«Та ми тут до літа переживемо!» як я вигнала ненахабну родину чоловіка та замінила замки
Домофон не просто задзвонив, а видав протяжний вовчий завивання, ніби кликав когось із іншого світу. Я кинула погляд на годинник: сьома ранку, субота. Єдиний день, коли я збиралася відсипатись після закриття квартального звіту, а не влаштовувати прийом гостей. На екрані зявилося лице невістки. Олена, сестра мого чоловіка Олексія, виглядала так, ніби готувалася штурмувати Київську фортецю, а за її спиною маячили три різновисокі маківки, скуйовджені, немиті.
Олексій! я кричу, не беручи слухавки. Це твоя рідня. Розбирайся сам.
Чоловік вилетів зі спальні, потрапивши головою у футболку, труси задом наперед. Він знав: якщо я говорю отак, рівень моєї лояльності до його рідних уже давно пробив дно. Поки він мявся щось у домофон, я уже стояла у коридорі з руками схрещеними на грудях. Моя квартира, мої правила. Цю трійку в центрі Львова я купила за два роки до РАЦСу, виплачуючи гривню за гривнею, порізавши собі не одну ніч, заробляючи кредит. Останнє, чого я хотіла, бачити тут чужих людей.
Двері нарешті відчинилися, і у мій ідеально вилизаний коридор з ароматом французького парфуму ввалився табір. Олена, завантажена торбами, навіть не привіталася. Вона просто штовхнула мене стегном, ніби я тумба.
Слава Богу, дістались! видихає, кидаючи мішки просто на італійську плитку. Ганнуся, чого стала? Чай став, діти голодні з дороги.
Олено, кажу я рівно, від чого Олексій, як черепашка, втягнув голову в плечі. Що відбувається?
А що, Олексій не казав? вона округлила очі, вдягнувши святий вигляд. У нас ремонт! Взагалі повна руїна, труби й підлоги розбивають. Жити неможливо, пилюка як смерк. Нам би у вас тиждень перебути. Вам тут у палатах і так не тісно? Вон скільки квадратів порожніх.
Я переводжу погляд на чоловіка. Той завзято розглядає стелю, як засуджений.
Олексій?
Ганнусю, ну справді, починає скиглити він. Сестра ж все-таки. Куди їм з дітьми у ту халупу? Всього тиждень.
Тиждень, я відміряю кожне слово. Саме сім днів. Харчі ваші, діти по хаті не бігають, стін не торкаються, до мого робочого кабінету не ближче одного метра і тиша після десятої.
Олена закотила очі, фиркнула:
Ой, яка ж ти зануда, Ганнусю. Простоcommandant у жіночій колонії. Ладно, домовились. Тільки ліжка нам не на підлогу?
З цього й почався мій кошмар.
«Тиждень» виріс у два. Потім у три. Моя вилизана квартира, яку я з дизайнеркою вимальовувала до кожного шва, перетворювалась на свинарник. У коридорі вічно гора брудного взуття, об яке я пекельно спотикалася. В кухні суцільна анархія: жирні плями на стільниці, розкидані крихти, липкі сліди соків. Олена поводила себе, як пані, а ми були її челяддю.
Ганнуся, а чого в холодильнику так пусто? якось ввечері зневажливо заглядає у холодильник. Дітям треба йогурти, індичку б їли з Олексієм. Ти ж гарно заробляєш, могла б опікуватись родичами.
Маєш картку іди до магазину, навіть не відриваюсь від ноутбука. Доставка цілодобово.
Жаднюга, кидає, грюкнувши дверцятами холодильника так, що баночки загриміли. У труні кишень немає, запамятай.
Але точкою неповернення це не стало. Одного вечора, повернувшись з роботи раніше, я застаю племінників у власній спальні. Старший стрибає по ортопедичному матрацу, що вартує як ліве крило «Мрії», а молодша молодша малює по стіні. Моєю улюбленою помадою. Шанель. Лімітована серія.
Геть! рик! Діти розлітаються по кутках.
На шум прибігла Олена. Побачивши розмальовані шпалери і розламану помаду, лише підняла долоні:
Що орєш? Діти ж! Подумаєш, малюночок. Відмиєш. А помаду купиш нову. Ми тут, до речі, подумали. Ремонт затягується. Робітники якісь алкаші, не встигають. Тож ми до літа тут посидимо. Вам удвох все одно нудно а тут свято!
Олексій стояв збоку. Мовчав. Ганчірка.
Я нічого не сказала. Просто вийшла до ванни, аби не порушити Кримінального кодексу на місці. Треба було вдихнути.
Ввечері Олена пішла в душ, залишивши свій телефон на кухні. Екран блимає великим повідомленням. Не звикла ритись у чужих месенджерах, але тут текст був на весь екран. Повідомлення від «Іра Квартира»:
«Олено, гроші за наступний місяць зарахувала. Орендарі задоволені, питають, чи можна лишатись до літа?»
А за хвилину подяка банку: «Зарахування: +26 000 гривень».
Всередині клацнуло. Пазл склався миттєво. Жодного ремонту нема. Нахабниця здала свою халупу в оренду, щоб гребти гроші, а сама з табором обпікувалась за мій рахунок. Економія на продуктах, ЖКГ і плюс пасивний дохід. Ідеальний злочин. За мій кошт.
Я сфотографувала її екран. Руки цілком спокійні, в голові крижане полумя.
Олексій, зайди на кухню, кликаю.
Він входить. Я мовчки тицяю у фото. По його обличчю пробігла пляма, зразу збілів.
Може то помилка?
Помилка це що ти досі їх не виставив, кажу. Маєш вибір. Або завтра їх тут нема, або нема тебе разом з цією родиною.
А куди ж вони?
Мені все одно. Хоч під міст. Хоч у «Жорж», якщо грошей вистарчить.
Вранці Олена повідомляє радісно, йде в магазин обрала собі «круті чобітки» (очевидно, за гроші з квартири). Дітей лишає на Олексія, він бере відгул.
Я чекаю, поки двері зачиняться за нею.
Олексію, вдягайте дітей, і йдіть гуляти в Стрийський парк. Надовго.
Чому?
Бо зараз тут проходитиме дезінфекція від паразитів.
Коли чоловік із племінниками зник у ліфті, я дзвоню спершу майстру-замочнику, потім дільничному. Гра в гостинність закінчилась. Почалась чистка території.
Може помилка вчорашнє Олексієве запитання гудить у голові, поки спостерігаю, як майстер з татуюванням на руці швидко змінює серцевину.
Гарна двері, схвалює. Але замок звір! Без болгарки не зайдеш!
Саме те, що треба. Надійність.
Переказую йому суму, якої вистачило б і на ресторан але спокій цінніший. Потім беру великі чорні пакети ті самі, міцні, на 120 літрів і штовхаю туди все: Оленині бюстгальтери, дитячі колготки, іграшки, косметичку, все, чим забита моя ванна. Не складаю, а гружу, втрамбовую.
Через годину на сходах гора з пяти пузатих пакетів. Два чемодани поруч переможно світять шрамами по боках.
Коли ліфт відкрився і вийшов дільничний, я вже чекала з папкою.
Доброго дня, лейтенанте, даю папери. Власниця квартири я. Прописана я. Зараз прийде хтось чужий. Прошу зафіксувати спробу незаконного вторгнення.
Молодий, змучений хлопець продивився документи.
Родичі?
Колишні, посміхаюся. Господарська сварка переросла у кризу власності.
Олена зявилася за годину. Вийшла з ліфта, торби з ЦУМу, сяюча. Усмішка стерлася, коли побачила пакети і мене з поліцією на порозі.
Що це таке? вищить, тикаючи пальцем у сумки. Ганно! Ти зовсім з глузду зїхала? Це моє!
Так, твоє. Забирай і йди. Готель закрився.
Вона поривалася до дверей, але дільничний перекрив шлях.
Шановна, тут зареєстровані?
Я сестра чоловіка! У гостях! до мене крутиться, пішли червоні плями по шиї. Що ти твориш, корова? Де Олексій? Я зателефоную він тобі покаже!
Дзвони. Але дарма. Він уже пояснює дітям, чому їхня мама така підприємлива.
Олена тицяє пальцем по телефону гудки, скидання. Олексій, очевидно, нарешті наростив хребта. Або злякався поділу майна.
Ти не маєш права! волає невістка, кидаючи торби, аж коробка з новими туфлями котиться. У нас же ремонт! Мені нікуди з дітьми!
Не обманюй, я крокую вперед, дивлячись прямо в перенісся. Ірі передавай привіт. Запитай, чи орендатори до серпня залишаться, чи доведеться виселяти?
Олена завмерла з відкритим ротом, видихнула, як прорізаний шарик.
Ти звідки
Свій телефон блокуй наступного разу, бізнес-леді. Місяць жила за мій рахунок, мої харчі, мій ремонт, а у своїй халупі збирала на авто? Молодець. Але слухай.
Я опустила голос, кожне слово розтинало сходову тишу:
Зараз береш ці пакети і геть. Якщо побачу когось із вас ближче, ніж за кілометр від мого будинку, напишу в податкову. Неофіційна оренда цікава тема. Ще й заяву про крадіжку подам. Золотий перстень десь зник. Знаєш, де його знайдуть? У твоєму мішку, якщо поліція захоче подивитись.
Перстень, зрозуміло, в сейфі. Але Олена цього не знає. Вона біла, як стіна, пудра на лицю як тріщини.
Ти, Ганно, змія, шипить. Бог тебе покарає.
Бог зайнятий, кажу. А я тепер вільна. І квартира теж.
Вона сіпає пакети, плюється, викликає таксі тремтячими пальцями. Дільничний буквально хекає від нудьги протокол писати не треба.
Коли двері ліфта закрились, вивозячи Олену, її торби й розпланований бізнес, я повернулася до поліцейського.
Дякую за службу.
Звертайтесь, посміхнувся. Але краще біометричні замки ставте.
Я зайшла у квартиру, зачинила новий замок. Клацання прозвучало соковито, надійно. Присмак хлорки в коридорі прибиральник уже десь у спальні.
Олексій повернувся за дві години сам. Дітей він передав Олені на подвірї, коли та вантажилась у таксі. Входить обережно, ніби боїться на щось наступити.
Ганно вона поїхала.
Я знаю.
Таке про тебе говорила
Мені байдуже, що квилять пацюки, коли їх виганяють із судна.
Я сиджу на кухні, пю свіжозварену каву із улюбленої, цілої чашки. На стіні вже нема помадових малюнків все відмили. В холодильнику лише мої закупи.
Ти знала про оренду? питаю, навіть не дивлячись.
Ні! Клянусь, Ганно! Якби знав
Якби знав, теж би змовчав, констатую. Слухай уважно, Олексію: це востаннє. Ще одна витівка твоєї рідні і твої речі стоятимуть поряд із їхніми мішками. Зрозумів?
Він швидко й перелякано киває. Знає: я не жартую.
Я роблю ковток кави. Вона ідеальна. Гаряча, міцна і, головне, випита у своїй, власній, абсолютно тихій квартирі.
Корона не тисне. Вона, як влита.
