Без запрошення
Віктор Олексійович тримав у руках пакунок із ліками, коли сусідка з четвертого поверху, тітка Катерина, зупинила його біля поштових скриньок.
Вікторе Олексійовичу, вітаю вас Донька ж ваша вона затнулась, ніби вагаючись, чи можна продовжувати. Заміж вийшла. Вчора. В інтернеті бачила, у моєї племінниці в стрічці.
Він не одразу зрозумів, що не так. «Вітаю» прозвучало для нього, як слово чужою мовою. Він кивнув, ніби йшлося про когось стороннього.
Яке весілля? спитав він, і голос був рівним, навіть надто спокійним.
Тітка Катерина вже пожалкувала, що заговорила.
Ну розписалися, кажуть. Фотографії біла сукня. Я гадала, ви знаєте.
Віктор Олексійович піднявся у свою квартиру, поставив пакунок на кухонний стіл і довго дивився на нього, не знімаючи пальта. У голові, як у бухгалтерській відомості, бракувало рядка: «запрошення». Не те щоб він чекав бенкету на сто людей. Але хоч дзвінка так. Хоч повідомлення.
Він дістав телефон, знайшов сторінку доньки. Фотографії були стримані, наче знімали звіт, а не свято. Вона у світлому, поряд хлопець у темному костюмі, підпис короткий: «Ми». У коментарях: «Щастя», «Вітаємо». Його імені немає.
Віктор Олексійович сів, зняв пальто, повісив на спинку стільця. В грудях не горе навпаки, гостра, соромна образа: його викреслили. Не спитали. Не поцікавились.
Він набрав її номер. Гудки лунали довго. Потім коротке: «Алло».
Це що? спитав він. Ти заміж вийшла?
Пауза. Він чув, як вона видихає, готуючись до удару.
Так, тато. Вчора.
І мені не сказала.
Я знала, що ти так відреагуєш.
Відреагую? він піднявся, пройшов кухнею. Це не просто реакція. Це Ти розумієш, як це виглядає?
Не хочу обговорювати телефоном.
А як ти хочеш? майже крикнув, але стримався. Ти де?
Вона назвала адресу. Він її не впізнав. Це було друге приниження за хвилину.
Я приїду, сказав він.
Тату, не треба…
Треба.
Він вимкнувся, не попрощавшись. Потім стояв з телефоном в руці, як із доказом. Всередині стугоніло бажання відновити лад. У його світі лад був простий: у родині головне не приховувати важливого. Вчинити «як належить». Йому тільки це й залишалося, як поручень у підїзді.
Зібрався швидко, майже механічно. Поклав до сумки яблука купив зранку на базарі, ще до аптеки, і конверт із грошима. Гривні витяг із полиці, з коробки «на чорний день». Він навіть не знав, навіщо конверт. Може, аби не прийти з порожніми руками. Повернути собі роль.
В електричці сидів біля вікна. За склом тяглися гаражі, склади, порожні дерева. Він дивився але бачив інше.
Пригадував, як вона в десятому класі привела додому хлопця, усміхалась занадто широко, мов захищається наперед. Він тоді не підвищив голосу просто сказав: «Спершу навчання, потім дурниці». Хлопець пішов, вона замкнула двері. За годину він стукав, хотів поговорити, але почув: «Не треба». Він думав, що так правильно. Батько повинен тримати.
Був ще її випускний. Він приїхав забирати з школи вона стояла з подругами та якимсь хлопцем. Підійшов, не привітався, спитав: «Це хто?». Вона почервоніла. Він сказав голосніше, ніж хотів: «Я питаю, ти мене чуєш?». Хлопець відійшов. Подруги втупилися в телефони. Вдома вона мовчала весь вечір. А він вважав, що окреслив межі.
Ще він згадав її маму. Якось на сімейному святі, при всіх, вїдливо сказав: «Знову все наплутала, як завжди. До ладу нічого не можеш». То було не зі злості. Він просто задихався від усього сам, хотів, щоб було «як треба». Мати тоді лише натягнуто всміхнулася, а вночі плакала на кухні. Він бачив, але не підійшов. Вважав, сама винна.
Тепер усе це спливало, як зіжмакані чеки, які не викидав з кишені. Він намагався скласти з пазлів одну картину й усе одно тримався за думку: він же не бив, не пив, працював, витягував, допомагав. Він же добра хотів.
У підїзді нового будинку зупинився, подивився на домофон, набрав номер. Двері клацнули. Ліфт їхав повільно, і він відчував, як тремтять долоні.
Двері відчинила донька. Волосся зібране абияк, темні круги під очима. Світр домашній, не святковий. Він чекав побачити щастя, а побачив втому й напруження.
Привіт, сказала вона.
Привіт, відповів він, простягнув сумку. Яблука. І підняв конверт. Це вам.
Вона взяла, не глянувши, як беруть щось, чого не можна кинути.
В коридорі стояли дві пари взуття: чоловічі туфлі й її кросівки. На гачку висіла чужа куртка. Віктор Олексійович автоматично відмітив це звичка перевіряти простір.
Він вдома? спитав.
На кухні, відповіла вона. Тату, тільки спокійно.
«Спокійно» прозвучало і проханням, і наказом.
На кухні сидів молодий чоловік. Втомлене але зібране обличчя. Він підвівся.
Доброго дня, сказав він. Я
Я знаю, хто ви, перебив Віктор Олексійович і вже пожалкував: він не знав. Навіть імені.
Донька кинула на нього погляд короткий, попереджуючий.
Мене звати Сергій, спокійно мовив чоловік. Радий познайомитись.
Віктор Олексійович кивнув, не простягнувши руки зразу. Потім усе ж потис коротко, сухо.
Ну що ж, вітаю, сказав Віктор Олексійович, і «вітаю» знову прозвучало не його.
Дякую, відповіла донька.
На столі стояли дві чашки, одна з недопитою кавою. Поряд лежали якісь папери мабуть, із РАЦСу, і коробка з підсохлим шматком торта. Післясвятковий день виглядав, як прибирання після гостей.
Сідай, сказала донька.
Він сів, поклав руки на коліна. Хотілось почати з головного, але слів не знаходив.
Чому? нарешті запитав. Чому я дізнаюся від чужих?
Донька подивилася на Сергія, потім на батька.
Бо я не хотіла, щоб ти був там.
Це я вже зрозумів, відповів Віктор Олексійович. Я хочу знати чому.
Сергій відсунув чашку, звільняючи простір.
Я можу вийти, сказав він.
Не треба, відказала донька. Ти тут живеш. Це твій дім.
Віктор Олексійович відчув, як защеміло. «Твій дім». Не мій. Не гість він тут, а чужий.
Я не збирався влаштовувати сварку, сказав він. Просто… Я тато. Це…
Тату, перебила вона. Ти завжди починаєш із того, що ти батько, а потім список, що я маю.
Маю? підняв брови. Вважаєш, покликати тата на весілля це борг?
Ти зробив би з весілля перевірку. Екзамен. А я не хотіла.
Перевірку чого? нахилився. Я б просто прийшов.
Вона усміхнулась без радості.
Ти би прийшов і почав слідкувати: хто у чому, хто як сказав, хто з його рідних як подивився. Обовязково докопався б. І згадував потім ще рік.
Це неправда, сказав автоматично.
Сергій мовчав, тільки ковтнув повітря.
Тату, сказала вона, тихо, памятаєш мій випускний?
Звісно. Я забрав тебе тоді.
Памятаєш, що при всіх сказав?
Він напружився. Памятав, але не хотів визнавати.
Я спитав, хто той хлопець. І що?
Ти спитав, як злодія. Стояла у сукні з мамою вибраній, щаслива, а ти змусив мене хотіти провалитись під землю.
Хотів розуміти, з ким ти це ж нормально.
Нормально питати вдома. Не при людях.
Хотів заперечити, але в її очах побачив не образу дитини, а страх дорослої: яка знає, як раптом усе руйнується.
То це через випускний? спитав логічно.
Не через випускний, тихо сказала вона. Через те, що так завжди.
Вона підійшла до мийки, відкрила воду ніби треба було чимось зайнятись. Вода шуміла, і пауза стала густа.
Ти памятаєш, як ти говорив із мамою у тітки Валентини на ювілеї? не обертаючись.
Він памятав. Бачив салати, рідню, і як сказав щось недоречне. Тоді відчував: має рацію.
Я сказав, що вона переплутала, обережно.
Ти сказав: вона нічого нормально не може. Всі це почули. Я стояла поряд, мені було двадцять два. Я зрозуміла: якщо приведу когось важливого ти зробиш так само. І навіть не помітиш.
Віктор Олексійович відчув, як у горлі підкотився комок. Хотів сказати: «Я потім вибачився». Але не вибачився. Сказав: «Не драматизуй». Звичайну правду сказав.
Я не хотів принижувати, зітхнув.
Вона озирнулась. Вода текла, вона не закрила кран.
Але принизив. І не раз.
Сергій встав, вимкнув краник, сів. Жест простий, але Віктор Олексійович відчув у ньому щось важливе: тут вміють зупиняти зайвий шум.
Думаєш, я чудовисько, пролунав хрипким голосом.
Думаю, ти не вмієш зупинитися, відповіла донька. Вмієш працювати, піклуватися, тиснути. А коли хтось поруч живий ніби не бачиш, що боляче. Бачиш тільки, що «неправильно».
Хотів сказати: без його «правильно» ви б не вижили. Що він тягнув, коли зарплат не було, коли треба платити за квартиру, коли мама хворіла. Хотів перелічити все. Але зрозумів: то буде рахунок за любов.
Я приїхав, бо мені боляче, сказав після мовчання. Я ж не зі сталі. Я дізнався від чужої людини. Ти розумієш, як це
Розумію, тихо сказала вона. І мені теж боліло. Я теж не спала тиждень. Але я вибрала менше зло.
Менше зло, повторив він. Значить, я зло.
Вона не одразу відповіла.
Тату, сказала нарешті. Я не хочу з тобою воювати. Я хочу жити, не чекаючи, коли ти зіпсуєш мені важливий день. Не тому що спеціально. А тому що ти так можеш.
Він подивився на Сергія.
А ви чому мовчите?
Сергій зітхнув.
Я не хочу влазити, тихо. Але я бачив, як їй було страшно. Вона думала, що ви прийдете і почнете питати при всіх. Про мою роботу, моїх батьків, про квартиру. І потім усе це будуть обговорювати.
А хіба не можна питати? відчув, як повертається впертість. Я маю радіти, нічого не знаючи?
Можна, відповів Сергій. Та не так, щоб людина відчула себе на допиті.
Донька сіла, поклала руки на стіл.
Ти знаєш, що ти ще зробив? спитала.
Віктор Олексійович напружився.
Коли я сказала, що ми з Сергієм разом, два роки тому, ти покликав його поговорити. Він прийшов ти посадив на кухні і почав: скільки заробляє, чому немає авто, чому орендує житло. Мовив спокійно, але наче він мусить довести, що має право бути зі мною.
Хотів зрозуміти, яка він людина.
Ти хотів поставити його нижче себе. І мене також. Якщо він «не такий», значить, я знову помилилась, а ти правий.
Він згадав той вечір. Дійсно питав. Вважав це турботою. Вважав обовязок перевірити. Здавалось захищає доньку від помилки.
Я не хотів
Тату, ти завжди кажеш «не хотів». Але ти робиш. А потім я живу з наслідками.
Віктор Олексійович помітив, що в нього тремтить нога. Стис кулак, щоб не було видно.
І що тепер? спитав. Тобі я вже не потрібен?
Потрібен, але на відстані, сказала вона. Я хочу, щоб ти був у моєму житті, але не керував ним.
Я не керую, вже без упевненості.
Керуєш. Навіть зараз. Ти приїхав не питати, як я. Ти приїхав щоб розставити всіх на місця.
Хотів заперечити але зрозумів, у цьому правда. Їхав із підготовленими аргументами, як на збори, де треба довести свою правоту. Не їхав вітати. Їхав повертати собі роль.
Я не вмію інакше, тихо сказав раптом.
Він сам здивувався цим словам. Звик говорити твердим, начальницьким тоном.
Донька глянула уважніше.
Оце вже по-чесному, сказала вона.
Пауза завмерла, та тепер у ній менше злості і більше втоми.
Я не прошу зникнути, продовжила вона. Я прошу не приходь без запрошення. Не влаштовуй розбори. Не говори при людях те, що потім неможливо забути.
А якщо я хочу бачити вас? спитав він.
То подзвони. Домовся. І якщо я кажу «ні», значить «ні», пояснила вона. Не тому, що не люблю. Бо так для мене безпечніше.
Слово «безпечніше» боляче ударило по ньому. Вперше зрозумів: вона живе не з оглядкою на нього, а в захисті від нього.
Сергій підвівся.
Я поставлю чай, сказав і пішов до плити.
Віктор Олексійович спостерігав, як він бере чашки, як дістає цукор. Звичка оцінювати в ньому жила рефлексом.
Тату, сказала донька, я не хочу, щоб ти йшов зі станом, що тебе вигнали. Але й не буду робити вигляд, що нічого не було.
А чого ти хочеш?
Вона задумалась.
Я хочу, щоб ти сказав, що зрозумів. Не «я хотів як краще», а що зрозумів.
Він дивився, як у ньому бореться опір із чимось новим, неприємним. Визнати значить втратити позицію. Але він вже втратив значно більше.
Я зрозумів запнувся. Що міг зробити тобі соромно. І ти цього боїшся.
Донька не усміхнулась, але плечі її опустились.
Так, сказала вона.
Сергій поставив на стіл чайник, дістав кружки. Віктор Олексійович помітив: чайник новий, чистий. І подумав: у цьому домі все буде інакше, йому доведеться вчитись бути гостем.
Я не знаю, як тепер, сказав він.
Давай так, відповіла вона. Через тиждень зустрінемось у місті. В кавярні. На годину. Просто поговоримо. Без Сергія, якщо так легше. І без твоїх «перевірок».
А до вас додому?
Поки що ні. Треба час.
Хотів образитись, та стримався. Всередині здіймалась гіркота, і разом дивне полегшення: правила озвучені.
Гаразд, кивнув. В кавярню.
Сергій підсунув йому кружку.
Цукор?
Ні, відповів Віктор Олексійович.
Він зробив ковток. Чай був гарячий, обпікав язик. Дивився на доньку й розумів: вчорашній день не повернеш. Його не можна вимагати.
Я все одно вважаю, так не годиться, тихо. Не кликати батька.
А я вважаю, що не можна принижувати, відповіла вона. Ми обидва так вважаємо.
Він кивнув. Це було не примирення, це було визнання: у кожного своя правда, і його вже не головна.
Коли йшов, донька провела до дверей. Одяг пальто, поправив комір. Хотів обійняти, не наважився.
Я подзвоню, сказав.
Подзвони, відказала вона. І, тату якщо прийдеш без домовленості, я не відкрию.
Він глянув на неї. В її голосі не було загрози, лише спокійна втома.
Зрозумів, сказав тихо.
У ліфті стояв сам, слухаючи гул механізму. На вулиці попрямував до зупинки, руки в кишенях. Конверт із грішми так і залишився у них на столі, як і яблука. Сліди його приходу лишились у чужій кухні.
Дорогою назад їхав довго: спершу автобус до вокзалу, потім електричка. У вікні миготіли ті ж гаражі й паркани, тільки в сутінках. Він дивився на своє відображення й думав, що родина, яку він будував як фортецю, виявилась не фортецею, а окремими кімнатами у кожного своя двері і свій замок. Чи впустять його далі прихожої, він не знав. Але відчував: стукати тепер треба інакше.
