3 квітня
Побудувала свій дім на землі свекрухи. Чоловіка не стало, а вона вирішила її продати своїй доньці. Телефонувала екскаваторові.
Я часто згадую, як познайомилися з Михайлом. Були зовсім молоді, закохані по вуха, і в кишені гуляв вітер. Одружилися, незважаючи на застереження любов давала крила, вважали, що разом з усім впораємось. Мати Михайла запропонувала нам шматок свого обійстя біля села під Вінницею.
Будуйте тут, сказала вона тоді. Тут вистачить місця для всіх. Мені стільки не треба.
Памятаю поглянулися тоді з ним, і в очах спалахнула надія. Це був шанс. Почали заощаджувати кожну копійчину. Михайло працював на будівництві з раннього ранку й до ночі, я прибирала по людях, вишивала рушники на замовлення, не гребала жодною роботою. На вихідних двоє на ділянці, цеглина до цеглини будували свій дім.
Памятаю його потріскані від вапна руки й посмішку наприкінці дня.
Буде гарно, цілував мене в чоло. Тут виховаємо наших дітей.
Три роки трудились. Три роки недосипів, рахунків, злиднів і прикрощів. Але вистояли. Збудували наметовий дах, поставили алюмінієві вікна, облаштували справжню ванну кімнату з кахлями, які я вибирала самотужки. Михайло навіть викопав невеликий басейн у дворі.
Щоб дітлахи літком охолоджувались, сміявся він.
Дім був не розкішний, але кожна стіна дихала нашою любовю і мріями.
Свекруха часто приходила до нас на двір, каву пила й усе раділа за нас. Її друга дочка, Тамара, навідувалася рідко. А якщо й заходила дивилася на хату так, наче змішувалися у неї заздрість і погорда.
А потім настав той чорний вівторок.
Михайло того ранку, як завжди, поцілував мене на порозі.
Побачимось ввечері, люблю тебе.
Це були його останні слова.
Мені сказали, що все сталося миттєво. На будівництві. Падаюча балка. Він навіть не встиг постраждати. А от я Потонула у відчаї, у такій глибинній порожнечі, що й дихати забувала. Через два тижні після похорону дізналася, що вагітна. Чотири місяці минуло. Дівчинка. Наша мрія вже без нього.
Свекруха спершу приходила майже щодня. Їжу варила, обіймала, підтримувала. Я вірила, не залишуся наодинці. Але минув місяць і все перевернулося.
Недільного дня сиділа я в залі й гладила живіт, коли почула їхню машину. Зайшли без стуку. Вона навіть в очі не глянула.
Потрібно поговорити, сказала.
Що сталося? у мене похололо в животі.
Тамара в скруті, розлучилася, треба їй десь жити.
Мені шкода, кажу щиро. Якщо треба, хай поживе тимчасово
Ні, перебила. Їй потрібен цей дім.
Земля пішла з-під ніг.
Що?
Земля моя, сказала чужим голосом. Завжди була. Ви будували, але земля моя. Сина більше нема.
Але ми кожну гривню, кожну цеглину власноруч
Жаль, що так сталося, додала Тамара. Але по закону, дім на землі, а земля наша.
Я ношу його дитину! закричала я.
Ось тому й кажу, ти сама не впораєшся, спокійно відповіла вона. Отримаєш трохи за це.
Підсунула конверт. Усередині була жалюгідна сума. Насмішка. Кілька тисяч гривень за три роки життя.
Це образа, кажу. Не прийму.
Тоді йдеш із нічим рішення прийнято.
Залишилася сама в домі, що зводила з любов’ю і вірою. Плакала за Михайлом, за нашою ненародженою донькою, за розтрощеним життям.
У ту ніч не спала. Пройшлася кожною кімнатою, торкалася стін. І вирішила для себе: якщо мені не можна тут залишитись, то і їм він не дістанеться.
Зранку почала обдзвонювати знайомих. Демонтували дах, зняли вікна, басейн, труби, всю електрику усе, що ми купували за свої гроші.
Ви впевнені? запитав майстер.
Так, відповіла.
Свекруха прибігла, кричала:
Що ти робиш?!
Забираю все своє. Ви ж хотіли лише землю. Ось вона.
Жодних договорів не було. Лише наш труд.
Останнього дня приїхав екскаватор.
Ви точно цього хочете? оператор уточнив.
Це вже не дім. Він помер разом з моїм чоловіком.
Механізм запрацював. Стіни сипалися одна за одною. Було боляче. Але й полегшення прийшло.
Коли все скінчилося, залишилися купи битої цегли.
Тепер я з мамою у маленькій хатці на окраїні. Продала дах, вікна, кахлі. За ті гривні зможу прожити з донькою, доки вона не народиться.
Я обовязково розповім їй про її тата. Про те, як ми власними руками будували дім і мріяли про родину. І про те, що навіть коли в тебе все забирають, не дозволяй забрати твою гідність.
Цілий день думаю: а як би ти вчинила на моєму місці? Чи правильно я зруйнувала наш дім, чи мала просто піти мовчки й віддати все?
