Останні двадцять років я мешкав із донькою та її чоловіком, але вже не маю сил більше цього терпіти.
Мені вже 65, я дідусь сімох онуків. Багато хто може мені позаздрити врешті-решт, в українському селі велика родина вважається щастям. Та якби тільки не треба було щодня доглядати за малечею і слухати їхній галас! А моя донька, здається, зовсім не помічає, що у неї вже ціла купа дітей
Коли народилася моя шоста онука, я сів до серйозної розмови з донькою Ганною. Не думав, що доведеться говорити з власною 35-річною донькою про такі речі, як контрацепція. А коли вони з чоловіком вирішили народити й сьому дитину у мене голова пішла обертом. У наші хаті пять кімнат, а тепер там живе девять душ.
Моїй доньці пощастило, що ми з моєю покійною дружиною все життя працювали, збудували більший дім і купили землю поблизу Полтави. Тепер зять працює на цій землі, називає себе фермером. Ганна допомагає йому у всіх справах, а я цілими днями стою на кухні, годувати цю “школу”. Всі діти ростуть, апетити ростуть разом із ними, ніхто не хоче вчорашньої їжі лише свіженьке.
Після шостої онуки я сподівався, що Ганна мене зрозуміє і дасть хоча б трохи відпочити від криків малечі та вічної зміни підгузків. Та знову все пішло не так.
Завжди підтримував контакт із братом Миколою, який мешкає сам у Кропивницькому його донька виїхала працювати за кордон.
Одного вечора він подзвонив, попросив приїхати, бо занедужав на серце. Звичайно, я переживав за нього, але чесно зізнаюсь полегшення від того, що зміг вирватися з рутини, було не меншим. Зараз брат вже краще почувається, а я не впевнений, що зможу повернутися додому після цієї відпустки не знаю, чи знайду в собі сили знову слухати дитячий гамір з ранку і до ночі. За цей час я пригадав, як люблю читати, слухати українські пісні й дивитися кіно. Нарешті можу відчути смак старості, а не чекати, поки всі внуки виростуть. Але не уявляю, як сказати про це своїй родині
Донька телефонує й просить повернутися, каже, що зовсім не справляється без мене. А я й сам не знаю, що робитиЯ довго тримав телефон у руці, слухаючи, як Ганна розповідає про дрібні дитячі негаразди й про те, як усім мене бракує. Раптом у її голосі проступила невпевненість: Тату, я навіть не знаю, як ти все це витримував… Ці слова пронизали мене. Може, вперше донька насправді помітила, скільки на мені трималося.
Я повільно вдихнув і вперше за довгий час дозволив собі бути чесним не лише із собою, а й із власною дитиною:
Ганно, я завжди був поруч, бо любив тебе й своїх онуків, але в мене теж є життя, сказав я. Я завжди допоможу, якщо треба, але тепер мені потрібно трішки пожити для себе. Повір: відпочинок іноді потрібен і добрим дідусям.
Було тихо. А потім донька тихо схлипнула і сказала щось, що ще довго зігріватиме моє серце:
Тату, ти заслужив на цей відпочинок. Пробач, що не помічала твого втомленого вигляду. Я люблю тебе.
Я всміхнувся, відчуваючи гордість за неї і за себе. Виявилося, іноді варто просто сказати правду.
З того дня я знайшов гармонію: навідувався до родини на свята, привозив гостинці й обійми. А коли закінчувалася метушня повертався у тишу до брата, до книги, до самого себе. Я навчився смакувати кожен світанок і, зрештою, вперше в житті по-справжньому відчув, що таке бути щасливим.
