добріша, вірила в мене, коли навіть сам у себе не вірив. З тобою мав би стати кращим, з тобою все мало б скластися. Я мусив стати іншим, ліпшим. А не зміг! Все забуваю: дати, обіцянки, застрягаю на роботі, хоча знаю, ти чекаєш. Мовчу. Дивлюсь у твої очі бачу, як гасне світло, так, як колись в її очах згасло.
Даринка мовчала.
Я не хочу нової жінки, тихо продовжив Остап, боюсь, що знову все зіпсую. Знову доведу до сліз, самотності або злоби. Не вмію бути чоловіком. Не вмію жити разом щодня. Без скандалів, без трагедій. Все руйную навколо себе. Живу, ніби йду по натягнутому дроті, і весь час боюсь впасти. Ти… Ти теж, ніби поруч, але мертва
Остап дивився на Даринку цього разу по-справжньому розгублено, але чесно:
Проблема не в тобі, не в Ірині. У мені…
Даринка слухала цю плутану сповідь і нарешті побачила ясно: Остап не зраджував їй з іншою жінкою. Він зрадив її своїм страхом. Він не лиходій, а розгублена людина, що й сам не знає, як жити далі.
Тепер що, Остапе? запитала вона без докору. Ти все збагнув. І що?
Я не знаю, визнав він чесно.
То спершу розберись із собою, вирвалося у Даринки. Іди до психолога, закопайся у книжки, об стіну головою бийся але роби щось! Перестань бігати по колу й шукати чарівну кнопку, що виправить минулі помилки. Такої нема. Є тільки робота. Над собою. От і виконуй її. Сам.
Без мене.
Вона вийшла з кухні, минула прихожу, накинула пальто.
***
Двері ледь чутно зачинилися. Остап лишився у тиші, яку рвав лише дощ, що тарабанив у вікно. Він підійшов до вікна й побачив, як силует Даринки розчиняється у мокрій ночі і відчув на душі неймовірний тягар. Тягар залишеного поруч із ним.
Його провал вже не був примарою. Він став явним: у цій порожній квартирі, у холодній вечері, у його руках, котрі нічого не зуміли втримати.
Замість того, щоб бігти слідом за Даринкою, він дістав пляшку старої «Закарпатської»Він стояв так довго, що світло під підїздом згасло, а тиша, розбавлена шелестом дощу, стала майже нестерпною. Усередині щось защеміло, але вперше за довгий час Остап не намагався втекти від цього болю не шукав виправдань, не рився у телефоні, не ховався у кухонній суєті. Просто дозволив собі відчути все: втрату, страх, власну поразку.
Він підійшов до столу, сів навпроти двох недоторканих тарілок і взяв шматочок хліба не тому, що був голодний, а щоб ухопитися за реальність, не провалитися ще глибше. Згадав безтурботні вечори на кухні, маму Даринки, що сміялася, розповідаючи щось із минулого, саму Даринку, терплячу, лагідну, живу.
І раптом відчув маленьку, тиху надію: якщо він дбатиме про цю свою порожнечу не тікатиме, не брехатиме то, може, з часом навчиться бути іншим. Не для Даринки, не для Ірини, а для себе. А коротка зустріч з власною правдою вже перший крок.
Вночі, коли дощ ущух, Остап сидів у темряві, дивлячись на темні вікна навпроти, і обіцяв собі вперше не шукати порятунок у комусь іншому. Розпочати, як умів, із тиші й болю. Можливо, колись знову скаже «привіт» тій, кого втратив сьогодні щиро, не з порожніми руками і не з тремтячою душею.
А зараз просто залишився. Лишився, аби пройти крізь ніч і вперше по-справжньому прокинутись.
