Рецепт щастя…
Увесь підїзд спостерігає, як у двокімнатну квартиру на другому поверсі заїжджають нові мешканці. Це сімя начальника цеху місцевого підприємства у невеличкому провінційному містечку на Полтавщині.
І нащо їм у старому фонді жити? радиться зі своїми подругами пенсіонерка Галина Михайлівна, Могли б при їхніх звязках і в новобудові квартиру «викроїти».
Ти себе не рівняй, мамо, зауважує її тридцятирічна, ще не одружена донька Соломія зі строкатим макіяжем, нащо їм новобудова, коли тут справжня «сталінка», і стелі високі, й кімнати окремі та просторі, і передпокій як хата, а лоджія мов ще одна кімната Крім того, їм одразу телефон провели. А в нашому підїзді телефон лише у трьох родин з девяти.
Ти б усе болтала телефоном, обриває Соломію мама, всі сусіди вже від тебе ховаються. До цих навіть не намагайся бігати люди поважні, зайняті.
Не така вже й поважна, молоді вони, дівчинці девять років, Уляною звуть, ображено відповідає Соломія, майже мої ровесники, ну, може, на кілька літ старші.
Сусіди справді виявилися вихованими та доброзичливими. Лідія працює у шкільній бібліотеці, а Іван має вже десятирічний стаж на заводі.
Про це все Соломія розповідає, коли виходить увечері у двір, де її мама любить сидіти на лавочці з іншими сусідками.
Як ти таке все знаєш? дивуються до Соломії жіночки, оце дівка, справжня слідча.
Та я до них дзвонити заходжу. Вони, на відміну від дехто, дозволяють, натякає Соломія на випадки, коли їй не відкривали двері, знаючи, що вона буде прямо годину пліткувати з подругами.
Так Соломія й затоваришувала з новими сусідами, часто залишалася в них довго дзвонити то до знайомих, то по роботі, а сором не брав її навіть за тривалу розмову. То приходила в модному піджаку, то в затишному домашньому халатику, явно шукаючи дружбу господарів.
Одного разу Соломія помітила, як Іван спеціально зачиняє двері до кімнати, в якій дивиться телевізор, тільки-но вона приходить дзвонити. Це повторювалось і надалі. Соломія посміхалась Лідії, дякувала й забігала після розмови на кухню, але Лідія лише коротко кивала й просила тихо закрити за собою двері.
Я не можу сама, руки в борошні, показує Лідія, у нас же замок автоматичний французький.
А що ви зараз готуєте? Знову пиріжки? У вас щоразу щось свіже! А я не вмію, говорить Соломія.
Оце ватрушки з домашнім сиром на сніданок. Зранку часу нема, ось і печу ввечері, лагідно усміхається Лідія і повертається до тіста.
Соломія морщиться, йде невдоволена, бо спілкуватися з нею не бажають.
Послухай, Людо, я бачу, ти ніяково мені казати, одного вечора каже Іван, але цей телефон весь час у вечері зайнятий Соломією, і друзі до нас не додзвонюються. Ну скільки можна?
Я помітила вона вже заходить без запрошення, мов у себе вдома сидить біля телефону… згоджується дружина.
Цього ж вечора Соломія, уся причепурена, сяде на пуфік у передпокої, говорить із подругою.
Соломіє, ви ще довго? Чекаємо важливого дзвінка, через десять хвилин просить Лідія.
Соломія кивнула, поклала слухавку, дістала з кишені плитку шоколаду й каже:
Я з гостинцем! Будемо чаювати, на честь знайомства.
Вона несе шоколад на кухню, кладе на стіл.
Дякую, не треба. Уляна побачить, не встоїть, а їй солодощів не можна алергія. Так що чаювання не вийде. Не ображайтесь, але шоколад у нас під забороною.
Що?! Я ж від щирого серця, сконфужено червоніє Соломія, хотіла віддячити.
Дякувати не варто, і часті дзвінки нам не зручні. Лише якщо щось важливе лікаря викликати чи пожежу. Це святе. Й посеред ночі телефонуйте, зрозуміємо. Але, вибачте, це наша сімя. Чоловікові дзвінки з роботи, а Уляна уроки робить її голос відволікає. Ми стараємось тишу берегти.
Соломія забрала шоколадку й мовчки пішла. Дівчина не розуміє, чому так ставляться до неї, вирішує Лідія звичайно ревнує її до чоловіка.
Вона ж бачить, що я молодша та симпатичніша, розповідає вона мамі, ось і ревнує. Я щиро до неї, а вона навіть чаю не дала Я ж зі своїм шоколадом.
Дурненька ти, вічно вперта, бурчить Галина Михайлівна, видно, я тебе хибно виховала. Не сунешся до чужої сімї, як тобі заманеться. Їм твої дзвінки не треба. Не базар тут. Тобі і відмовили. Ще й ревність приплела. Шукай чоловіка, живи своє життя, заводь телефон тоді сусіди до тебе на дзвінки ходитимуть.
Останню спробу порозумітися з Лідією Соломія зробила, прийшовши з блокнотом, щоби виписати рецепт тіста до ватрушок.
Мені би рецепт ватрушок, може, вже час мені навчитись сама щось пекти Ваша випічка завжди така запашна!
Ви у мами спитайте. Наші матері стільки вміють, що й не перелічити, по-доброму дивується Лідія, я на око все роблю, ніколи не записувала точних пропорцій
Соломія розчервонілася і повернулась додому. Знала вона, що у матері є стара кухонна зошитка, вся в рецептах: і салати, і котлети, і супи, й навіть рибна заливна. Випічки там найбільше.
Пекти насправді Соломія не хотіла, а мама вже давно не пекла через проблеми з тиском.
Та все ж Соломія дістала зошит і, байдуже гортаючи сторінки, знайшла потрібний рецепт, чим неабияк здивувала матір.
Ти що, вирішила пекти? аж ахнула Галина Михайлівна.
Чому тебе це дивує? Соломія закрила зошит, загнувши куток на потрібній сторінці.
Невже в тебе зі Святославом знову зійшлося? питає мама, я думала, ви вже розлучилися. Як і з усіма іншими твоїми кавалерами.
Чого зійшлося! розсердившись, відповідає Соломія, захочу знову пристане до мене.
То захоти! Давно заміж час. Що ти там у зошиті шукала? Може, я підкажу? цікавиться мама.
Не треба, я ще морально готуюсь, вхопила відповідь донька.
Та за кілька днів, коли мати повернулася з вечірньої прогулянки, по хаті плив аромат випічки.
Як на диво, чую пахощі пирогів! дивується Галина Михайлівна, ти закохалась, інакше не може бути
Тихше, не гомони, усміхається Соломія, йди, скуштуй. Це не пироги, а ватрушки з творогом, домашні.
На плиті свистить чайник, Соломія вже розклала чашки, чайничок і тарілку з жовтими, мов сонце, ватрушками.
Оце ти молодець! хвалить мама, а я думала, забула ти вже все Але ж ні, смачно вийшло!
Не хвали, краще конкретно скажи смачно чи тільки підтримуєш? питає дочкa.
А твого язика нема? Скуштуй те, що треба! сміється мама, памятаєш, як батько казав: «Це смачно!» Вища похвала.
Отже, незабаром кличу Святка на чай з ватрушками. Думаєш, йому сподобається?
Ще б пак! Твого ж тата ватрушками й підсадила. Душі в них не чаяв, та й у мені! сміється мама. Печи, клич, а я в той час до сусідки кіно дивитимусь. Нарешті і ти дорослішаєш. Вбраннями чоловіків не здивуєш, а ватрушками так!
Так і почав Святослав ходити до Соломії. Сварок стало менше, мама трохи заспокоїлася, що дочкa частіше на кухні, а Святослав допомагає і сміється разом.
Коли дочкa сказала, що вони із Святославом подали заяву до РАЦСу, Галина Михайлівна аж просльозилася: нарешті
Соломія змінилась: схудла, готуючись до весілля. А Святослав усе жартує:
Чого не печеш ватрушки, на весілля хоч приготуєш?
Перед домашнім весіллям готували троє: Соломія, мама і тітка Любов, мамина сестра. Жінки крутилися два дні, хоча гостей мало бути десь двадцять рідня.
Жити молодята стали в окремій великій кімнаті трикімнатного житла. За рік всім у будинку встановили телефони. Соломія була щаслива: телефонувала всім, але вже коротко, справи купа.
Рито, все, не маю часу, тісто підходить, а Святослав ось-ось прийде. Па.
І поспішала на кухню, де в чашці підходило пухке тісто. Соломія вже була при надії, через місяць готувалася в декрет. Та відпустити приготування не могла і для себе, і для чоловіка: обожнювали домашні ватрушки! І Святослав її обожнює за ласку і таку випічкуУ неділю, коли в хаті пахло випічкою, мама знову сиділа біля кухонного столу, дивлячись, як Соломія майстерно ліпить ватрушки. За вікном зеленіли клени, Уляна із сусідської квартири дзвінко сміялася у дворі вже не новачок, а справжня місцева.
Доню, раптом сказала Галина Михайлівна, ти ж знаєш, рецепт щастя не тільки в ватрушках, а в тім, щоб своє берегти: і тепло домашнє, і сумлінну працю, і дружбу навіть якщо спочатку не все складається.
Соломія мовчки усміхнулася. Вона згадала свої безкінечні розмови по чужших телефонах, поради мами й сварки зі Святославом усе це тепер здавалося далеким і неважливим, бо поруч гріла власна, така непроста, але справжня родина.
Коли ввечері всі улаштувалися за столом крихітна кухня, сміх, аромат гарячого чаю і ще теплих ватрушок, Соломія раптом зрозуміла: щастя це не удача чи сусідський телефон, а вміння напекти своїх ватрушок і поділитися ними з тими, хто любить і чекає тебе вдома. І коли за столом зявиться ще одне маленьке місце, щастя стане тільки більшим.
У цей момент Соломія глянула на маму, на Святослава, поклала руку на живіт і подумала: скільки б разів не дивилась у чужі вікна, найсмачніші ватрушки все ж у власній оселі.
