Не вчіть мене жити
Аліно, відпусти мене! Я з ними більше не можу жити. Це не дім, а каторга якась, схлипувала молодша сестра, стоячи на порозі.
Виглядала Марічка як наречена, що втекла з-під вінця. Туш розмазалася по щоках, губи тремтіли В руках ручка великого валізи на колесах.
Так, постривай Аліна сонно позіхнула і неохоче відійшла вбік. Що сталося взагалі?
Та вони мене життя позбавляють, Аліно! Ти навіть не уявляєш, що там діється. Вчора я прийшла о десятій, не о девятій тато влаштував допит із нюханням, як пес-шукач! Мама досі не навчилася стукати у двері вриватись, коли я перевдягаюсь, сиджу з друзями чи спілкуюсь голосовим. У мене взагалі немає особистого простору!
Марічка тараторила, задихаючись від обурення. Її претензії звучали переконливо у двадцять років розвинений батьківський контроль і справді здається пеклом. Кому сподобається, коли батьки перевіряють кишені, постійно заходять у кімнату й змушують виправдовувати кожен крок?
«Туди не ходи, це не їж, з тим не дружи»! продовжувала Марічка. Мені вже не десять. Я доросла. Я маю право жити як хочу, а не як їм зручно. Сьогодні сказала, що залишусь у подруги готуватися до сесії тато відповів: «Ніяких ночівель, вдома вчися». Це нормально? Я що, пятикласниця?
Аліна терпляче слухала сестру і на мить навіть пожаліла її. Батьки в них і справді були дещо старомодними, надмірно турботливими і гіперопікуючими.
Що там казати, Аліна колись також це проходила. У свої двадцять вона теж бунтувала. Їй не подобалося, що тато чекає біля вікна до одинадцятої, а мама перевіряє, чи вдягнула вона шапку. Але Аліна вирішила проблему рішуче.
Я переводжуся на заочне, сказала вона батькам сім років тому, і переїжджаю.
Куди? На що ти житимеш? ахнула мама.
Подруга працює в салоні, їм потрібен адміністратор. Знімемо з дівчатами кімнату на трьох. Впораємося. А якщо не впораюсь повернуся назад.
Аліна впоралася. Із труднощами, але таки впоралась. Перші пів року харчувалася лише гречкою та спала на старому дивані, зате ніхто не розпоряджався її часом. Батьки намагалися допомогти грошима, привозили продукти, але Аліна гордо відмовляла.
Все добре. Я сама, відповідала їм.
Саме тоді їй віддали ключі від бабусиної двокімнатної квартири. Це було радше визнання її самостійності та відповідальності, ніж подарунок.
З Марічкою все було інакше.
Два роки тому померла друга бабуся. Її двокімнатну квартиру Марічка отримала у спадок. Молодшій сестрі тоді щойно виповнилось вісімнадцять.
От і все! сказала вона, щойно отримала спадщину. Я тепер завидна наречена з посагом. Можу жити окремо!
Батьки переглянулись здивовано.
Ну, нехай, погодився тато. Квартира твоя. Комуналка взимку не менше шести тисяч гривень, якщо економити. Їжа залежить від смаків, але в середньому десь до десяти тисяч. Проїзд, одяг, косметика, інтернет Отже, щоб жити окремо й навчатися платно, тобі потрібно мінімум сорок тисяч на місяць. А де їх брати?
Марічка кліпала віями: їй нічого було сказати. Вона вважала, що вже робить світові послугу, навчаючись за батьківські гроші.
На тому все й закінчилося. Втім, Марічка не сильно протестувала: переїжджати поки не поспішала. Її зачепило інше: батьки почали здавати її квартиру і брати гроші «на себе» оплату навчання, комуналки, харчування та одягу для неї. Зрідка Марічка отримувала кишенькові, але все одно була незадоволена. Їй хотілося мати окрему квартиру і нічого не робити.
Аліна, згадавши ті скандали, уважно подивилась на сестру. Нова куртка, шкіряні чобітки, модна сумочка Марічка аж ніяк не виглядала жертвою тюремних наглядачів скоріше була принцесою, яку мучать горошини.
Вони відібрали у мене ключі від машини, додала Марічка, витираючи сльози. Сказали, поки не закрию «хвости», їздитиму лише на автобусі. Уявляєш? На автобусі! Його чекати треба мінімум пів години!
Ой лихо, сухо відказала Аліна, спостерігаючи, як сестра тягне валізу. Ну і які в тебе тепер плани?
Співчуття швидко випарувалося.
Я поживу у тебе. Ну, поки вони не заспокояться і не вибачаться. В тебе двокімнатна квартира, місця вистачає. Не заважатиму тихо сидітиму, вчитимусь
Аліна стисла губи. Їй не хотілося підозрювати сестру, але щось тут явно було нечисто.
Марічко, вона зітхнула. Давай серйозно поговоримо. Ти хочеш жити як я без контролю, без питань, без комендантської години?
Авжеж! очі Марічки засяяли. Хочу сама вирішувати, коли приходити додому і що вдягати.
Чудово. То чому ти приїхала до мене, а не винаймаєш квартиру чи кімнату в гуртожитку?
Марічка розгублено моргнула. Питання видавалося їй безглуздим.
У якому сенсі? У мене ж немає грошей. Я студентка!
Саме так. Ти студентка стаціонару живеш на батьківські гроші. Їси їхню їжу, носиш куплений ними одяг, їздиш на машині, яку заправляє тато, почала згинати пальці Аліна. Свобода, Марічко, дорого коштує. Я у твоєму віці вже працювала і навчалася. А ти хочеш і рибку зїсти, і не подавитись кісточкою.
Ти Ти мене не пустиш?
Аліна зітхнула. Їй не хотілося втручатися, але ситуація цього вимагала.
Спершу подзвоню мамі, сказала вона. Хочу почути цю історію від неї.
Марічка замялася, але зупинити сестру не могла.
Вже було пізно, проте мама ще не спала. Розмова вийшла емоційною і гострою, Аліна включила гучний звязок. Виявилося: ключі від машини відібрали, прогулянки обмежили, бо в Марічки не просто «хвости» зявились питання про відрахування вже стояло.
Та то викладачі просто мають упередження! Дівчат не люблять! виправдовувалась Марічка, червоніючи.
Ага. Тільки інші чомусь все здали, а ти ні, парирував тато. Що, думала найрозумніша? Думала, приїдеш до сестри й будеш і далі байдикувати?
Папа правий, сказала Аліна до Марічки. Я не укриваю тут боржників. І нянькою для тебе бути не хочу.
Марічка кинула на сестру злий погляд.
Ага, всі проти мене? Хай! Буду жити в своїй квартирі! Викиньте квартирантів сама там залишуся, і ніхто мені слова не скаже.
Спочатку запала тиша. Марічка переможно задерла носа, гадаючи, що загнала батьків у куток.
Добре, спокійно відказала мама. Без проблем.
Марічка аж підскочила.
Справді? Виселяєте? Завтра?
Не завтра, а за договором, відказав тато. В них два тижні на переїзд. Ти поки житимеш з нами, закриєш сесію. Але, Марічко ти усвідомлюєш, що житимеш самостійно?
Ну, так, насторожено примружилася сестра.
Орендна плата більше не йде до нас, отже тато зробив паузу, щоб інформація «сіла» у Марічки в голові. Своє навчання платиш сама. Комуналку у власній квартирі також сама. І за їжу, одяг та всі витрати ні копійки від нас. Ти доросла, то живи по-дорослому.
Обличчя Марічки витяглося від несподіванки. Очевидно, вона думала, батьки не захочуть сваритися і допомагатимуть.
Але але я ж вчуся! Я не можу працювати стаціонар!
Аліна теж вчилася, нагадала мама. Перевелася на заочне і пішла працювати. Вибір твій, доню. Хочеш жити самостійно будь ласка, але витрати твої. Або живеш з нами по наших правилах, і ми тебе забезпечуємо. Третього не дано.
Марічка глянула на Аліну, шукаючи підтримки, та побачила лише іронію в очах.
Ну що, сестричко? усміхнулась Аліна. Вітаю у дорослому житті. Рибка виявилась з кісточкою, правда?
Минуло пів року. Спілкування з сестрою звелося до формальних питань про справи і таких само неформальних відповідей «все нормально». Аліна знала лише, що Марічка більше не живе з батьками глибше не лізла, боячись, що знову почнуться придумани і проханя, а сама сяде їй на шию.
Одного дощового дня Аліна зайшла у кавярню біля центрального парку. За стійкою стояла Марічка.
Вам середній капучино без цукру? втомлено, але чемно спитала молодша сестра.
Виглядала вона інакше: зникли нарощені вії, манікюр зі стразами, нігті коротко підстрижені санітарні норми, нікуди не дінеш. Замість брендової кофти зелений фартух кавярні з бейджиком. Під очима темні круги, які тональний крем не приховував.
Привіт, Аліна посміхнулася, відчуваючи дивну суміш жалю і поваги. Так. І круасан, якщо свіжий.
Марічка кивнула, не усміхаючись, і взялася до роботи.
Свіжий зранку привезли.
Вона робила все швидко, без колишньої розслабленості тепер треба було підлаштовуватись під інших, а не вимагати зупинки від світу.
Як сесія? запитала Аліна, поки сестра вспінювала молоко.
Закрила, буркнула Марічка. Перевелась на заочне, там простіше. До речі, мама недавно телефонувала питала, чи не допомогти продуктами. Я сказала не треба, сама справлюсь.
Аліна здивовано звела брови.
Це ти коли такою гордою стала?
Не гордою, а розумнішою. Візьму продукти знов почнеться: «Чого підлога не помита, чому на полицях пил?» Мені це не потрібно. Ліпше поїм вівсянку на воді, та ніхто не буде бурчати над душою.
Аліна хмикнула. Марічка поставила чашку на столик.
З вас триста пятдесят.
Аліна приклала картку. Пролунав писк.
Важко? тихо спитала старша сестра.
Марічка на мить завмерла. В очах промайнуло щось дитяче, те саме, з чим вона прийшла пів року тому з валізою. Але одразу взяла себе в руки.
Нормально. Зате ніхто не повчає. Машину, до речі, продала на метро швидше і дешевше.
Ти молодець, Марічко. Справді.
Сестра усміхнулась криво.
Ага, молодець Хоч іноді засинаю прямо тут. Йди вже, бо можу отримати штраф за розмови з клієнтами.
Аліна сіла за столик коло вікна. Спостерігала, як Марічка наполегливо натирає стійку до блиску.
Що ж, сестра отримала бажане: доросле життя без контролю батьків. І це було не так вже й погано. Просто у рибки, як часто буває, виявились кісточки, і тепер треба ретельно пережовувати кожен шматочок, щоб не подавитись.
Аліна допила каву, дістала тисячну гривню і залишила її під серветкою, потім віднесла посуд до стійки, розвернулась і пішла.
Це була не подачка для бідної родички. Це були чайові доброму баристі, котра нарешті навчилася балансувати між очікуваннями і реальністю.
