Я ж нікого не кликала до себе! крик, що зірвався з уст Оксани, розсипався ластівками по стелі. Я вас не запрошувала!
Тимур стояв посеред синьої кухні, розмішував вінчиком густий сметанний соус для вареників. В одній руці тримав деревяну ложку, в другій розгорнуту стару кулінарну книжку з засаленими сторінками. На його обличчі застигла дивна, майже сакральна зосередженість.
Запах тертого часнику, печених буряків і кропу витав у повітрі, змішуючись із солодким, трішки гірким димом свічок, які Оксана порозставляла на полицях і підвіконнях.
Здається, виходить, озвався Тимур, озирнувся до дружини, що різала сир для салату. Воно принаймні не звернулось у грудку.
Оксана усміхнулась, дивлячись на нього замріяними, мякими карими очима. Її густе темне волосся зібране у недбалий вузол як у прабабці на старій світлині.
Ти ж у мене справжній кухар, вона підступила до чоловіка й обняла за плечі теплими руками. А все пахне так, наче ми на Подолі в кнайпі, де їли на річницю.
Такого саме й хотіли. Уяви собі: тиша, легка музика, вечеря при свічках. Жодних дзвінків, гостей й сюрпризів. Лише двоє нас.
Підготувати день народження в цілковитій тиші було задумом обох. Після нескінченних відвідин, галасу з «ріднею» і втручань у їхній простір їм так хотілося простого тепла лише удвох.
Оксана завчасно купила улюблене вино із Закарпаття, а Тимур відпросився із роботи раніше: зробити усе власноруч.
Коли нарешті все було готове, вони нанесли на стіл різні закуски й увімкнули на старенькому магнітофоні джаз ледь чутний, мов струмок десь у вишневому саду.
З днем народження, моя люба, Тимур підняв келих червоного сухого. Хай рік цей буде лише з добром і спокоєм для тебе.
Дякую, мій світлий, відповіла Оксана, чокнувшись із ним, і смак терпкого вина освіжив їй душу. Вона заплющила очі, вслухаючись у мить.
Саме тоді, коли тиша ледь почала співати, по квартирі вдарив різкий, як постріл, дзвінок у домофон. Тимур знітився.
Хто це може бути? Ми нікого не чекали.
Оксана знизала плечима, але в грудях холодно стиснулося від тривожного передчуття. Тимур прислухався й підняв слухавку.
Алло? сухо мовив у мікрофон.
У відповідь пролунав гучний, знайомий з дитинства голос.
Тимчику, це ми! Відчиняй, з гостинцями приїхали! Оксану привітати!
Обличчя Тимура витягнулося. Він розгублено глянув на дружину.
Мамо? Що ти тут робиш?..
Як це що? До невісточки любименької у такий день! Відчиняй надворі віє, як на Поліссі.
Не встиг він отямитись, як натис кнопку домофона. Далі тиша густа, як зимова ніч.
Це твоя мама? шепнула Оксана. Її голос задрижав.
Вона обіцяла лиш подзвонити…
Не встигли навіть скидати келихи, як грюкнули у двері наполегливо, хазяйськи.
Тимур, набравши повітря, відчинив. На порозі стояла Лідія Миколаївна, його мати низенька, кремезна, у різнокольоровій вовняній хустці та червоних чоботях. На руках тримала величезний пластиковий контейнер, запотілий і трохи липкий.
Ну, нарешті! Замерзла, як кіт на березі Дніпра! без церемоній вона прослизнула в коридор та почала скидати важке пальто.
За нею ціле кодло родичів, живих і гучних, як ярмарок: дядько Славко, молодший брат Лідії Миколаївни здоровенний чоловяга у спортивному костюмі, тягнув ящик з соком; тітка Зіна, худюща й невгамовна, із тортом «Київським» у великій коробці; їхня донька Марічка, яка тут же уткнулася у телефон, і двоє їхніх менших Данило й Софійка, які з вереском кинулися дохати далі вглиб квартири.
Мамо, що ж це таке? нарешті спромігся запитати Тимур.
А що? гмикнула Лідія Миколаївна, займаючи одразу три гачки для пальто. Ми ж рідні! Захотіли зробити Оксанці несподіванку! розвернулася до невістки та сунула контейнер у руки. Ось, тримай, домашній холодець! Тимур обожнює!
Оксана мимохіть прийняла важку посудину.
Дякую, Лідіє Миколаївно… але ми, власне… нікого не кликали…
Та ми ж не гості! Ми свої, заливалася сміхом свекруха, вже влаштовуючись у вітальні. О, романтика! Свічки…
Тітка Зіна тим часом встановила торт посеред стола, посунувши все і вазу з тюльпанами, і келихи з вином.
Оксанко, з днем народження! Я сама пекла свій «Київський», старим рецептом. Скуштуй обовязково!
Малеча носилась по кімнаті, грала в квача. Данило ледь не зачепив порцелянову вазу, і Оксана кинулась її ловити.
У грудях молодої жінки усе підкочувалось. Тимур прокинувся з задум, спробував перехопити управління ситуацією:
Раз ви вже тут, сідайте, розташовуйтеся. Оксанко, може, накриємо на кухні?
Та рішення Лідії Миколаївни були непохитні.
Чого ти на кухню всіх женеш? Тут посидимо. Славко, підтягни стільці, Зіна, принеси тарілки! Марічко, кинь вже той телефон!
Марічка, ледь відрившись від екрану, повільно пішла на кухню. Аромат затишку розвіявся мов пух.
За якісь десять хвилин стіл був заставлений: холодець, оселедець під шубою, салат «Олівє», мариновані гриби й той «Київський» торт.
Ну що, імениннице, як справи? вмостилася Лідія Миколаївна, її маленькі очі прискіпливо впялися в Оксану. Ти й досі у тій самій бухгалтерії? Начальник не дошкуляє?
Все гаразд, дякую, шепотіла Оксана, ледь ворушачи вилкою.
Бо Марічка наша роботи не знайде. Вчилася-вчилася і що? Сидить. Може, ти їй щось підшукаєш у своїй фірмі? Вона у нас здібна.
Оксана лише кивнула. Всередині в неї усе стискалося в тугий вузол. Тимур, зсутулившись, підтакував дядьковим балачкам про футбол, але його очі були сповнені втоми й злості.
Він кидав Оксані винуваті погляди та втручатись не міг. Тим часом діти, наїдаючись солодким, знову заводили ігри.
Данило знайшов колекцію кришталевих фігурок, яку Оксана збирала з юності.
Мамо, дивись як сяють! вигукнув він.
Обережно, Данилку, це тендітне! підхопилася Оксана, та вже запізно.
Малий потягнув за крихітного кришталевого журавля. Пролунав дзвінкий, короткий звук, і кришталь розсипався на дрібні скалки.
Мертва тиша. Навіть музика давно скінчилась. Лише тріщить свічка біля вікна.
Ой лишенько, вигукнула тітка Зіна. Данилко, що ти наробив! Я ж казала не чіпай!
Та нічого страшного, відмахнулась Лідія Миколаївна. То ж скло, викинемо й годі. Дитина ж, не навмисне.
Оксана підняла на неї погляд.
Це був подарунок від моєї бабусі, тихо і чітко сказала вона. Її нема вже давно…
Царство їй небесне, недбало зітхнула свекруха. Але діти живі, нерозумні не ображайся. Треба ховати дорогі речі, як гостей чекаєш!
Остання крапля. Оксана різко підвелась, стілець відійшов на всю кухню.
Та я ж не кликала нікого! нарешті зірвався її голос. Я не запрошувала вас! Ми з Тимуром хотіли побути вдвох! Це мій день народження, а не сімейна нарада!
У вітальні відразу стало тихо. Навіть діти завмерли відчули бурю.
Дядько Славко замовк, тітка Зіна розтулила рота, очі її округлились. Лідія Миколаївна зашарілась.
Оце так… її голос став гострий, холодний. Ми приїхали привітати, гостинці привезли, а ви невдячні. Мама навіть до сина в гості зайти не може?
Мамо, годі, встав Тимур, і його терпіння лопнуло. Оксана права. Ми хотіли бути самі. Ти не мала права ось так ввалюватися з усіма… з півсела!
Я?! До сина рідного?! її голос тріщав. Я за вас ніч мала, як за курку! А тепер дружина тобі дорожча і для мене ворота закрито?
Мова не про Оксану! А про повагу до нас і нашого дому!
Почалася гучна, безглузда сварка. Лідія Миколаївна сипала обвинуваченнями, Тимур намагався говорити з нею по-людськи, родичі сиділи, дивилися в тарілки.
Оксана не витримала мовчки вийшла з кімнати. Крізь стіну долинали приглушені пошепки, крики та схлипування.
Вона не знала, скільки минуло десять хвилин? Може, двадцять? Потім з вітальні потягнулось щось тихе як затихає дощ у Полтаві. Потім зачинилися двері.
Тихо прочинилася двері в спальню. На порозі стояв Тимур, виснажений і присоромлений.
Вони пішли… прошепотів. Оксано, прости, треба було просто не відкривати…
Але ти не зробив цього, її голос вже був чужий. Ти мав зупинити її!
Вона ж моя мама… Вона хотіла як краще.
Для кого? Оксана повернулася, у її очах палала втома. Для себе? Щоб показати, яка вона господарка? Вона зіпсувала весь вечір!
Що я міг? Вигнати? Підняла б галас…
А хіба це не скандал? вона ходить кімнатою. Вона завжди так! Вирішує за нас усе що їсти, куди їхати, як жити! А ти постійно поступаєшся їй…
Оксана глянула у вікно. Унизу, на стоянці біля багнюкатої берези, родичі Лідії Миколаївни осідали по автівках.
Здавалося, буря стихла. Та Оксана знала то лише затишшя.
Я не знаю… що далі, шепотіла вона. Не хочу жити зі страхом, що кожної миті твоя мати вдереться зі своїми пирогами й моралями.
Я поговорю з нею. Обіцяю. Але вона ж не слухає…
Скільки вже разів це? Нічого не змінюється.
Ідилія, яку вони плекали, так і не встигла народитися в цю ніч.
Пробач, знову мовив Тимур. З днем народження, моя єдина…
Оксана заплющила очі. Їй тридцять три а на душі так, ніби їй уже шістдесят.
Може, спробуємо святкувати далі? несміливо запропонував чоловік. Там ще все неторкнуте…
Немає ради, шепнула Оксана. Я дуже втомилась. Хочу спати.
Вона попрямувала до ванної. Хотілось змити із себе цей вечір, лягти, і дозволити новому дню розчинити залишки гіркої ночі, в якій не буде настирливої свекрухи і її гуркотливих гостей.
Лідія Миколаївна після сварки носила скривджену тінь у душі їй так і не збагнути: чим же вона так нашкодила тиші й щастю у цей вечірТимур мовчав, дивлячись їй услід. У кухні ще тліли недоторкані свічки, їхнє світло ледь тріпотіло від протягу з відкритої кватирки. Він підійшов, зупинився між залишками холодцю та своїм ще теплим соусом для вареників. Доторкнувся до скалки кришталевого журавля лише уламок, але як болить серце.
Він відчув раптом, як час завмер. Гострий біль стискав груди: тут, у цій квартирі, серед начебто рідних, він відчував себе чужим. І зрозумів: це не те життя, якого вони з Оксаною хотіли. Так більше не можна ні для неї, ні для себе.
Він заходив до спальні. Оксана лежала, сховавшись у ковдру, лише темне волосся вибивалося з-під подушки. Тихо торкнувся її плеча.
Я зателефоную їй завтра. Я скажу, що це наш дім. Що так більше не буде. Якщо треба, сам більше не поїду до неї, поки не навчиться поважати тебе й мене. Я обіцяю. По-справжньому.
Оксана не відповіла одразу, але він бачив, як її дихання поступово вирівнюється. Може, ця ніч і розбила ідилію зате дала зрозуміти, що настав час самим тримати кордони.
Він тихо вимкнув світло і ліг поруч. За вікном розвиднювалось; десь у дворі задзвеніли ластівки, не знаючи ні про холодець, ні про сварки.
Доброго ранку, Оксано, прошепотів він, і вона нарешті обернулась до нього спочатку із сумом, а потім із надією. Все ще можна було почати спочатку. Свій, окремий ранок. Свій дім. Свої мрії. І своє щастя.
Відлуння веселого крику залишилось у вчорашньому дні. Сьогодні, між двома закоханими, знову було тихо, як у гнізді двох ластівок.
А за вікном уже займався новий день.
