Знаєш, Оксано… Може, нам варто спробувати вільні стосунки? обережно промовив Ігор.
Що? не одразу зрозуміла Оксана. Ти це серйозно?
А чому б і ні? Це ж у наш час нормально, чоловік намагався говорити спокійно, якось навіть байдуже. Ти ж бачила, як у Польщі чи Німеччині люди живуть для них це будь-яка справа. Вони навіть вважають, що це додає іскри стосункам. Ти ж сама казала, що трохи солодкого на дієті не завадить, допоможе не зірватися. Ось і я про те ж: різноманіття це ж не завжди погано.
Оксана повільно кліпнула, намагаючись осмислити почуте. Зрівняти коханку з цукерочкою ну треба ж до такого додуматися.
Ігорю… почала вона. Якщо ти хочеш піти йди чесно. Я дам тобі волю, але мене у це болото не втягай.
Оксано, чого ти відразу наїжачилася? Я ж тебе люблю. Просто іскри більше нема. Вогоньку б додати, а то ж спимо як два їжаки, спиною до спини, а говоримо лише про покупки та комуналку. Прісно все якось. Ну не завадить нам трохи встряски. Я ж не забороняю тобі нічого. Може, з кимось іншим поговориш розвіятися, відчути щось нове. Що тут такого?
Оксана прижмурилась. Вона раптом зрозуміла: чоловік їй бреше. Ці бігаючі очі, нервове постукування пальцями… Йому свобода потрібна. Але не зараз, і навіть не вчора вже давно.
Скажи по правді. В тебе вже хтось є, так? І тепер ти мені все це пропонуєш, щоб совість не мучила?
Ой, та перестань! Ігор махнув рукою. Якби щось там було хіба питав би тебе? Я вже і шкодую, що підняв цю тему. Ти у нас як із минулого століття. Добре, забудь
Цим він демонстративно піднявся і пішов в іншу кімнату, мов ображений праведник. А Оксана залишилася з думками наодинці.
Двадцять пять років. Вона віддала йому найдорожчі роки: терпіла його мрії і розчарування, безгрошівя, вічні затримки на роботі, які тепер здавалися зовсім інакше… А він тепер ситий, впевнений, і пропонує їй стати спільницею злочину проти родини. «Розвіятися»… Гарне слово вибрав.
Цілу ніч вони спали в різних кімнатах. Якщо це, звісно, можна назвати сном. Оксана цілу ніч дивилась у стелю, в темряву за вікном, і думала: як прийшло до цього? Адже колись Ігор носив їй оберемки бузку, працював не покладаючи рук, аби зробити весілля на славу, і плакав, коли народилась донька. А тепер Краще б він дійсно просто пішов.
Де була точка неповернення? Може, коли вона перестала фарбуватися вдома, щоб бути гарною для нього? Або коли він перший раз забув про річницю, бо «завал» на роботі? Та вже яка різниця?
З одного боку, хотілося подати на розлучення й усе забути. З іншого невже ось так легко можна викинути півжиття з голови?
Між ними вже давно не палала пристрасть, але ж разом нажите майно, ремонт, звичка. Ігор завжди здавався надійним тилом. Донька вже створила свою сімю, старість попереду, але скільки разів вони підтримували й рятували одне одного Ще й кредит свого часу на маму Оксани він узяв. Не кожен би зміг.
У душі Оксани вирувало все: і образа, і страх, і злість. «Може, він думає, що я вже нікому не потрібна?» думалося їй. «Що я сидітиму, варитиму йому борщі, вяжу шкарпетки онукам і слухняно чекатиму, поки він надихається свободою й повернеться додому?»
Та вже ні.
Гаразд, сказала вона чоловікові зранку. Хай буде по-твоєму.
Ти серйозно?
Так, погоджуюсь.
Ігор аж чай пролив. Очікував сварки, а вона спокійна, як вітер.
Ну й добре, буркнув він. Може, ще й сподобається. До речі, сьогодні трохи засиджуся.
Знову боляче стиснуло серце. Ось так швидко?..
…Вечір був сірий і порожній. Оксана почувалась розбитою і непотрібною. Як стара праска, що вже нікому не потрібна.
Вона підійшла до дзеркала. Так, втомлені очі, дрібні зморшки, шкіра вже не така гладка. Але постава ще гарна, волосся густе. Може, вона ще досить приваблива? Може, це з Ігорем щось не так?
Іншим вона подобалася. Ось хоча б Арсен керівник сусіднього відділу. Його перевели місяць тому.
Привабливий чоловік із легкою сивиною, тихим голосом і милим примруженням. Він одразу звернув увагу на Оксану: говорив компліменти, тримав двері, приносив каву. Запрошував на обід, а тиждень тому навіть до ресторану.
Арсене Олександровичу, я заміжня. Дієта називається «чоловік», сміялась тоді Оксана.
Оксаночко, шлюб це запис у паспорті, а не вирок назавжди, відповів Арсен з посмішкою. Але не наполягаю.
Ігор хотів вільних відносин? Чудово. Настав її час «розвіятися».
Доброго вечора, Арсен. А ваша пропозиція на вечерю ще в силі? Схоже, у мене зявилось і бажання, і час забути про дієту, написала вона йому в месенджері.
Це не була помста. Оксані хотілося згадати, що вона жінка. Дати дихати тій частині себе, яку чоловік розтоптав за ці кілька діб.
…Вечір минув у дивному передчутті. Арсен виявився справжнім джентльменом: підсував стілець, вчасно наповнював келих, слухав уважно, дивився так, ніби всі інші жінки зникли.
Оксані було соромно, але й захоплення зродилося знову: азарт, жагуче бажання бути в центрі уваги. Нарешті її життя стало інакшим не лише кухня з каструлями та шкарпетками чоловіка.
Може, поїдемо до мене? запропонував Арсен після десерту. Заїдемо по вино, подивимось щось гарне разом
Оксана кивнула. Усередині щось кричало: «Зупинись!». Але згадалося й те, з яким обличчям Ігор пропонував їй «розвіятися».
Вже в corridors Арсена її телефон почав надривно дзвонити. Чоловік. Скинула раз, вдруге, а він усе одно дзвонить.
Так, сказала вона спокійно.
Де ти ходиш?! гримнув Ігор. Десята вечора, у холодильнику миша повісилась, їсти нічого, а тебе немає! Совість маєш?
Оксана опешила. Арсен почув усе й тихо пішов у іншу кімнату.
Я на побаченні, Ігорю.
Що?! На якому ще побаченні?!
Тобі пояснювати? Ти ж сам пропонував спробуй вільні стосунки, кажеш, розвійся. Ось я й спілкуюсь. Що, не до вподоби? Не такої свободи хотів?
Запала важка пауза.
Ти… Ти справді пішла до когось? Та це ж жарт був! Я хотів перевірити, зрозуміла? Пе-реві-ри-ти! А ти тільки цього і чекала? Покапризувала одну ніч і зразу побігла?!
Оксана розгубилася.
А ти сам до кого йшов сьогодні?
Та ні до кого! Я на роботі був, буркнув Ігор. Все! Мені твоя розпуста не потрібна. Або ти збирай речі, або я їду. Будемо розлучатися.
Чоловік кинув слухавку. Оксана встала, дивлячись у стіну. Вона відчувала себе приниженою.
Все гаразд? озвався Арсен.
Так… дрібниці, спробувала посміхнутись Оксана. Але не змогла.
Оксано, Арсен поглянув на годинник, думаю, тобі варто поїхати додому, розібратись із цими справами.
Казка скінчилась. Кавалер не бажав вязнути у чужих проблемах. Його можна було зрозуміти.
Напевно, краще було б подати на розлучення одразу. Але мудрі думки завжди приходять із запізненням.
Тієї ночі Оксана додому не повернулась. Зняла готель. Не хотіла бачити сердитого чоловіка і потребувала часу, щоб зрозуміти: по-старому вже не буде.
Минуло три роки…
Життя відсікло все зайве, хоч і боляче.
Ігор миттєво знайшов собі нову пасію. Ще до офіційного розлучення. Щоправда, втекла вона саме тоді, коли з Оксаною продали квартиру. Та ще й забрала з собою його частку гривень.
З Арсеном нічого не вийшло. Зустрічались в офісі, але вже без компліментів. Тільки службові питання. Оксана раптом зрозуміла: ті чоловіки, які жваво погоджуються на роль коханця, одразу ховаються, якщо треба стати підтримкою чи опорою.
Та й не шукала більше нікого. Коли опинилася сама у новій квартирі, виявилось: часу й сил у неї повно. До цього все це поглинав побут і догода примхам чоловіка. Тепер вона стала жити для себе.
Ранковий басейн допоміг подолати біль у спині, курси англійської тримали розум свіжим. Обрізала коротко волосся змінила гардероб.
І головне стала бабусею.
Донька Марина народила півроку тому. Спершу, коли тільки пішла хвиля розлучення, стала на бік батька. Ігор умів прикидатися жертвою, гарно розповідав доньці байки, що мама «нагуляла», сімю кинула
Та час усе розставив на місця. Марина приїхала, аби поговорити від душі, поглянути в очі. Але побачила не розпусницю, про яку казав батько, а втомлену, але чесну людину.
Оксана все розповіла. Що саме Ігор запропонував такі стосунки. Що давно вже став чужим. Що вона давно відчувала самотність поруч із ним. Марина, маючи сімю, зрозуміла матір. А коли Ігор швидко знайшов нову, ще й добряче підставився підтримувала лише Оксану.
Зараз вона сиділа на кухні в Марини й тримала на руках маленьку Соню, яка затято хапала бабусю за палець.
Тато знову дзвонив, сказала донька, скривившись. Хотів побачити Соню.
І що? спокійно запитала Оксана.
Я сказала, що нас не буде в місті, зітхнула Марина. Не хочу пускати. Він то погане про тебе скаже, то просить допомогти повернути все назад. Після цього я ще днів зо три нервую, коли він турбує. І не хочу, щоб Соню проти тебе налаштовував. Хай живе зі своєю свободою…
Оксана мовчала, лише міцніше пригорнула онуку.
Ігор отримав свою бажану свободу. Більше ніхто не відволікав, не вимагав уваги. Але ця свобода з гірким присмаком самотності. Зрозумів це він запізно.
Життя вчить: цінувати потрібно тих, хто поруч, поки цей хтось ходить по вашому дому, а не змінює вам каструлі на тишу та нові стіни. Свобода приходить різною, і лише з досвідом бачиш найцінніше те, що ти мав, але забув цінувати.
