Серце матері
Стас сидить за кухонним столом, зручно вмостившись на улюбленому місці. Перед ним велика тарілка борщу від мами, густого, насиченого, з легкою кислинкою, якого можна відчути ще до першої ложки.
Він поволі сьорбає борщ, а думки розтікаються далеко за межі рідної кухні. Розмірковує, як змінилося життя за останній час: тепер грошей вистачає на сніданки у львівських кавярнях, обіди у ресторанах з відзнаками «Reikartz», а вечері в місцях, де кухарі творять дива у сучасному стилі. Він може без проблем замовити устриці з Одеси, козиний сир з Карпат, качку з Тернополя все, що заманеться. Але, хоч смаколиків вдосталь, жодна вишукана страва не зрівняється з маминою кухнею, з її борщем.
Усі ці соуси делікатесів чи дивні спеції, витончені подачі все здається порожнім поряд зі звичайною домашньою стравою. Бо у маминому борщі не тільки продукти й рецепт. У ньому є любов, тепло, відбитки улюблених рук, запах дитинства. Стас усвідомлює: скільки б не пробував нових ресторацій у Києві, які б делікатеси не куштував, найрідніша його кухня мамина.
Поки він віддається спогадам, на кухню заходить Марічка. Вона обережно ставить перед ним горнятко запашного чаю, намагаючись не робити шуму. Обличчя її напружене, а в очах тривога.
Стасику, коли тобі вже треба їхати?
Стас піднімає очі, всміхається й відповідає:
Завтра зранку. Моя «Шкода» знову не заводиться, доведеться з другом добиратись.
Він ловить мамин погляд: йому до вподоби, як вона зараз виглядає трохи втомлена, але здорова, з легким румянцем на щоках. Ніхто б не дав їй більше сорока років, хоч насправді за плечима вже понад півстоліття.
Тут до Львова всього кілька годин дороги, мам, не хвилюйся, додає він лагідно, неначе заспокоюючи не тільки її, а й самого себе.
Марічка на мить зупиняється, притискаючи руками край столу, ніби шукає опору. В кімнаті настає важка тиша, тільки годинник тикає на стіні.
З другом тихо перепитує вона, і обличчя її ще більше блідне. Ні, Стасику, не їдь з ним, прошу тебе.
Стас мимоволі напружується. Не памятає, щоб маму так щось лякало вона зазвичай спокійна, розважлива. Однак зараз тривога матері тривожить і його. Він відкладає ложку.
Мамо, ти ж навіть не знаєш, з ким поїду, відповідає рівним голосом, хоч у грудях вже защеміло. Все добре, не переймайся. Це Женька, мій давній товариш. Він обережний водій, за кермом як за роялем. Їздить тільки за правилами, машина у нього гарна «Ауді», з номером «777».
Марічка повільно підходить ближче, не відводячи очей. Вона бере його за руку, її пальці холодні, але він міцно стискає у відповідь.
Синку, пожалуйста голос тремтить, але вона намагається звучати впевнено. Замов таксі, добре? В мене на душі тяжко. Я не знаходжу собі місця.
А раптом таксист права купив і їздить бог зна як? намагається пожартувати Стас, легенько усміхаючись. Я зателефоную, щойно приїду, обіцяю. Не встигнеш засумувати, як дам про себе знати.
Стас цілує маму в щоку, обіймає міцно, впевнено, передаючи їй ту внутрішню надію, якої бракує і самому. Марічка стиха притискається на мить, ніби навіки хоче втримати його обійми, після чого відступає.
Все буде добре, мамо, повторює він, вдивляючись в її очі. Обіцяю.
Вийшовши, Стас повільно йде знайомою з дитинства вулицею. Вечір спокійний, повітря свіже й прохолодне, ліхтарі малюють на тротуарі мякі кола світла. Від дому всього кілька хвилин пішки. Він неквапливо крокує, продумуючи завтрашню поїздку, час від часу згадуючи мамину тривогу, намагаючись відігнати погані думки.
Зайшовши у свою квартиру, одразу спрямовується до спальні: на ліжку акуратно лежить зібрана сумка, нічого не забуто. Перевіривши, що все зібрано, ставить її біля дверей щоб зранку не витрачати часу.
Потім підходить до будильника на тумбочці перевіряє час: без пятнадцяти десята. “Завтра о шостій вставати, не проспати”, нагадує собі подумки.
Роздягається, вимикає світло й довго лежить у темряві, дослухаючись до міських звуків з вікна. У голові знов прокручує, як мама, мабуть, цього вечора теж ледь засинає через хвилювання. Щоб не думати, перебирає розпорядок ранку: встати, освіжитися, випити каву, поглянути ще раз презентацію Думки плутаються, й поступово Стас засинає.
***
Ранок приходить не так, як планувалося. Відкриває очі, примружується від сонячного світла, що пробивається крізь фіранки. Декілька секунд лежить, намагаючись зрозуміти, що сталося. Погляд падає на годинник: без пяти девята.
Та що ж таке! виривається у нього крізь зуби. Сідає, серце шалено калатає, хапає будильник той просто мовчить, стрілки показують знущальний час. Чому Женька не подзвонив? Ми ж домовлялись!
Поруч смартфон. Стас тягнеться до нього, одразу помічає: телефон вимкнений. Він точно заряджав його вночі, сам не вимикав, батарея не могла розрядитись. Вмикає, і одразу посипались повідомлення і пропущені дзвінки.
В месенджері від Женьки:
«Стас, я чекаю під підїздом вже 15 хвилин! Через 10 хвилин їду без тебе!»
«Ти їдеш чи ні? Відпиши!»
«Я поїхав, вибач, часу гаяти не можу».
Стас завмирає: Женька дійсно підїжджав, чекав, дзвонив А він усе проспав. В думках одразу встає вчорашнє мамине обличчя вона відчувала щось, так просила не їхати. Проте вже пізно думати про це.
Він метушливо починає збиратись, хоча розуміє, що все вже не так. Чи замовляти таксі, чи брати орендовану машину вирішує на ходу. Сердиться на себе, на техніку, на все на світі.
Поглянувши знову на телефон, помічає: мама телефонувала більше двадцяти разів. Серце стискається від тривоги. Випадково не перестаючи думати, бере ключі і стрімголов вибігає з квартири, женучи одну лише думку: хай би все було добре.
До маминого дому дістається за рекордні півтори хвилини.
Двері відчинені. Стас вбігає, ледве переводячи подих.
Мамо, ти в порядку?! гукає, оглядаючи кімнати. Голос виходить гучний, майже зірвався.
Марічка сидить у вітальні. Від сліз у неї почервонілі очі, обличчя виснажене, незвично бліде. Помітивши сина, вона широко розплющує очі ніби не вірить, що це він, справжній.
Стасику ледь чутно, затинаючись, промовила вона, встаючи з дивану. Це ти?.. Дяка тобі, Господи!
Стас не розуміє, що трапилося. Такою маму не бачив ще з дитинства. Хочеться одразу обійняти її, заспокоїти, але не знає, з чого почати.
Що сталося, мамо? нарешті доходить, підходить ближче. Бере її руки у свої: вони холодні, злегка тремтять. Не бійся, розкажи все.
В цей час з телевізора лунає рівний, спокійний голос диктора:
На трасі неподалік Стрия виникла аварія за участю чотирьох автомобілів. На жаль, в живих залишився лише один водій з білої ауді з номерами 777…
Стас машинально повертає голову до екрану. На кадрах розтрощені машини, миготять вогники швидкої та поліції. Зненацька помічає знайому автівку білу «Ауді» з тим самим номером. У грудях крижано холоне. Це ж машина Женьки
До Стаса доходить: мама побачила цю новину, впізнала машину, й коли той не відповідав на дзвінки, вирішила найгірше. Він відчув, наскільки сильно вона злякалась.
Мамо, я тут, я живий, каже якнайспокійніше, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Акуратно саджає її на стілець, кидається по склянку води, набирає з фільтра й повертається. Випий води, глянь на мене я тут, все добре!
Марічка бере склянку, але одразу ставить її, не відпиваючи, і схоплює Стаса за рукав. З усього розпачем пригортає його, ховаючи обличчя на плечі. Він відчуває, як вона здригається від беззвучних ридань.
Стасику, сину Я так налякалася По телевізору сказали, що вцілів лише водій, а ти трубку не береш Я телефонувала, телефонувала Думала, що більше тебе не побачу
Стас ніжно обіймає її, гладить по спині, як у дитинстві, коли мама сумувала. Відчуває, як її напруга потроху слабшає, однак знає потрібен час.
Мамо, у мене вимкнувся телефон, будильник не спрацював, пояснює мяко й чітко. Я проспав, тому не відповідав. Але ось я, тут, усе гаразд. Я поруч.
Він обережно віддаляється, вдивляється: мама ще бліда, очі заплакані, а душа болить за неї. Не марнуючи часу, набирає «швидку».
Швидку допомогу, будь ласка! чітко вимовляє, стримуючи емоції. Жінці дуже зле, серце, нерви… Ось адреса
Закінчивши виклик, повертається до матері, бере її за руки. Вони сидять мовчки, доки надворі не чути сирени.
Лікар приїжджає через десять хвилин. Входить у халаті, з дипломатом у руках, одразу підходить до Марічки.
Як себе почуваєте? спокійно питає, вимірює тиск, пульс. Головокружіння, нудота були?
Марічка ледве киває у відповідь голосу немає. Стас насторожено стоїть поруч, готовий допомогти.
Через кілька хвилин лікар збирає інструменти, звертається до Стаса:
Потрібно в лікарню, серйозно каже він. Стрес серйозний, і вік відповідний Треба під наглядом хоча б добу.
Так, звичайно! негайно погоджується Стас. Я відразу повезу маму до міської клініки, вона приватна умови кращі, догляд уважний.
Лікар тільки киває якщо є можливість, краще так, адже здоровя важливіше від грошей. Швидко виписує направлення, коротку довідку, ставить печатку.
Все буде гаразд, вже мякше каже він, звертаючись до обох. Головне не панікуйте.
Стас дякує, допомагає мамі збиратися, а сам подумки планує, як швидше оформити госпіталізацію.
В лікарні Марічку беруть під пильний нагляд. Щойно вони заходять, підходить медсестра й вказує на приймальну. Чоловік-лікар оглядає маму: вимірює тиск, ставить стандартні питання про самопочуття. У нього спокійний, досвідчений голос, який викликає довіру.
Потрібно пройти аналізи. Поки нічого небезпечного, але краще бути певними, каже лікар.
Стас поруч, тримає маму за руку. На зовні намагається виглядати спокійно, але всередині не знаходить спокою. Мамині пальці холоднуваті, погляд стомлений.
Все буде добре, мяко всміхається, Просто ти перенервувала. Зараз усе перевіримо, і скоро повернешся додому.
Марічка трохи посміхається. Її обличчя ще бліде, проте в очах більше немає колишньої паніки лише втома. Вона стискає його пальці: «Чую тебе, намагаюся вірити.»
Я відразу відчула, що щось не так Інтуїція мене ніколи не обманювала, шепоче Марічка.
Ці слова проймають Стаса. Він чітко розуміє, наскільки велика материнська любов поруч. Стільки років вона ставила його понад усе: щастя, вчила, підтримувала, віддавала найдорожчий час і здоровя. А сьогодні ледве не пережила найстрашніше втрату єдиного сина.
Пробач, що налякав тебе, ледве вимовляє він, відчуваючи, як у горлі підступає клубок. Я більше не ігноруватиму твої передчуття. Дійсно.
Марічка лагідно гладить його щоку. Її руки такі ж ніжні й рідні, як у дитинстві, коли втішала після падінь із велосипеда чи поганої оцінки.
Головне ти живий. Все інше вже не так важливо, тихо каже вона, зігріваючи його словами.
Поки чекають результатів, Стас сидить поруч, не відпускаючи її руки. Коридор голосний, бігають лікарі, медсестри, розмовляють хворі, але для мами й сина зараз існує тільки це тепло долонь та впевненість: разом подолають усе.
***
Стас не відходить від мами жодної хвилини. Якось уночі телефонує начальнику: коротко, але спокійно пояснює мама в лікарні, потрібно залишитися з нею.
Не переймайся по роботі, співчутливо відказує керівник на тому кінці дроту. Я замість тебе поїду у відрядження. Підтримай маму.
Дякую… Це важливо для мене, тихо каже Стас.
Треба дзвони, чим зможемо допоможемо, обіцяє начальник.
Дні в лікарні тягнуться повільно. Щоранку лікарі, потім аналізи, крапельниці, розмови з персоналом. Марічка потроху видужує: у щоках зявляється барва, голос звучить упевненіше, тривожного погляду все менше. Проте лікар наполягає залишитися ще день-два на огляд.
Стас залишається ночувати на жорсткому кріслі поруч з ліжком. Спочатку незручно, весь час прокидається, але тішить те, що може бачити маму поруч: як вона спить, дихає, прокидається.
Якось увечері, коли над містом ллється золото рожевого західу, Марічка каже тихо, але чітко:
Я завжди боялася, що ти підеш і не повернешся.
Стас дивиться на неї уважно: в цей момент бачить у ній не тільки матір, а справжню жінку, яка пережила роки тривоги.
Чому так, мамо?
Бо ти від малого самостійний, усміхається вона. Ще з дитсадка ні допомогти шнурок завязати, ні портфель скласти. Я пишалася тобою, але іноді хотілося відчувати тебе своїм хлопчиком, який біжить до мене з подряпаним коліном. А ти дорослішав, і я боялася колись втратити тебе.
Стас ніжно бере її руку, стискає сильніше:
Я нікуди не подінусь, відповідає впевнено. Ти для мене завжди найближча. Просто не знав, що ти так переймаєшся. Пробач.
Марічка усміхається й лагідно гладить його пальці:
Головне, щоб ти це знав.
Стас обережно тримає її руку теплу, знайому, наче у дитинстві.
Мамо, я тебе не залишу. Ти найдорожче, що маю.
Марічка посміхається, очі вологі від сліз радості й полегшення.
Я хочу, щоб ти був щасливий, каже вона. Щоб мав сімю, дітей. Щоб знав: я завжди поруч, навіть коли ти вже зовсім дорослий.
Стас задумується. В уяві виринає Софійка симпатична дівчина з бухгалтерії, з якою зустрічається півтора місяця. Вона спокійна, ласкава, вміє слухати і підтримати словом чи поглядом. Але Стас ніяк не наважувався розповісти про неї матері, боявся, що та почне ревнувати чи сумувати.
Є одна дівчина, нарешті промовляє винувато, хоч у ньому вже зріє впевненість. Софійка. Працює зі мною. Вона особлива поруч із нею легко й затишно, як вдома.
Марічка одразу оживає, в її очах спалахує нестримний інтерес:
Розкажи мені про неї! Як ви познайомилися?
І Стас довго ділиться, змальовуючи кохану такою, якою бачить її він. Йому на душі стає легко ніби зняв тягар, що довго носив у собі.
Думаю, вона моя людина, завершує з посмішкою. Просто боявся зізнатись, хвилювався, що якось образишся
Марічка засміялась щиро, дзвінко, легко:
От нерозумний! Я тільки радітиму за тебе! Хочу, щоб ти був щасливим. Головне, ніколи не забувай: у тебе завжди є мама, яка любить і оберігає.
Стас широко всміхається, відчуваючи, як душа наповнюється теплом.
Ніколи не забуду, мамо І дякую, що ти поруч.
