Єдиний чоловік у родині
Давно це було, пригадується мені одне ранкове застілля снідаємо ми, а старша донька Лада замріяно скоса дивиться в екран свого смартфона і раптом питає:
Тату, а ти бачив, яка сьогодні дата?
Ні, кажу, а що там такого?
Лада лише перевернула екран: суцільний ряд однакових цифр 11.11.11, тобто 11 листопада 2011 року.
Це ж твоє щасливе число, татку, одинадцять, а сьогодні аж три рази підряд. День твій буде особливим!
Твоїми б устами мідочку їсти, сміючись, відповів Валерій.
Справді ж, таточку, встрягла молодша сестра, Оксана, теж не відриваючи очей від смартфона. Сьогодні скорпіонам обіцяють цікаве знайомство і подарунок на ціле життя.
Ну точно, підхопив Валерій, десь у Європі чи Америці вмре якийсь невідомий родич, і з усіх спадкоємців тільки ми залишимось, та й мільйонери станемо
Та ні, тату, хіба для тебе один мільйон це вже багато? піджартувала Лада. Треба, щоб мільярдер!
Еге ж, таки дрібно. Що ж, дівчата, робитимемо з цими грошима? Може, купимо спершу віллу десь під Одесою або в Карпатах? Потім яхту
І гелікоптер, тату! Я давно хочу власний гелікоптер! не відставала Оксана.
Та будь ласка! А ти, Ладо, чого забажаєш?
Мрію знятись у фільмі десь у Боллівуді з якимось харизматичним актором.
Ой, дрібниця, відповів Валерій посміхаючись. Дамо дзвінка, влаштуємо все. Ну, досить вже, фантазерки, їжте швидше, бо нам вже час збиратися.
Як завжди, і помріяти не дають! театрично скрушилась Оксана.
Мріяти це навіть треба, Валерій допив чай, устав із-за столу, тільки не забувайте про школу.
Чому ж мені оцей ранковий діалог сплив у памяті саме тоді, коли вже вечоріло, а я, стомлений до краю, складав до сумки продукти в супермаркеті райцентру? День той виявився зовсім не казковим, роботи наросло й навіть затримався на годину, впав додому як варений Ані знайомств, ані подарунків доля не принесла.
«Щастя пролітає як фанера над Києвом», подумав я, покидаючи супермаркет.
От і біля мого старенького, але надійного «Запорожця» крутився якийсь хлопчина явно бідолаха: замурзаний, у ганчірках, взутий у різне взуття на одній нозі старий кросівок, на іншій брудний гумовий чобіт, замість шнурка синій кабель. На голові пошарпана шапка-вушанка, одне «вухо» наче згоріло.
Дядьку, я голодний, дайте хоч кусень хліба тихо попросив хлопчина, як тільки наблизився я до машини.
У цій його фразі вчувалась ледь помітна фальш. Та й зовнішність ніби з якогось старого фільму. Пригадав я раптом молодість свою, уроки в театральній студії при сільському будинку культури. Там розповідали: справжнє щире слово завжди чується. А тут Хлопчина бреше, відчуваю нутром. Все театральщина і для кого ж ця вистава? Сам для мене.
«Цікаво, ну що ж, малий, пограємо у твою гру, подумав я. А мої дівчата тільки й чекатимуть шансу трохи покопирсатись у детективах».
Одного хліба буде замало! Може спочатку борщу, тоді вареної картоплі з оселедцем, а на десерт компот із чорносливу з гарячими пиріжками. Як тобі таке?
Хлопчина на мить навіть розгубився, потім зібрався і зиркнув недовірливо.
«Молодець, похвалив я подумки, вже менше гри, більше правди».
Ну так що, будеш?
Буду, ледь чутно прохрипів він.
Ось і добре. Тримай пакунок, подержи.
То був мій тест. Я знав: якщо справді бідолаха, вхопить і втече. Але цей стояв, понуривши голову, стискав пакета та носаком черкав асфальт. Ну то й добре, бігати за ним нині сил не мав.
Відкрив автомобіль, поскладав продукти, запрошую хлопчину:
Прошу до карети, сударю! Картопля ось-ось звариться, борщ підігрівається.
Сів він тихо, ковтнув повітря.
Їдемо селом мовчки. Моє господарство під селом Новосілки, тут і нині мешкаю й згадую працював довгі роки зварником на аварійці, а доньки мій найбільший скарб. Сам дитбудинку, розумів і чужих обездолених дітей кому міг допомагав, мало кого провів цією дорогою: спершу до себе, аж потім у прийомну родину.
Якби не ті дурі закони, що як мури не пустять чоловіка-одинака взяти дитину з дитбудинку А діткам у сиротинці що, краще? Любові їм там ніхто не додасть! А в мене хоч і не повна сімя, зате тепла б вдосталь
Мовчить мій пасажир, весь у собі. Не схожий ні на сироту, ні на домашнього хіба що вуличного досвіду мало Аж тут думаю: може, я його дарма оббріхую хлопцеві просто важко, невідомість пугає
Вийшли ми з машини, а мої дівчата, Лада й Оксана, вже на порозі, хутко схопили пакунки.
А це що? очі округлилися від подиву.
Та це ж наш сьогоднішній несподіваний подарунок і приємне знайомство, усміхнувся я.
Оксана нахилилася, розглядаючи хлопчика той лише ніяково втягнув голову, ніби черепаха.
Абонент не абонент, прокоментувала Лада. Давайте в дім, може там розговориться.
По кількох хвилинах хлопець сидів на кухні. Оксана, котра була неабиякою детективкою, вже була певна: щось із цією історією не так.
Тату, а він не справжній бідолаха! шепоче мені в гаражі.
Як так?
Бо від нього пахне не вулицею, а кімнатами. Ось нюхай грим!
Грим? Та точно, роздивився я на руці пляму.
І як звати? запитала Лада.
Сказав, Бугай.
Так тобі що, ще бика годувати?
Врешті після доброго супу й теплого слова малий розкрився. Виявилось зветься він Спартак Бугай, одинадцять років і день рівно як Оксані. Батька втратили на війні, мама після звістки про смерть передчасно народила його молодшу сестричку Надійку. Жили вони із старшою сестрою Софією в чотирьох. Софія їх виховувала і дітей зберегла вкупі, не дала розкидати по дитбудинках.
Зростав Спартак, доглядав за меншими, та спочатку восени помітив, що Софія ніби захворіла. Та виявилось, вона закохалася в кого, запитав хлопчик? В мене, Валерія Борисовича. Хотіла сама зізнатись, та соромилась: як же, у тебе вже дві дочки, а тут нова молода дружина з дітьми
От і надумав Спартак перевірити: чи добрий я, чи зможу стати братом його молодшій сестрі. Отому й «зіграв» бездомного, щоб потрапити у дім, придивитися до мене й моїх дівчат.
Було в кімнаті тоді тихо. Лада та Оксана зітхнули все стало на свої місця, бо такої версії, кажу чесно, ніхто не чекав.
Валерію Борисовичу, несміливо сказав Спартак, візьміть мою сестру за дружину. Не пожалкуєте! Софія добра, щира, як мама
Доньки мої обняли мене:
Татусю, ти ж завжди хотів велику, щасливу родину! Чого ж не погодишся?
Ой, донечки Як у кіно, тільки й зміг я.
Давайте будемо родиною, тисне руку хлопчина, а в очах і в мене, і в Лади сльоза.
Ось так, той дивний, на перший погляд, день, коли щастя обіцяли зірки, справді став подарунком на все життя. Ми й досі живемо великою дружною родиною, і хто зна, може, все це доля, до якої треба було і дорости, і дозріти серцем.
