Разом з моєю дівчиною ми зняли кімнату у одної бабусі на Лукянівці в Києві. Живемо у неї вже вісім місяців.
Ми ділимо з нею холодильник, її полички завжди порожні. Єдине, що там стоїть старенька каструля з вівсянкою на воді. Мило лише господарське для прання, олія найдешевша, тільки й знаєш різкий запах. Взуття у передпокої все залатане. Кожен куток квартири немовби кричить про злидні.
Наша господиня у наші справи не втручалася, зранку й до ночі її вдома майже не було збирала пляшки й клеїла афіші. Щонеділі старенька влаштовувала для себе бенкет із гнилих фруктів, які пригощали її на базарі.
Мені було її шкода до сліз. А коли до неї прийшла гостя я мало не розплакався від почуття несправедливості.
Ти приготувала гроші? запитала жінка років сорока пяти, яка увійшла, не зволікаючи ключем.
Так, доню, ось, візьми, відповіла господиня.
Мало грошей. Завтра прийду з донькою.
Чиї це речі? В тебе хтось зупинився?
Я здала кімнату, мусить якось жити, пенсію до копійки віддаю, виправдовувалася бабуся.
Тоді піду подивлюся, хто в тебе з квартирантів. Кажуть, шахраї, сказала і відкрила двері до нашої кімнати.
А що це у нас тут коїться?
Такий наскок у нашу кімнату, за яку ми вчасно платимо, я сприйняв із хвилею обурення:
Жінко, закрийте двері з того боку!
А ти хто такий, щоб мені щось наказувати? Це моя квартира, і ти платиш з цього дня мені, ось мій номер телефону, а це номер рахунку. Вона зайшла в кімнату в черевиках і поклала два папірці на стіл. Без затримок, інакше ви летите! Коли ти платила останній раз?
Доне, не чіпай її, благаю. Я борг за світло віддала, бо інакше мали відключати. А як без світла жити? стара бабуся вже ледь не плакала.
Не бери з них більше грошей, хай гроші переказують мені. Все, завтра як обіцяла прийду з донькою.
Гостя вийшла, а господиня, розгублена, сіла в коридорі на стілець і заплакала. Я сів поряд, обійняв, спробував заспокоїти:
Ну, не плач, усе буде добре.
Дай мені чаю, будь ласка.
Я ніколи не бачив у неї чаю бабуся заварювала собі малинові чи порічкові листки, які пучками висіли на кухні.
Вона взяла кружку і почала розповідати:
Доньку сама ростила, бо чоловік пішов і більше не повернувся. Вся душа й серце в неї пішли. Виросла на пихату, чоловіків шукає постійно. Вийшла заміж у тридцять пять, народила мені онуку. Але чоловік скупердяй та жадний. Почала їм допомагати, для онуки старалась.
А потім добровільна допомога стала обовязком. Вона відбирає пенсію, а як не віддаю не дає бачити онучку. Думала здам кімнату, хоч щось буде, але й це хоче відібрати. Як я таку доньку виховала?
Бабуся зовсім розплакалася, кружка охолола мені було її так шкода.
А тепер вона хоче мене перевести квартиру продати, на околиці знайшла маленьку однушку. А може й на вулиці залишить. Уже починає так натякати. Якщо відмовляюсь шантажує онукою. А я хоч квартиру продам, аби тільки бачити своє золото.
Коли мій дівчина Марічка повернулась із університету (вона навчається на четвертому курсі права), порадився з нею, як можна допомогти старій.
Ми пройшлися по сусідах, які чули, як донька вимагала в мами гроші, поговорили з ними, запросили свідків на суд. Потім написали заяву до суду щоб бабусі встановили право зустрічатися з онукою.
Порадили також узяти для суду довідку з психдиспансеру хто зна, що вигадує донька.
Виграли справу, і тепер бабусі дозволено бачитися з онукою офіційно раз на два тижні по три години. Пенсія більше не забирається, доньці немає чим шантажувати. На столі стали зявлятися мясо, хороші фрукти, хазяйка взялася до ремонту. Ми теж допомагаємо тут підфарбувати, там поклеїти нові шпалери замість потрісканих 30-річних.
У подяку за допомогу бабуся відмовляється брати з нас плату за кімнату, але ми все ж залишаємо їй гривні наперекір, бо інакше не погоджується.
Ніколи не розумів, як можна так поводитися зі своєю мамою. Забирати останню пенсію, не думаючи, що буде їсти жінка, яка тебе народила й виростила. Суцільна невдячність до матері.
Бережіть своїх батьків! Ви живі лише завдяки ним. Саме це я усвідомив, проживши цю історію.
Ви вже підготували гроші? — спитала жінка близько 45 років, яка відчинила двері власним ключем.