Родичі чоловіка називали мене безприданницею, а потім прийшли просити в борг на будівництво дачі
Ну що ж, сину, ось привів ти в наш дім, прости Господи, голу злиденність. Ні хати, ні саду, лиш амбіції та валіза зі зношеними наволочками. Я ж тобі казала треба шукати собі рівню, а не брати тяп-ляп, що під ногами валяється. Соромно ж буде людям у вічі дивитися з нею.
Галина Олексіївна говорила це голосно, стоячи посеред вітальні й демонстративно перебираючи скромний посаг, який Соломія привезла з гуртожитку. Соломія стояла на порозі, міцно стискаючи ручки старенької сумки так, що кісточки побіліли. Їй хотілося провалитися крізь підлогу, зникнути, аби не чути згидливого голосу свекрухи й не бачити зловтішної посмішки зовиці Надійки, яка вже приміряла єдину Соломійну пристойну хустку і кривлялася перед дзеркалом.
Тимофій, тоді ще зовсім молодий і не звик ставити матір на місце, почервонів.
Мамо, досить, стиха сказав він, намагаючись забрати з рук матері стос рушників. Соломія моя дружина. Ми ж окремо будемо жити, ти ж знаєш. Просто речі завезли тимчасово, квартиру шукаємо.
Окремо? вигукнула Галина Олексіївна. На які гроші, дозволь спитати? На твою зарплату інженера? Чи це безприданниця тобі мільйони в дзьобі принесла? Ой, Тимофію, ще поплачеш ти з нею. Село, воно й є село ні смаку, ні манер, ні багатства.
Це слово «безприданниця» прилипло до Соломії назавжди. Воно звучало щораз, як їх із Тимофієм кликали на родинні застілля. Свекруха й золовиця не упускали шанс ущипнути: то салат нарізала «по-сільському», то сукня не такої моди, то подарунок надто дешевий.
Соломія терпіла. Її так виховали поважати старших, бо краще поганий мир, ніж добра сварка. Та й любила вона Тимофія безмежно. Він був їй опорою, хоч і розривався між владною матірю й жінкою.
Перші роки шлюбу були важкі. Справді, жили по найманих квартирах, економили на всьому. Соломія, технолог швейного виробництва, працювала на фабриці у дві зміни, а вночі брала підробітки вкорочувала штани, змінювала блискавки, шила для сусідів. Тимофій брався за все: таксував, ремонтував компютери.
Родина чоловіка допомагала по-своєму тобто аж ніяк не допомагала. У Галини Олексіївни сімя була не з бідних від покійного свекра лишилася велика квартира в центрі Львова та дача під Брюховичами, а золовиця Надійка добре влаштувалася, вийшла заміж за дрібного бізнесмена. Зате докорами, порадами, критикою вони «ділилися» невтомно.
Одного разу, коли у Соломії та Тимофія зламався холодильник і продукти довелося вивішувати в сітці за вікном, Тимофій подзвонив до матері, попросити кілька тисяч гривень до зарплати.
Грошей нема, відрізала Галина Олексіївна, навіть не дослухавши. А якби й були, я б подумала. Ви марнотрати. Жінка твоя, мабуть, знову на сукні все спустила? Хай би навчилась господарювати! Я в її роки з нічого обід варила!
Увечері Соломія поклялася собі: ніколи більше не проситимуть допомоги від цієї родини.
Час минув, заблюрюючи гострі кути спогадів, але не образу. Соломія працювала, як проклята. Зрештою її талант і старанність почали давати плоди. Спочатку вона орендувала маленький куточок у торговому центрі під майстерню з ремонту одягу. Клієнти цінували якість: все акуратно, ідеальна посадка по фігурі пішла слава. Люди потягнулися до Соломії.
За три роки вона вже мала власне маленьке ательє. Тимофій, побачивши її успіх, звільнився з обридлої роботи й зайнявся адміністративними справами: закупівлі, логістика, бухгалтерія. Вони стали справжньою командою.
Ще за пять років Соломія Вікторівна, «безприданниця», керувала мережею салонів з пошиття елітного домашнього текстилю. В них із Тимофієм була простора квартира в новобудові, гарна машина і дача в Карпатах, зведена за власним проєктом.
Спілкування з родиною чоловіка зводилося до мінімуму: привітання телефоном на свята, рідкі ввічливі візити раз на рік. Галина Олексіївна старіла, характер її робився ще гіршим. Надійка розлучилася зі своїм бізнесменом (той не стерпів її скандалів), повернулася до матері, втратила колишній лиск, але зберегла пихатість. Вони жили удвох, проїдали залишки грошей і нарікали на долю.
Їхні досягнення вони старанно ігнорували. Коли Тимофій приїхав на новенькій машині, Надійка перекривила губи:
В кредит, мабуть, на двадцять років? Ну-ну. Зараз всі в боргах.
Соломія на це лише посміхалася. Їй вже не треба було нічого доводити. Вона знала ціну кожній гривні й кожній безсонній ночі.
І ось, одного сонячного осіннього дня задзвонив телефон. На екрані «Галина Олексіївна». Соломія здивувалася свекруха зазвичай дзвонила тільки синові.
Алло, Соломійко? голос свекрухи солодкуватий до нудоти. Добрий день, люба. Як ви там поживаєте?
Добрий день, Галино Олексіївно. Дякуємо, все гаразд. Тимофій на роботі, передзвонить ввечері.
Та ні, я не до Тимофія, я до тебе, доцю, почала загравати свекруха. І слово «доцю» різануло вухо. Раніше вона мене інакше як «оця» не називала. Ми з Надійкою думали Давно вас не бачили, не сиділи по-родинному. Хочемо до вас у гості, подивитися, як ви там облаштувалися. Кажуть, ремонт закінчили?
Соломія насторожилась, але виховання не дозволило відмовити.
Звісно, приїжджайте. У суботу на обід вам зручно?
Чудово! Чекайте нас, рідні!
У суботу Соломія накрила стіл. Не хизуючись просто так у них вдома заведено, щоб усе було смачно й красиво. Запечена шинка, салати, пироги з журавлиною Соломія обожнювала готувати, це її заспокоювало.
Гості прийшли рівно о другій. Галина Олексіївна з паличкою, Надійка в яскравій, тісній сукні. Зайшли й завмерли. Оцінювали очима кожен кут: дорогі шпалери, дубовий паркет, італійські меблі, картини. Це був не погляд гостей, а оцінювачів в ломбарді.
Нічого собі захопилася Надійка. Добре таки розвернулися.
Проходьте, мийте руки, запросив Тимофій, допомагаючи матері зняти пальто.
За столом розмова не клеїлась. Свекруха і золовиця їли із смаком, та не забували пускати шпильки, замасковані компліментами.
Смачно, Соломійко, дуже смачно, жувала Галина Олексіївна. Мясо аж тане. Дороге, мабуть? Ми зараз таке рідко купуємо, пенсії самі сльози. Не те що у вас, багатіїв.
Мамо, досить, зітхнув Тимофій.
Я ж нічого! руками розвела свекруха. Радію, що син у теплі, в ситості. Що дружина у нього хватка!
Після чаю з пирогами, коли атмосфера ніби розслабилась (чи, швидше, приспалася від ситості), Галина Олексіївна зітхнула й почала:
Ну, діти, дякуємо за гостину. Гарно у вас, заможно. Ми ж не просто так завітали. Сімейна справа
Соломія напружилася, випростала спину. Вона цього моменту чекала.
Ми тут з Надією вирішили стару дачу привести до ладу, почала свекруха. Там будиночок зовсім осів, дах протікає, підлога згнила. Жити неможливо, а так хочеться влітку на свіже повітря. Я ж вже стара, мені в місті душно, а Надійці нерви підлікувати треба.
І що вирішили? спитав Тимофій, вже здогадуючись, куди хилить мати.
Вирішили будувати нову дачу! радо підхопила Надійка. Каркасний будинок, теплий, з усіма вигодами. І взимку приїжджати можна. Фірму знайшли, проєкт вибрали. Краса! Два поверхи, тераса, панорамні вікна…
Ідея хороша, кивнула Соломія.
Хороша-то хороша, знову зітхнула свекруха. Але ж усе це нині дорого. Фірма нарахувала нам вісімсот тисяч гривень. А де їх взяти двом самотнім жінкам? Заощадження котові під хвіст…
Запала тиша, тільки годинник цокав.
І ви хочете почав Тимофій.
Ми просимо у вас допомоги, перебила мати, впявшись очима в Соломію. Ви заможні люди, маєте гроші. Для вас то не дуже й велика сума. Для нас порятунок. Збудуємось би там жили, й ви б приїздили! Шашлик смажити, коли онуки будуть. Родинне гніздо!
Соломія посмакувала вже холодний чай. Хотілося сміятись: оце «родинне гніздо», куди колись навіть на поріг не пускали, щоб «бруду не занесла».
Ви просите позичити вам? перепитала спокійно. На який строк?
Галина Олексіївна й Надійка переглянулись.
Ой, Соломійко, який позичати? скривилась свекруха. Ми ж рідня, одна сімя. Як я з пенсії повертати буду? А Надійка зараз без роботи. Ми так собі думали по-родинному. Вам не збідніти. Он, третій салон відкриваєш. Куди ті гроші подівати? Не забереш їх у могилу, а тут блага справа, матері допомогти.
Тобто ви хочете, аби ми просто подарували вам 800 тисяч на будівництво дачі?
Ну чого ж так одразу «подарували»?! образилась Надійка. Вклали! Це ж інвестиція. Потім дача вам дістанеться, коли мами не стане.
Живіть довго, Галино Олексіївно, відказала Соломія. Але скажімо чесно: ви просите 800 тисяч гривень, безповоротно, на будівництво дачі під ключ.
І для вас теж! втрутилась свекруха.
Соломія піднялась і підійшла до вікна. Внизу шумів Львів, на деревах золоті осінні листя, як ті самі бліді наволочки пятнадцять років тому. Обернулась до гостей.
Я памятаю день нашого весілля, тихо сказала вона. Памятаю, як ви, Галино Олексіївно, перебирали мої речі. Як називали мене «безприданницею». Памятаю вашу фразу: мовляв, я злидота, яка зіпсує життя вашому сину.
Ой, хто старе згадає… квапливо змахнула руками свекруха, але погляд її захвилювався. Мало що тоді казала! Я ж добра хотіла, за Тимофійка переживала. А тепер он яка стала пані!
Я стала такою не завдяки вам, а всупереч, продовжила Соломія спокійно. Ми з Тимофієм всього досягли самі. Працювали по двадцять годин. Пять років без відпусток, економили на харчах, щоб купити устаткування. Де ви були тоді, «родина»? Коли ми просили 5 тисяч гривень до зарплати?
Та не було! вигукнула Надійка.
Були, Надійко. Ти тоді шубу нову купила. Я памятаю. А тепер їсте за моїм столом і хочете, щоб «безприданниця» вам фінансувала гарне життя.
Ми просимо, не вимагаємо! голос Галини Олексіївни тремтів. Ти що, злопамятна така? І християнка ще! Мати на старість під відкритим небом залишиш?
У вас велика трикімнатна квартира, втрутився Тимофій. Є дах над головою. А дача це розкіш.
Ти підкаблучник! розкричалася мати. Вона тебе настроїла! Змінила! Я знала вона змія! Сидить тут у золоті, а мати має в халупі доживати? Прокляті будьте зі своїми грошима!
Мамо, припини істерики, тихо сказав Тимофій. Грошей ми не дамо. Ані в борг, ані в подарунок. Хочете дачу продавайте квартиру, змінюйте на меншу, беріть кредит. Живіть по статках.
Ах так?! Надійка схопилася й перекинула чашку з чаєм, залишивши пляму на білій скатертині. Нехай поперхнетесь! Знайдемо! Бог добрих людей не лишає! А ви ще приповзете! Як банкрутами станете! Бог усе бачить, за жадібність карає!
Геть, тихо сказала Соломія.
Що?! заледве дихала від обурення свекруха.
Геть з мого дому. І щоб я вас тут більше не бачила. Ніколи.
Галина Олексіївна хапала повітря ротом, як риба на березі. Звикла, що Соломія мовчить і терпить. Не чекала опору. Розраховувала на почуття провини Тимофія і бажання Соломії «викупити» прийняття сімї. Не склалося.
Пішли, мамо, Надійка вхопила матір під руку. Нема чого тут робити. Тут смердить дрібязковістю й гниллю!
Вони вийшли, грюкнувши дверима й сиплячи прокльонами. Тимофій мовчки подав їм пальто. Не зупиняв, не вибачався просто дивився на людей, з якими мав лиш спільну кров, але давно жодної душевної близькості.
Як тільки за ними зачинилися двері, запала дзвінка тиша.
Соломія зняла зіпсовану скатертину, кинула в кошик для прання, сіла на диван і закрила обличчя руками. Її не трясло, сліз не було. Лишилась лиш втома й дивне полегшення неначе гнійник, що зрів роками, нарешті прорвався.
Тимофій сів поруч, обійняв за плечі.
Пробач мені, тихо сказав він.
За що?
За те, що допустив усе це. За те, що вони такі. Мені соромно.
Тобі нема чого вибачатися. Батьків не обирають. А сьогодні ти нас захистив. Це головне.
Знаєш, гірко всміхнувся Тимофій. Я й справді думав, вони за нами скучили. Дурний, так?
Ні, не дурний. Ти просто добра людина, Тимофію. Віриш у краще в людях. Це нормально.
Вісімсот тисяч гривень похитав головою. Зухвалість без меж. Якби дали, вони б нас полюбили?
Ні, твердо відповіла Соломія. Вони б доїли нас і далі. І цінували б ще менше бо легко розлучаємося з грошима. Для таких, як вони, ми завжди будемо не з їхнього світу не тому, що бідні, а тому що багаті й скуповиті.
Ти маєш рацію. Як завжди.
Тимофій відкрив бар, дістав пляшку гарного вина.
Давай випємо, Соломіє. За нас. За те, що вистояли. І за те, що вже нікому нічого не винні.
Вони сиділи у своїй гостинній вітальні, пили вино і дивилися, як за вікном вечоріє Львів. Телефони були відключені. Вони знали, що зараз Галина Олексіївна дзвонить усім родичам, жаліється на невістку-ведьму й сина-зрадника, яких вона вигнала із хати без шматка хліба.
Та їх це вже не зачіпало.
Через місяць до Соломії дійшли чутки: Надійка умовила Галину Олексіївну взяти великий кредит під заставу квартири, щоб почати будівництво. Найняли якусь бригаду, ті взяли аванс і зникли, лишивши лиш вириту під фундамент яму. Тепер родичі бігають по судах і поліції, у боргах і сварках.
Тимофієві вони ще двічі дзвонили він не відповідав. Зрештою, змінив номер.
Соломія стояла у своїй майстерні, проводила рукою по шовковій тканині й думала, яка ж дивовижно справедлива річ життя. Все розставляє по місцях: кожен отримує те, що заслужив. «Безприданниця» побудувала свою імперію та дім, наповнений любовю й повагою. А ті, хто пишався статусом та родом, залишилися біля розбитого корита повні заздрості та гніву.
І найголовніше Соломія зрозуміла: справжнє придане не речі й не гроші батьків. Справжнє придане це характер, працьовитість і здатність любити. А цього багатства їй вистачало з головою.
