Колись, багато років тому, у селі на Черкащині, український господар їхав верхи поруч зі своєю новою нареченою і завмер, побачивши колишню дружину, вагітну, що несла важкі оберемки дров.
Олег спокійно їхав польовою дорогою з майбутньою дружиною, коли раптом побачив Оксану, свою колишню, яка важко йшла з дровами, а її живіт був круглий, як гарбуз, на сімому місяці вагітності. У ту мить, обраховуючи все подумки, Олег занімів цей малюк, цей наступний українець, був його сином, а він нічого навіть не підозрював.
Були часи, коли розлучення було справжнім скандалом для всього села, ганебою для обох родів, коли розлучені жінки ставали майже ізгоями, а чоловіків шарахалися у таверні. Але бували й винятки, коли розлучалися не через зраду чи сварки, а просто не співпали характерами, мріяли про різне. Олег і Оксана були саме такою парою.
Одружилися молоді: йому було двадцять шість, їй двадцять три. Спочатку вірили, що кохали одне одного. Перші роки пролетіли щасливо разом працювали на невеликій батьківській хуторянській землі, залишеній Оксані у спадок десять гектарів родючого чорнозему, фруктовий сад, огород, невелика, але тепла хата.
Для Оксани ця земля була всім. Вона вставала разом із сонцем, знала кожне дерево, кожний камінчик, кожний закуток. Їй вистачало поля, дому та їжі. А Олегу хотілось більшого купити більше землі, відкрити фірму у місті, найняти робітників і побудувати щось велике й міцне для майбутніх поколінь. Оксана ж не хотіла чужого життя. “Маємо все. Нащо тобі більше?” питала вона. “Хочу, щоб про мене згадували, щоб спадщина залишилась,” відповідав він.
Вона казала: “Нашу землю можна берегти і передавати дітям.” Але він не чув, а вона не могла поступитися. Сварок не було, лише болючі розмови. Минули вісім років Одного вечора сіли за стіл, і Олег мовив знесилено: “Не можемо так далі.” Оксана тихо відповіла: “Я прагну одного, ти іншого, і, мабуть, це вже не зміниться.” Вирішили цивілізовано та по-доброму розійтися. Олег залишив Оксані господарство, забрав свою частку гривень, і кожен пішов своєю стежкою.
Оксана лишилась на землі, а Олег рушив до найближчого губернського міста, розвинув бізнес, купив нерухомість, найняв працівників і здійснив свою мрію. Через три тижні після розлучення зустрів Віолету фешенебельну доньку заможного місцевого землевласника, розумну, гарну і найголовніше вони мріяли про одне й те саме.
Через пів року вже планували весілля. Але Олег не знав, що Оксана через три тижні після розлучення дізналась про вагітність, намагалася розповісти йому про це, та коли прийшла до нього, Віолета сказала холодно: “Олег тебе більше не потребує. Він будує нове життя без тебе.” Оксана не стала просити. Якщо він за три тижні знайшов заміну, вона сама виховає дитину.
Вісім місяців вона працювала на землі, не звертаючи уваги на погляди чи пересуди. Їй допомагав сусід Василь добрий вдівець, світла душа. Заслужена сільська баба-повитуха Галина стежила за здоровям Оксани та малюка. Дитина росла й розвивалася.
Одна чудова весняна днина: Олег їхав із Віолетою, показуючи їй землю, яку хотів пристосувати для нового бізнесу. Та тут побачив Оксану, яка, тяжко ступаючи, несла дрова до сараю, її живіт вже готовий зустрічати нову українську душу. Олег смикнув коня, зупинився, лице стало блідим. Віолета розгубилась: “Що трапилось?” Але він не відповів, очі впялися в Оксану. І тут, подумки рахуючи дативісім місяців, живіт на сім, майже вісімзрозумів: ця дитина його.
Зліз із коня, ноги спіткнулися, мовби підкошені. Віолета зійшла слідом, але він уже йшов до Оксани. Вона побачила його з середини подвіря й зупинилась. На хвильку на обличчі подив, далі біль, страх, сором, злість. Олег підійшов, дивлячись їй в очі:
Оксано промовив він.
Вона підняла голову гордо:
Так, вагітна. Вмієш рахувати.
Скільки вже? запитав.
Майже вісім місяців.
Олег знову порахував: це його дитина, і він цього не знав.
Чому не сказала?
Я намагалася.
Коли?
Прийшла три тижні після розлучення, але двері мені відкривала твоя наречена і сказала, що ти більше мене не хочеш бачити.
Віолета, яка досі слухала здалеку, підійшла ближче:
Так, це правда.
Оксана! викрикнув Олег, Я не знав нічого. Ти мала сказати
Я прийшла, щоб повідомити, але, побачивши як швидко ти мене замінив, зрозуміла: впораюсь сама.
Це моя дитина!
Твоя? Хіба ти був зі мною ці місяці? Хіба ти працював, коли я прокидалась уночі від болю? Хіба ти чув погляди і шепотіння селян? Ні, ти будував нове життя…
Я не знав!
Знав би та не поспішав би так швидко, лише три тижні і нова наречена
Віолета холодно втрутилась:
Я не замінник, я краще.
Краще, котре відштовхує і бреше? з роздратуванням сказала Оксана.
Олег підняв руки:
Досить! По-справжньому бачив Оксану вперше за кілька місяців зневірена, худша, руки, стерті мозолями, проста, з любовю домотана одежа, і відчув біль та сором.
Оксано, дозволь допомогти і коштами, і працею
Не треба мені нічого!
Все ж таки треба не годиться таке навантаження при вагітності!
Це моя хата, моя земля, моя дитина.
Це була наша дитина, тепер моя. Бо я вирішила сама, і сама її виховаю.
Не зможеш
Зможу! І вже скоро ви це побачите.
Вона підняла дрова, поглянула на нього крізь біль та впертість:
Ти знайшов новий шлях, нову наречену, нове майбутнє це твоя справа. А я зі своїм простим життям і цією дитиною.
Це моя відповідальність!
Була б не забував би мене так швидко.
Оксана розвернулась і пішла, залишивши Олега приголомшеним. Віолета підійшла:
Йдемо. Тут нічого більше.
Але Олег не рухався розумів, що все ще тільки починається.
Ту ніч він не спав у просторій квартирі міста. Поряд спокійно дрімала Віолета, а сам він питав себе: чи справді любить її, чи просто заповнив порожнечу після Оксани?
Вранці вирушив порада до батька Петра Савченка, грізного багатія з багатим родом і велетенською господою. Розповів про дитину. Той уважно слухав:
Це наша кров, це мій онук. Його треба виховувати у родині Савченків.
Оксана не хоче допомоги.
Ти не питаєш дозволу. Це твій обовязок дитина мусить бути вихована як Савченко
Вона добра мати
Доброта не купує освіти чи майбутнього!
Олег відчуває батько бачить дівчину лише крізь багатство.
Треба поговорити з нею серйозно, радить батько, запропонуй гроші, запевни, що дитина буде вихована Савченком
Далі Олег кілька разів намагався наблизитись до Оксани, але вона щоразу відмовляла. Якось він зустрів її на базарі:
Оксано, послухай мене
Не маю, що слухати!
Маю право! Я батько!
На що маєш право? На мій біль? На місяці самотності? На плітки людей? Ти ж нічого не знав, бо був зайнятий новою обраницею
Я не знав!
Чия це провина?..
Селянки вже нашіптують і підсміюються.
Олег повертається додому, а Віолета чекає:
Знову до неї ходив? Визначайся або зі мною і нашими майбутніми дітьми, або бігай у минуле!
Мова про дитину
А наші діти?
Це теж важливо, але
Або я, або вона. Обирай!
Віолета йде, залишаючи Олега з думками. Він починає питати себе, чого справді бажає.
Через два тижні слухає розмову на базарі:
Бачила Оксану? Ось-ось народить…
Добре, що їй Василь допомагає. А от її колишній геть не чоловік!
Може, Василь і замінить Олега
У серці Олега неспокій. Того вечора він їде до Оксани Василь лагодить паркан, а Оксана тепло посміхається. Як подружжя на пенсії.
Ви з Василем тепер разом? питає Олег.
Яка смішна думка! Це лише сусід, друг.
Люди балакають…
Їм байдуже.
Олег просить:
Оксано, будь ласка, вислухай мене. Дозволь бути батьком, не з примусу, а зі щирого бажання. Дай мені шанс не все втратити
Оксана крізь сльози:
Я болітила через тебе. Не думаю, що зможу довіритися
Я хочу довести це щоденними справами.
Мені треба подумати
Олег обережно торкнувся її живота, а дитина під цим дотиком злегка штовхнула Олег заплакав. Якби ж він знав але пообіцяв бути поряд відтепер
Через тиждень лист від Оксани:
“Олеже, ти можеш бачити дитину раз на тиждень. Але з правилами: приходиш сам. Без подарунків чи грошей. Поважаєш мої рішення щодо виховання. Якщо порушиш більше не приходиш”.
Олег радіє цій можливості і щосуботи приходить. Спочатку незручно, потім краще. Говорять про дитину, про імена І нарешті у пяту суботу Оксана виглядає занепокоєною:
Твій батько приходив…
Коли? Для чого?
Пропонував пятсот тисяч гривень, щоб я відмовилася від дитини після народження забрати її у сімю Савченків.
Олег розлютився:
Що ти відповіла?
Пішов він Але я замислилась на ці гроші можна навіть купити нову землю. Та я знаю: дитину можуть забрати
Гроші нічого не значать головне любов і присутність!
Оксана плаче, і Олег її стискає в обіймах. Вирішує треба казати батькові правду.
Уночі йде на розмову з Петром Савченком:
Як ти зміг це зробити? Це ж дитина! Це мій син!
Я захищаю рід Савченків!
Ти не знаєш, що таке бути батьком! Якщо ти ще раз звернешся до Оксани я піду геть, відмовлюся від прізвища. Ніколи не побачиш онука!
Петро Савченко вперше наляканий:
Добре, обіцяю, лише якщо ви виховуватимете дитину разом. Якщо ні то ділите опіку, але без суду
Олег іде до Оксани:
Коли він відкликав свою заяву, умова одна спробувати бути разом.
Вийти заміж? Після усього? Це важко
Не з примусу, а з бажання будувати життя тут, на землі, у простоті, з тобою
Потрібен час…
Але часу майже не лишилося через два дні вночі Оксана почала народжувати. Василя не було вдома. Вона написала йому записку й рушила до Галини, повитухи.
Дорога тяжка, але добрела, як справжня українська жінка. Повитуха одразу все зрозуміла:
Маєш когось повідомити?
Олега Савченка
Дізнавшись про це, Олег примчав, ледве дихаючи. Хвилювався, плакав разом із Оксаною, тримав її за руку а на світанку вперше почув дитячий крик. Це був хлопчик!
Це твій син! простягла Оксана, і Олег вперше тримав власного сина. Він шепотів: “Я завжди любитиму тебе, сину!”
Перші тижні були важкими, Олег навчався доглядати малюка, і Оксана знову дивилася на нього іншими очима. В одну з ночей заговорила:
Так, щодо пропозиції
Ти вирішила?
Не хочу заміж із примусу. Але хочу заміж по любові. Від тебе я бачу зміни, бачу, що ти любиш нас
Ти хочеш мене?
Так, ти мій чоловік. Спитай ще раз
Оксана ти вийдеш за мене, аби завжди була щаслива, тут, у нашій хаті?
Вийду. І тепер з новим змістом.
Весілля було скромним, у старій сільській церкві. Прийшли вірні друзі, Василь, баба Галя, кілька сусідів. Петро Савченко теж прийшов, каявся, просив пробачення:
Майже втратив все, що любив
Я пробачаю, але не треба більше втручатись!
Домовились
І вперше дід тримав онука й плакав
Олег і Оксана стали чоловіком та дружиною під березневим сонцем, без королівської пишноти просто кохання. Олег вже продав кілька міських бізнесів, тримає найнеобхідніше, але тепер дбає лише про сімю, землю.
Прокинувся якось о шостій ранку поруч спить Оксана, волосся розкидане, мяка усмішка, а малюк (назвали Микола на честь Оксаниного діда) гарно відпочиває у колисці. На подвірї цвітуть яблуні, поле готове до збирання, півні та кури кудкудакають Василь проходить повз:
Доброго ранку, Олеже. Кави?
Завжди радий!
Коли вперше тебе побачив біля Оксани, думав: ото хвалько
Ти мав рацію! Але ти допоміг мені змінитись
Це рідко буває
Оксана з Миколою виходять на поріг:
Доброго ранку, дорогі!
Доброго ранку, кохана.
Микола росте швидко, скоро бігатиме двором!
Олег дивиться на родину, землю вдячний за другий шанс, що майже змарнував.
Про що думаєш? питає Оксана.
Про те, як я люблю тебе та наше життя.
Мабуть, усе мало статися саме так. Треба було розлучитись, щоб зрозуміти, хто ми
Я давно знав, просто боявся визнати
Вони сидять разом, слухаючи веселий сміх малюка, Олег усвідомлює: справжнє багатство не у гривнях чи гектарах, а в простих речах, сімейних обіймах і роботі на українській землі.
Минуло пять років. Микола підріс, має сестричку Лесю. Олег садить Миколу на коліна:
Знаєш, синку, я мало не втратив усе: маму, тебе. Тому що гнався за багатством, не бачив щастя перед собою
А що треба було?
Менше амбіцій, більше любові до тебе, до мами, до нашої землі.
Ти зараз щасливий?
Я не просто щасливий. Я вдячний долі.
Біля порогу Оксана грається з Лесею, у дворі ростуть дерева, в хаті затишок, у душі спокій.
І так він навчився тому, що справжнє багатство у простоті, любові, подяці й другому шансу. Не у гривнях, а в українському серці.
