Ой, Петре Олексійовичу, знову проспали! голос водія автобуса пролунав з тією самою добротою, тільки вже з ноткою знайомої іронії. Уже втретє за тиждень женетеся за автобусом, як за безкоштовною ковбасою в радянські часи.
Пенсіонер у зімятому демисезонному піджаку роздмухує груди так, ніби щойно Біг Подолу виграв. Сивина настовбурчена, окуляри ось-ось просто на асфальт з носа впадуть.
Вибачай, Славко відсапуючись, дістає з кишені давно пошарпані гривні. Чи то годинник бреше, чи то я зовсім вже…
Славко Григорович водій зі стажем, під пятдесят, руки від керма засмаглі як у дачника після весняної посадки. Два десятки років возить людей проспектом Перемоги, майже всіх у лице знає. А цього дідуся й поготів завжди чемний, нікому зла не робить, їздить в один час, ні хвилиною раніше-ні пізніше.
Та кидайте ви, сідайте по-людськи. Куди цього разу їдемо?
На Байкове, як завжди.
Автобус порипує і рушає з місця. Петро Олексійович вмощується на своєму коронному третій ряд зліва, віконце прочиняє для протягу. В пакеті з міні-маркету щось загадково шелестить.
Пасажирів кіт наплакав: скільки там рано серед тижня. Дівчата в худі щебечуть щось про контрольну чи роман у Телеграмі, чоловік в костюмі втикає в смартфон, ніби там десята зарплата нараховується.
Скажіть, Петре Олексійовичу, Славко через дзеркало заднього виду задружньо підморгує, Ви ж майже щодня туди їздите. Не важко вам?
А що поробиш, відповідає чоловік тихо, пару секунд думаючи у вікно на сірий ранок. Там моя Марічка вже майже два роки спить. Обіцяв же щодня до неї навідуватися.
Серце Славка аж підступає до горла. Бо дружину свою він любить, в житті таке уявити важко
А далеко платити до цвинтаря?
Та ні, хвилин тридцять автобусом. Пішки година з хвостиком, а ноги вже, самі розумієте, не ті. А на проїзд пенсії якраз і вистачає економіка в дії!
Минув час. Петро Олексійович вже отака жива частина ранкового рейсу. Славко вже і сам, буває, придивляється чи буде дідусь, чи ні. Коли спізниться водій може і хвилинку притримати автобус.
Та не затримуйте, Славко, бурчить якось дідусь, зрозумівши, що водій його чекав. Розклад діло святе, а то пасажири не пробачать…
Та байдуже, відмахується той. Мені не жалко, а вам не важко.
Якось вранці Петро Олексійовича нема. Славко визирає може за рогом куртку застібає. Даремно. І наступного дня теж порожньо, і ще одного.
Слухайте, а де той дідусь, що до Байкового їздив? цікавиться Славко в кондукторки Наталки Петрівни. Щось давно не видно.
Та хто ж знає, Наталка лише плечами знизує. Може рідні приїхали, може до сина в село поїхав.
А всидіти Славко вже не може. Звик, щоранку чекає того скромного, розгубленого «дякую» і посмішку сумну. Трясця, наче родича немає.
Минає ще тиждень. Діда як Курочка Ряба з чарівного лісу. Славко не витримує обідає і вирушає у кінцеву точку маршруту, на старе кладовище.
Перепрошую, звертається до доглядачки-Олени на вході, а ви тут дідуся не бачили, Петра Олексійовича? Завжди сивий, у пальто, портфельчик цей дошкуляючий…
А! Та це ж Петро Із Садової, знаю, звісно. До Марічки своєї щодня ходив.
А давно не було?
Уже тиждень не видно.
Не захворів?
Та хто його знає. Колись розповідав квартира в сусідньому будинку, Садова, 7. Ви йому хто?
Та водій автобуса. Возив щодня.
Садова, 7. Хрущовка, фарба як зі старого велосипеда облупилась. Славко підіймається на другий поверх, дзвонить у двері.
Відкриває чоловік років шістдесяти, суворий такий.
Кого шукаєте?
Петра Олексійовича, я з автобуса…
А! Він із тринадцятої, той що на кладовище? В лікарні. Інсульт тиждень тому забрали самі знаєте куди.
Славку аж холодно стало.
Де саме?
В міській, що на Куліша. Спочатку кажуть тяжко, а тепер ніби краще.
Після зміни Славко не витримує їде до лікарні. Знаходить відділення, питає медсестру.
Петро Олексійович? Є. А ви хто?
Ну… знайомий.
В шостій палаті. Але не забудьте, щоб не перенапружувати.
Петро Олексійович лежить під вікном, блідий, але наче живіший за багатьох. Побачивши Славка, спершу моргає, не впізнає, потім очі округлюються.
Славко? Це ви? Як знайшли?
Та шукав, думаю що це ви зникли, аж тривожно стало, ставить на тумбочку пакунок з яблуками. Два дні нема автобус, наче без колеса.
Ви за мене переживали? у старого щось в кутиках очей замерехтіло. Та я ж…
Та дідько з тими словами чекаю вас щоранку, до пасажирів вже як до своїх.
Петро Олексійович стихає, дивиться у шпарину між шпалерами.
Уже десять днів не був хрипко каже. Вперше за стільки часу. Обіцяв і от…
Та бросьте. Марічка пробачить. Не біда, лікуйтесь.
Хто знає стиха підкручує він. Щодня приходив, розповідав новини, як підїзд фарбували. А тепер лежу, а вона там…
Славко бачить, як того мучить і рішення саме в голову лізе.
А давайте я сам зайду до неї. Передам, що ви скоро будете.
Петро Олексійович не вірить, але очі зажевріли.
Справді б могли? Заради мене?
Ви тепер не просто пасажир, Петре Олексійовичу. Ви ж як рідна людина.
У свій вихідний Славко їде на Байкове. Знаходить огороджену ділянку, портрет жінки з добрими очима: «Семенюк Марія Миколаївна, 19532023».
Спочатку почувається дурнем, але потім слова зявляються самі:
Доброго дня, пані Маріє. Я Славко, водій автобуса. Ваш чоловік завжди до вас їздив. Тепер він у лікарні, лікується, але передавати любов велів і просив не хвилюватись…
Розповідає далі і про дощі, і про ремонт у підїзді, і яка добра людина її чоловік. Усередині тепло, якась гармонія.
Лікарня зустріла його раніше вечора Петро Олексійович вже сидить, чаєм гріється.
Сходив, тихо каже Славко. Передав усе.
Як там? очі блищать.
Квіти свіжі, наче хтось ще приносить. Красиво, доглянуто. Вона точно чекає на вас.
Петро Олексійович прикриває очі, ковтає сльози:
Дякую… Ти мені, наче за рідного.
Через два тижні його виписують. Славко зустрічає, допомагає донести речі.
Завтра побачимось? питає біля будинку.
Обовязково, посміхається Петро Олексійович. О восьмій, як завжди.
І таки так зранку сидить на своєму місці, вже як вдома. Та між ними виросло щось невидиме, справжнє.
А знаєте що, Петре Олексійовичу, якось пропонує Славко, у вихідні буду авто з гаража виганяти й вас на цвинтар підвозити. Без грошей, просто так. Машина велика, місця вистачить і вам, і пакету.
Та ви що! Чого трудитись?
Бо звик уже. Та й дружина моя наказала: каже, такий добрий чоловік треба допомогти.
І так і повелося. По буднях Петро Олексійович головний пасажир ранкової маршрутки, по неділях почесний пасажир водійської «Лади». Іноді з Славком і його дружина їде знайомі, друзі вже.
Розумієш, зізнається Славко дружині тихим вечором на кухні, раніше думав робота як робота: маршрут, каса, пільговики А воно ж у кожного тут цілий світ, історія, біографія.
От бачиш, посміхається Оксана, добре, що не проминув повз.
Якось Петро Олексійович жартома каже:
Після Марічки думав усе, нічого не варте життя моє. А тут люди на світі не байдужі. Тепер є для чого вставати.
***
А у вас були такі історії? Бачили, як прості люди між багатоповерхівками роблять справжні дива? Розкажіть, бо такі речі не варто тримати у собі!
