– Ілле, заходь
– Пані, але у нас немає грошей прошепотів хлопчина, соромязливо дивлячись на повний пакунок.
Після Різдва Львів виглядав особливо понуро. Гірлянди ще висіли на ліхтарях, але вже нікого не гріли. Люди поспішали у своїх справах, магазини були майже порожні, а по домівках залишилися гори їжі і гнітюча тиша.
В просторому будинку родини Дорошенко стіл традиційно ломився від страв. Як і щороку: кутя, узвар, вареники, ковбаса, шинка, сирники, апельсини… Усього було більше, ніж справді потрібно.
Пані Марія Дорошенко повільно збирала тарілки. Дивилася на залишки їжі й відчувала важкість у грудях. Вона знала, що частину доведеться викинути, і цей факт їй болів.
Якимось дивним імпульсом вона підійшла до вікна.
І тоді його побачила.
Іллю.
Він стояв біля хвіртки, маленький і мовчазний, у тоненькій курточці й потертому кашкеті. Він не зазирав у вікна, не просив, просто чекав Харчився, ніби не мав сили постукати.
Серце Марії стиснулося.
Декілька днів до Різдва вона вже бачила Іллю в центрі міста він притулився до скла пекарні, зацікавлено розглядаючи випічку. Не просив, не докучав лише мовчав і дивився поглядом, повним голоду та приреченості.
Тільки зараз вона остаточно все зрозуміла.
Відклала тарілки, взяла великий пакунок, поклала туди хліб, калач, шинку, яблука, цукерки. Потім ще один – з усім, що залишилось зі святкового столу.
Тихенько відчинила двері.
Іллю, ходи, сину.
Хлопчик здригнувся. Нерішуче підійшов.
Візьми ось це, занеси додому. лагідно простягнула пакети.
Ілля застиг.
Пані ми не маємо грошей
Не треба грошей, відповіла вона. Просто поїжте, діти мої.
Руки в нього тремтіли, коли брав пакунки, міцно притискаючи їх до грудей, немов щось надзвичайно цінне.
Дякую прошепотів, зі сльозами на очах.
Пані Марія дивилася, як він ішов повільніше, ніж підходив, немов не хотів, щоб цей момент закінчився.
Тієї ночі в маленькій квартирі одна мати плакала від вдячності.
Одна дитина вперше за довгий час наїлася досхочу.
Одна сімя знову відчула вони не самотні.
У великому будинку стіл був уже порожній, а от серця сповнені тепла.
Бо справжнє багатство не в тому, що ти залишив собі,
а в тому, що віддав, коли міг не давати.
Може, Різдво триває не день,
Може, Різдво починається там, де ти відкриваєш двері
і кажеш: «Заходь».
Сьогодні я зрозумів добро часто починається з простого «будь ласка, заходь». І навіть найменший вчинок здатен змінити чиєсь життя.
