Ключ провернувся в замку саме тоді, коли я закінчувала витирати зі столу крихти після її чергового візиту. Обгорки від печивабарок, яке вона “спеціально для онука” принесла, хоч Марко лише рочок і йому не можнастільки солодкого. Плямка від розлитої кави вона завжди зачіпала чашку ліктем, коли починала розмахувати руками та доводити, що я не так виховую дитину.
Привіт, голос Андрія лунав втомлено. Він зняв куртку і повісив її на спинку стільця, не дивлячись у мій бік.
Я мовчала. Далі витирала стіл коловими рухами, хоча вже він сяяв. Усередині все палало, вирувало, кричало про вихід. Три роки. Три роки я терпіла.
Щось трапилося? він нарешті обернувся, мабуть, відчув щось недобре.
Я кинула ганчірку в раковину бризки полетіли по плитці.
Мені вже остогидли витівки твоєї мами! Я подаю на розлучення, і це крапка!
Слова вирвалися самі собою різко, як ляпас. Я не збиралася говорити саме зараз. Але просто накопичилося.
Андрій застиг. Відкрив рота, потім закрив. Сухо посміхнувся дивно, якось штучно.
Ти жартуєш?
Я все сказала. Голос звучав спокійніше, ніж я почувалася. Забирай речі. Чи я свої заберу, як схочеш.
Він сів на кухонний стілець. Протер обличчя руками. Я стояла біля раковини, схрестивши руки на грудях, і дивилась на нього цього чоловіка, за якого виходила заміж вишитою сукнею, вірячи, що ми разом створимо справжню сімю.
Кате, давай поговоримо нормально
Нормально?! я засміялася. Нормально було, коли твоя мама сьогодні прийшла з запасним ключем тим, що ти їй віддав без мого відома і вчинила мораль “чому у вашому холодильнику напівфабрикати”?
Вона просто хвилюється
Вона просто отруює мені життя! підвищила я тон. Щотижня, Андрію. Щотижня вона знаходить привід наринути до нас, нишпорити в наших справах, критикувати, як я прибираю, як готую, як Марка одягаю!
Він мовчав. Дивився в стіл.
Сьогодні вона сказала я проковтнула, бо навіть повторити це було боляче, вона сказала, що я погана мати. При Маркові! Хоч він і маленький, вже все чудово розуміє!
Мама не хотіла
Твоя мама завжди “не хотіла”! я стукнула кулаком по столу. Але чомусь щоразу винна я! Вона не хотіла зіпсувати мій день народження, коли прийшла і весь вечір розповідала, яка чудова невістка у її подруги. Не хотіла образити, коли на Різдво при всій родині сказала, що я лінива й не хочу виходити на роботу!
Андрій підняв на мене очі в них була лише втома. Не гнів, не нерозуміння втома.
Що ти хочеш, щоб я зробив?
Була готова до цього питання. Саме воно й стало останньою краплею.
Я хочу, щоб ти мене захистив! Хоч раз за три роки шлюбу! Хоч раз поставив дружину вище своєї мами!
Не перебільшуй
Я перебільшую?! голос зірвався на крик. Через радіоняню почула, що в дитячій заворушився Марко. Приглушила голос. Я перебільшую, коли вона влаштувала скандал пів року тому, що ми не їздимо на дачу кожні вихідні? Коли вимагає звітуватись, на що витрачаємо гроші? Коли вирішує за нас, в який садочок віддавати сина?
Кате, вона ж хоче як краще
“Як краще”?! я схопила пакет, який принесла його мати. Ось, подивись! Принесла мені білизну. Купила без попередження! Бо, цитую, “в тебе немає смаку, треба виглядати пристойно для мого сина”!
Я висипала вміст на стіл бежева, безформна білизна, бюстгальтер, у якому тільки бабусі ходять. Андрій почервонів.
Це вже занадто
Занадто? Це приниження! Я більше не можу! Щоранку прокидаюсь і думаю що вона вигадає сьогодні? Яку пораду дасть? Чим зіпсує мені настрій?
Я кидалась по кухні, емоції били через край. Злість, образа, розчарування перемішалися в єдиний клубок.
А ти ти завжди на її боці. “Мама не хотіла”, “мама хвилюється”, “мама намагається”. А хто мене підтримає?
Я люблю тебе, ледь чутно мовив він.
Любов це не лише слова, Андрію. Це дії. Це коли ти стаєш між мною та тим, хто мене ранить. Навіть якщо це твоя мати.
Він відкинувся на спинку. Подивився у вікно там клубилась чорнота грудневої ночі.
Їй важко змиритися, що я вже дорослий. Що у мене власна родина
Їй важко?! у мене мало не розірвалось серце. А мені як? Я не відчуваю дому в цьому домі! Бо кожної миті твоя мама може зявитися зі своїми претензіями!
Я заберу у неї ключі
Не в ключах справа! я сіла напроти, дивлячись у вічі. Ти дозволяєш їй втручатись. Ти ніколи не кажеш “стоп”. Не борониш наші відносини.
Мовчанка. Тільки гудіння холодильника та цокання настінного годинника.
Я не знаю, як це зробити, зізнався він нарешті. Вона все життя звикла все контролювати.
Тоді обирай. Вона чи я.
Слів було небагато, але поіншому не можна було вже.
Кате, це нечесно
Нечесно? я підвелась. Нечесно терпіти три роки її докори. Мовчати, коли вона при моїх батьках сказала, що я вийшла заміж через гроші. Посміхатись, коли вона в пологовому заявила, що дитина її копія!
Андрій теж піднявся. Наблизився, хотів обійняти. Я відступила.
Не треба. Я серйозно. Або сьогодні ти з нею поговориш і встановиш межі, або я йду.
Кате
Досить. Я втомилась бути винною. Втомилась виправдовуватись, що не ідеальна для її сина. Втомилась жити не своїм життям!
Вібрує телефон на столі. Андрій глянув на екран щелепа смикнулась. На дисплеї Мама.
Він підняв слухавку.
Алло так, мам ні, все гаразд
Тут у мені остаточно щось обірвалось.
Я вихопила в Андрія телефон і натиснула гучний зв’язок.
…ти їй сказала? голос тещі звучав напружено. Про квартиру?
Я дивилась на Андрія. Обличчя зблідло.
Яку квартиру? спокійно питаю.
Пауза. Потім уже підсолоджено, обережно:
Катрусю, це не твоє діло
Я йому дружина. Моє. Яку квартиру?
Андрій намагався забрати телефон, я відсторонилась.
Ми з Андрієм розмовляли почала його мати, у моєї сестри Галі звільняється двокімнатна. Хочуть продати. Василю терміново потрібні гроші сина треба вчити у Львові
Василь. Її племінник. Той самий, що на святах постійно пишався своєю бухгалтеркою-дружиною, яка “й дім веде, і карєру будує”.
Далі що? дивлюся на Андрія.
Мама запропонувала нам купити цю квартиру. За гарною знижкою.
За які гроші?
Мовчить.
За які гроші, Андрію?!
За твої накопичення, видушив. Ну і мої додамо
Мої накопичення. Сто тисяч гривень, що я збирала пять років. Ще до шлюбу почала працювала на двох роботах, економила. Мріяла відкрити власний манікюрний кабінет. Був готовий бізнесплан.
Ви це з нею без мене вирішили.
Кате, ну це ж вигідно! Квартира гарна, район чудовий
А я? мій голос спокійний, мов крига. А мої плани? Мрії?
Кабінет зачекає
Зачекає?! Мені тридцять! Я вже два роки вдома з дитиною! Коли ще чекати?!
Свекруха заторохтіла:
Катрусю, ну що за кабінет, у тебе ж маля! Потім відкриєш. А квартира вигідна! Галя нам тільки цю знижку дає, бо рідня!
Рідня, повторила я повільно. Яка все вирішує замість мене. Де мого голосу нема.
Поклала телефон на стіл. Поглянула на Андрія:
Ти збирався мені сказати? Чи просто взяв би гроші?
Хотів спершу поговорити
З ким? З мамою поговорив. З Василем, мабуть, теж. А зі мною коли?
У квартиру зненацька вривалась свекруха. В хутряній шубі, щоки горять від морозу.
Що тут відбувається?! Андрію, чого вона кричить?!
За нею Галя. Грубий тулуб, самовдоволена посмішка.
Вітаю, Кате. Ми проїжджали та вирішили занести документи на квартиру
Документи. Вони принесли документи. Не запитавши мене навіть.
Забирайтеся з мого дому, сказала я стиха.
Що?! свекруха витріщила очі.
Казала забирайтесь! Обидві!
Як ти смієш?! вона стрибнула до мене. Андрію, ти бачиш, як вона говорить?!
Мамо, може, й справді краще згодом, пробуркотів він.
Краще?! вона повернулась до нього. Я тобі життя віддала! Після смерті тата одна ростила! Все для тебе! А тичерез цю кивок у мій бік, через цю невдячну
Замовкніть! я зірвалась криком. Галя відсахнулася. Замовкніть і вийдіть! Зараз!
Катрусю, ну чого ти так? Галя пробує усміхатись. Ми ж добре хочемо! Василеві гроші, вам простір
Мені не треба ваша квартира! Мені потрібен чоловік, який мене поважає! Родина, де я не чужа!
Та хто ти така! розійшлась свекруха. Думаєш, молода, гарна щось значиш? Андрій на тобі оженився бо бо ти завагітніла! Якби не це ніколи б не увійшла до нашої родини!
Тиша.
Андрій стояв, блідий, рот відкритий.
Це правда? питаю тихо.
Мовчить.
Андрію, це правда? Ти одружився лише через дитину?
Я я любив тебе
Любив. Минулого часу. Кивнула. Все ясно.
Взяла сумку з полиці. Телефон у кишеню.
Кате, зачекай ступив до мене.
Не підходь. Ключі поклади на стіл. Завтра приїдеш за речами, коли мене не буде.
Ти ж не можеш просто піти!
Можу. І йду. Від тебе. Від твоєї мами. Від цього цирку.
Свекруха простягла до мене руку:
Ти сина полишаєш?!
Марка заберу завтра. Якщо треба, з поліцією. Нехай сьогодні спокійно спить. Йому ці драми ні до чого.
Відчинила двері й вийшла на сходи. Холод обпік щоки. Ноги самі несли вниз.
Позаду гримнула двері Андрій кинувся слідом.
Кате, зупинись! Куди?!
Я не озиралася. Спускалась четвертий, третій, другий поверхи
Ми все вирішимо! Я поговорю з мамою! Обіцяю!
Перший поверх. Двері. Різко і я на вулиці.
Морозяне повітря ріже груди. Я йду швидко, не відчуваючи дороги. Куртка незастібнута, шарфа нема байдуже. Головне далі. Геть від цього дому, цих людей, цього життя.
Вібрує телефон. Мама. Відбиваю. Знову Андрій. Відбиваю. Ще дзвінок свекруха. Знімаю звук.
Зупинилася лише на станції метро. Присіла на лавку. Руки тремтіли чи від холоду, чи від нервів.
Що я наробила?
Пішла. Просто пішла. Без речей, дитини, плану. Як у кіно. Тільки в кіно героїня знаходить себе, закохується й стає щасливою. А в реальному житті?
В житті я на замерзлій лавці у грудні, без грошей (сумка лишилася вдома), лише телефон у кишені. Йти нікуди. До мами? Вона в гуртожитку з моєю молодшою сестрою Олею, студенткою. Там і розміститись ніде.
До подруги Лесі? В неї двоє малявок та чоловік Їм і так тісно.
Знову дзвонить телефон. СМС від Андрія: Вибач. Зустріньмося завтра. Поговоримо спокійно.
Поговоримо спокійно. Можна спокійно говорити лише про те, чого насправді хочеш. А якщо твоє життя фарс, якщо чоловік не з любові, якщо свекруха головновазна? Якщо мрії твої нікому не цікаві?
Ще одне повідомлення, тепер з невідомого номера: Катя, це Галя. Не гарячкуй. Квартира справді чудова. Подумай про Марка йому треба простір. Подзвони, обговоримо.
Обговоримо. Всі звикли обговорювати. Але не зі мною між собою. А мені просто повідомляли.
Я підвелась. Побрела до станції. У кишені знайшла картку хоча б щось. Зайшла в метро, купила жетон. Тепло огорнуло, в голові зашуміло. Сідаю у вагон куди їду, сама не знаю.
Вийшла на Університеті. Просто так, бо люблю це місце. Пішла містом, що миготів вогнями ілюмінацій, люди кудись поспішали. А я йшла серед них безрідна, загублена.
Зайшла в цілодобову кавярню. Замовила чай карта працює. Сіла біля вікна. Дивилась на місто і думала.
Про Марка. Вранці прокинеться, кликатиме маму. А мене нема. Андрій скаже що? Що мама пішла? Що залишила?
Серце стискалось. Ні. Не покинула. Просто просто мені потрібно подумати. Вирішити, як далі жити.
До столика підійшла офіціантка молода дівчина, втомлене обличчя.
Можливо, ще щось?
Ні, дякую.
Вона не пішла. Подивилась уважно.
Перепрошую, не моє діло, але все гаразд?
Я всміхнулась криво:
Схоже, що ні.
Можливо, хочете поговорити?
Дивно. Зовсім незнайома людина пропонує підтримку. А може, бачить мій стан? Може, їй просто нудно?
Пішла від чоловіка, сказала я і раптом відчула полегшення. Годину тому.
Вона присіла поруч.
В мене перерва. Розкажете?
І я розповіла. Все. Про свекруху, про квартиру, про ту правду, що ранить, що залишилась без плану і навіть без сина. Слова самі лились.
Вона слухала мовчки. Потім сказала:
Знаєте, в мене було схоже. Трошки раніше. Теж тікала. Було страшно. Але нарешті відчула вільне дихання.
А ви одна були?
Без дитини. У вас дитина?
Син. Рочок.
Вона кивнула:
Це важче. Але пережити можна все. Головне не повертайтесь в те саме. Якщо повернетесь, усе залишиться як було. Вони зрозуміють, що ви не ризикнете залишити. І стане тільки гірше.
Я допила чай.
Боюсь, що не впораюсь одна.
А хто сказав, що ви залишитеся зовсім одна? усміхнулася вона. Є родичі, подруги. Ви сильніша, ніж думаєте. Якщо вже змогли піти зможете і далі боротись.
Ми обмінялися телефонами. Її звали Віта. Звичайна офіціантка, а дала мені більше підтримки, ніж чоловік за всі роки.
Я вийшла з кавярні під ранок. Над Києвом білим світилась зима. Дістала телефон двадцять три пропущених. Від Андрія, свекрухи, мами, навіть від Лесі мабуть, чоловік уже всім написав.
Відправила Андрію смс: Завтра на другій годині зустріч на нейтральній території. Без твоєї мами. Обговоримо Марка і розлучення. Не телефонуй.
Натиснула відправити. Видихнула.
Попереду невідомість. Зйомна кімната, сутички за дитину. Страшно? Так. Але страшніше залишитись там, де тебе не помічають. Де твій голос ніщо.
Я крокала по червоному світанку мегаполісу. І вперше за три роки відчула я нарешті вільна.
Життя часом болюче, але ніщо не варте того, щоб втратити себе. Треба навчитися ставити свої кордони і обирати себе, навіть якщо для цього треба набратись сміливості піти в невідоме.
