Наталка поверталася з базару, несучи в руках нейлонові торби з овочами та фруктами. Уже підійшла до подвіря, як раптом помітила незнайомий автомобіль біля хвіртки. «Хто це міг би бути? Я ж нікого не чекаю», промайнула думка у Наталки. Підійшовши ближче, вона побачила на ґанку молодого чоловіка.
Синочку, ти приїхав! вигукнула Наталка і кинулася до Віктора, щоб обійняти.
Мамо, зачекай, у мене важлива розмова до тебе, мяко відсторонився син.
Що трапилося, Вікторе? з тривогою спитала Наталка.
Сядь, мамо, попросив він тихо. Наталка сіла на стару лавку біля зерняткової яблуні, серце її затремтіло у передчутті недоброго.
Наталка Іванівна мешкала у мальовничому прикарпатському селі сама. Два роки тому поховала чоловіка, а син поїхав до Львова на навчання після служби в армії, і відтоді удома зявлявся рідко. Спершу знімав кімнату, працював на заводі інженером, не любив розповідати матері подробиці про власне життя.
Перший час навідувався вряди-годи, особливо поки не купив собі авто. Трохи пізніше почав приїжджати частіше, і щоразу без попередження: то закрутиться на роботі, а тоді раз і стоїть на подвірї з пакунками продуктів, теплим одягом, згортками з гостинцями. Дарма, що Наталка та й казала, що не треба, він вперто привозив. Востаннє бавовняну хустку у квіточку зі Львова привіз мовляв, до церковного свята.
Про своє життя Віктор не розповідав коротко: «Мамо, все гаразд. Не хвилюйся». Ось і вся розмова. Та згодом дізналась Наталка більше через сусідку, молоду дівчину Галину, яка часто їздила в місто у справах.
Галка зустріла Віктора якраз на одному з львівських ринків: «Ой, тітко Наталю, бачу вашого Віктора біля машини. А поруч з ним жінка, модно вбрана, ніби якась львівська пані. Привіт вам передавав».
А хто та жінка? не могла стримати цікавості Наталка.
Та якась повненька, нафарбована, здається, старша за нього.
Наталка задумалась: ніколи син про особисте не говорив, та й самотньо на серці матері. Думала, при нагоді розпитає, і чекати довго не довелось.
Ось знов іде з базару, як бачить у дворі стоїть Віктор, а поряд із ним хлопчик. Біля хвіртки вже звична машина.
Сину, нарешті! вона поспішила до Віктора, та син зупинив її:
Мамо, це Юрчик, він мені як син. Познайомся.
Ну, заходьте в хату, хіба на вулиці балачку вести?
Накрила Наталка швидко на стіл: щойно відварена молода картопелька, квашена капуста, домашні огірочки, куряче мясо, свіжа паляниця.
Юрчик мовчки дивився у тарілку, їв неохоче, ні на кого не зиркнувши. Попили чаю Наталка вирядила хлопчика поглянути на садок, а сама залишилася на розмову з сином.
Мамо, рік тому я розписався з Оленою, нарешті почав Віктор. Це її син із першого шлюбу. Не сказав раніше, не ображайся. Олена не хоче знайомитися з тобою, каже, має важкий досвід зі свекрухою.
Та я їй що, ворог? засмутилася Наталка.
Просто перша свекруха її не злюбила, на життя їй не давала. Через сварки Олена з чоловіком розійшлася, а той невдовзі помер Разом із сином і квартирою лишилась вона, там і познайомилися. Але про свекруху стару чути не хоче. А хлопчик Віктор зітхнув. У Олени скоро маєтеся ще одна дитина, їй важко з Юрчиком. Я весь день на роботі, тому прошу переглянеш за ним до осені?
Перегляну, не переймайся. Головне, чи захоче він тут залишатись?
Мати сказала, має слухати і все.
Наталці було дивно, що так розпорядилися долею хлопчика, та не перечила. Дітям потрібне добро і увага, а він не малий вісім років. Скоро й свого онука чи онучку побачить!
Вранці Віктор попрощався й повернувся до Львова, а Юрко затаївся біля віконця.
Давай будемо жити дружно, клич мене бабусею Наталкою. Ти в який клас перейшов? лагідно спитала жінка.
В другий буркнув Юрко.
Ходімо, покажу господарство, курочок, полуниця скоро достигне.
Не хочу йти з вами!
Тебе ніхто не скривдить, і наш Патрік пес дружній.
Мама казала, ти погана. Я в тебе тимчасово. А через Патріка не хвилююсь
Ось які справи зітхнула Наталка. А що мама казала, то ще не значить правду.
Вийшла у двір, а сама думає: видно, тяжко дісталося Олені від тої першої свекрухи, що вона навіть сина проти нової налаштувала. Та добротою відтане і хлопя.
Займалася Наталка своїм нехитрим господарством: кури та качки, молочко й сметану купувала у Марії Петрівни мами сусідки Галини, а натомість ділилася яйцями чи ягодами. Так і жили.
Минув тиждень. Юрко обережно почав виходити у двір, гладити Патріка, зривати полуницю, потроху звикав до нового життя. Одного дня Наталка запропонувала йому сходити до магазину разом і він погодився. На зворотному шляху хлопчик говорив без зупину, відтоді став активнішим: допомагав у хаті, поливав грядки, годував Патріка, грався з однолітками. Якось Наталка дала йому книгу про Козака Вуса, ще з Вітіної полиці Юркові навіть більше, ніж про Робінзона Крузо сподобалась, усе бабусі переказував, сміючись до сліз на веселих місцях.
У серпні приїхав Віктор, щасливий, і привіз радісну звістку: народилася донечка Юля! Завтра забирають Олену з пологового, а сьогодні він побачити сина й матір.
Тату, мені тут з бабусею гарно, можна я ще залишуся, а з Юлечкою познайомлюся пізніше?
До осені Юрко ще гостював у Наталки. Жінка передала для внучки подарунки: власноруч вязані шкарпетки, шапочку, легку ковдру, а для Олени рукавиці. Син подякував щиро, обійняв матір і сина, і поїхав.
Наближався кінець серпня. Юрко грався з сусідськими хлопцями біля подвіря, як до хати підїхав автомобіль. Вийшла Олена з немовлям, за ними Віктор. Юра радісно підбіг, вигукнув: «Мамо!», але перечепився, впав, і, не пустивши сльози, швидко приклав листок подорожника до коліна.
Олена пригорнула сина, вони всі зайшли до хати.
Що ж це Юрко на вулиці сам, без нагляду? спитала замість привітання Олена.
Добрий день, Олено, мовила Наталка, у нас діти так завжди гуляють, Юрко слухняний, допомагає мені.
Підійшла до колиски з Юлею: мала спала, рожева як персик, Наталка відчувала радість і лагідність.
Пригостила борщем, свіжим хлібом, розпитувала про життя. Олена безапеляційно заявила:
Ми приїхали за Юрком. Скоро школа. Вам, мабуть, обрид, та й сам додому хоче.
Юра, знітившись, вигукнув:
Не хочу до міста! З бабусею Наталкою хочу бути! Ти, мамо, дурила вона добра!
Олена почервоніла, схилила голову.
Юрчику, мамі не можна такі слова, спокійно мовила бабуся. Попроси вибачення і погуляй поки, сину.
Юра зітхнув, пообіцяв виправитися і вийшов.
Не турбуйся, Олено. Гарного сина виховала, він мені наче рідний. Я вдячна, що довірила мені на літо. Якщо ще привозитимеш, радо прийму, щиро сказала Наталка.
Раптом заплакала Юля, і Олена кинулася до дитини. Два дні гості гостювали у Наталки: Віктор щось ремонтував, Олена доглядала донечку, свекруха займалася кухнею й господарством, а Юрко раз у раз розповідав, як йому добре в селі.
Перед відїздом Олена підійшла до Наталки, обняла її:
Дякую, мамо. Своєї мами я вже не памятаю, й не думала, що такою доброю буває свекруха. Вибач, що була недовірлива. А Віктора твого люблю, він чудовий.
Тепер уже твій, доню. А мені яка радість Юрка й надалі привозьте полюбила, як рідного.
Так і розпрощалися. З осені Наталку взяли до міста допомагати з дітьми. За зиму жінки стали найкращими подругами на радість Віктору і щасливому Юрчику.
У житті важливо бути відкритим до чужих сердець інколи саме тепло і любов можуть зігріти навіть найзапеклішу душу і зцілити старі рани. Добро завжди повертається сторицею.
