Вся ця історія сталася пізньою осінню. За вікном без упину накрапав дощ, і часом здавалося, що той монотонний стукіт стане вже вічним елементом нашого дворика. Все це відбулося із моєю сусідкою Катериною. Жінці вже понад пятдесят. Працювала вона на нічній зміні у продуктовому кіоску. Виходила коли все місто спить. Її чоловік, Петро, інженер на заводі, людина загалом непогана, але, як часто буває, звик до того, що життя текуче і розмірене, і жінка сама впорається з усім, що не входить в його плани. Все трималося звичним руслом, поки не трапилась біда з його мамою Галиною Петрівною.
Старенька, років вісімдесяти трьох, жила в селі сама. Сталася у неї ішемічна атака, і хоча то не був тяжкий інсульт, стало очевидно самотужки вона більше не справиться. Петро вирішив миттєво забрати матір до себе. Його сестра Маргарита, яка жила трохи далі по місту, полегшено зітхнула: «Дякую, Петре, що береш її до себе. В мене ж двокімнатка, а чоловік, сам знаєш, не в захваті від таких змін».
Так Галина Петрівна й опинилась у них. І тоді минуле життя Катерини закінчилось.
Весь догляд ліг на її плечі. Відпрацювавши ніч, замість того, щоб виспатись, Катерина мусила годувати свекруху, мити її, міняти підгузки, вивозити в інвалідному візочку на дихати осінньою прохолодою. Петро ж повертався з роботи, кивав здалеку: «Як мама?» і йшов до кімнати до телевізора.
Я часто бачив, як вона уранці йде додому з роботи. Обличчя бліде, під очима сині, ніби намальовані, тіні. Вона ледь переставляла ноги. Якось я допоміг донести їй тяжкі пакети з продуктами й памперсами до дверей підїзду.
Дякую, Андрію Васильовичу, слабо промовила Катерина без жодної емоції у голосі.
Катю, та ви вже й самі ледве тримаєтесь, вам би відпочити, сказав я.
Вона сумно всміхнулась, зовсім тихо:
А хто мене пошкодує? У кожного свої турботи. Петро на роботі втомлюється. Маргарита та лише на свята приїжджає, покритикувати, пораду дати.
Катерина неодноразово намагалася поговорити з Петром, по-господарськи, без емоцій:
Петре, я вже не витримую. Я виснажена. Давай наймемо доглядальницю на кілька годин. Або пошукаємо достойний пансіонат, професійний. Там з нею працюватимуть фахівці.
І відповів Петро одразу голосно і бурно. Дивився на неї так, неначе вона запропонувала здати матір у притулок:
Ти що, збожеволіла?! Віддати маму в якийсь дім для старих?! Я навіть слухати про це не стану! Це ж мама!
Говорив він не з любові до матері, а з остраху, що скажуть люди, а особливо Маргарита.
Дізнавшись про цю розмову, Маргарита завітала того ж вечора. Не допомогти, а навчати.
Катерино, як тобі не сором!? Маму в пансіонат? Та ми тобі цього ріднею не простимо! Ти просто егоїстка, тобі зручно, а людям байдуже.
Катерина мовчки слухала, втупивши погляд в стіл. Вона й не намагалася сперечатися. Що скажеш людині, яка навідується раз на кілька тижнів, поцілує матір у щоку й мовить: «Ох, яка ти бідолашна!»
Так вона й тягнула лямку вночі робота, вдень важкий, монотонний, душевно і фізично виснажливий догляд. Петро наче не бачив її виснаження. Головне для нього мама чиста і нагодована, і цього було досить. Так вже заведено: жінці терпіти.
Кульмінація настала раптово й боляче. Катерина, намагаючись самотужки пересадити Галину Петрівну з ліжка у крісло, раптом відчула гострий, пронизливий біль у спині. Вона не впала одразу, а ніби обвисла поруч з ліжком свекрухи. Та дивилася на неї порожніми, втомленими очима.
Петро повернувся додому і розгублено метався квартирою. Він не знав, як замінити памперс, зробити кашу, дати ліки. Його впевненість розвалювалася просто на очах.
В поліклініці лікар був категоричний: серйозно зірвана спина, мінімум два тижні суворого постільного режиму. Жодних підйомів, ніяких фізичних навантажень.
У мене хвора свекруха, ледве прошепотіла Катерина.
Якщо не полікуєтеся, суворо мовив лікар, від реабілітації пряма дорога на операцію. І там, не дай Боже, до інвалідності.
Дома справжній розгардіяш. Петро, з розгубленим і переляканим лицем, намагався впоратися з матірю, але все сипалося. Телефонує Маргариті:
Маргарито, допоможи! Катя лягла! Може, заберете маму на деякий час?
У відповідь тільки зніяковіле бурмотіння:
Петре, у мене ж маленька квартира, чоловік я ж не вмію доглядати за лежачими. Це важко Ти впораєшся, я у тебе вірю.
Петро поклав слухавку, сів у прихожій. Вперше перед очима постала не абстрактна “проблема”, а реальна катастрофа хвора дружина, немічна мати.
Катерина лежала у кімнаті. Біль був нестерпний, але в розумі все прояснилося. Чула на кухні плутані кроки чоловіка, шепіт Галіни Петрівни. Коли Петро, осунувшись за ці дні, зайшов до неї з чашкою бульйону, вона подивилася спокійно, із остаточною непохитністю.
Петре, промовила тихо й чітко. Я більше не доглядатиму за твоєю мамою. Ні завтра. Ні через два тижні. Ніколи.
Він хотів щось заперечити, але вона зупинила:
Помовчи і послухай. У нас два шляхи. Перший: ми разом шукаємо вихід достойний пансіонат або доглядальницю з проживанням. Все оглядаємо, разом приймаємо рішення.
А другий? ледь прошепотів Петро.
Другий: я подаю на розлучення і виїжджаю. А ти сам залишаєшся тут з мамою і сестрою. Обирай сам.
Вона відкинулася на подушки. Все було сказано.
Петро вийшов і довго сидів у темній кухні, думав. Пригадував останні місяці: виснажене лице дружини, її мовчазний відчай, свій власний страх та відмовки Маргарити. Крокував цією маленькою всесвітом хаосу, у який перетворилось їхнє життя. Обирав не між жінкою і мамою. А між здаваною благопристойністю і реальною можливістю врятувати всіх трьох.
Вранці він прийшов до Катерини:
Будемо шукати пансіонат, просто сказав він. Достойний. І доглядальницю на перший час. Я на роботі взяв відпустку, сам усе вирішу.
Катерина кивнула. Більше нічого не сказала.
Зараз Галина Петрівна мешкає у приватному пансіонаті неподалік. Окрема кімната, постійний догляд, лікарі. Петро з Катею навідують її щонеділі привозять домашнє печиво, довго сидять поряд, розмовляють. І бачать їй спокійно. А головне знову бачать одне в одному чоловіка й дружину.
Якось, зустрівши Катерину біля підїзду, я поцікавився:
Ну як, Катерино, життя налагодилось?
Вона посміхнулася тонкою, легкою усмішкою, якої я не бачив у неї давно.
Налагоджується, Андрію Васильовичу. Я нарешті зрозуміла просту річ: іноді найбільше милосердя не жертвувати собою до краю, а знайти рішення, яке під силу всім. І відстояти його.
У цих словах і розкривається вся суть цієї історії. Право на власне життя не егоїзм. Це основа, без якої будь-яка жертва стає безглуздою і руйнівною.
