Мама, ну ти така собі
Соломіє, ти знову повішала мокрий рушник у ванній на гачок? пролунав голос Тетяни Іванівни з коридору, тільки-но Соломія встигла переступити поріг після своєї роботи в офісі. Тетяна, стоячи з гордо схрещеними руками, буравила невістку суворим поглядом.
Він там сохне, Соломія скидала босоніжки. Для того ж той гачок.
У нормальних хатах рушники сушать на рушникосушці. Але звідки ж тобі знати
Соломія пройшла повз свекруху мовчки, навіть не кинувши у відповідь слова. Двадцять вісім років, дві вузівські корочки з відзнакою, керівна посада а відчуваєш себе підлітком, бо знов докори через рушники. І так щодня, уявіть собі!
Тетяна Іванівна проводила невістку поглядом, ніби то не людина, а непроханий гість. Це її мовчання, холодна ввічливість, манера триматися, ніби вона тут королева Софія Київська. За своїх пятдесят пять Турчанка бачила різних людей, а ця Соломія їй одразу не сподобалась: холодна, зарозуміла, камяна. Її сину Степану потрібна була проста, домашня жінка а тут сама крижинка.
Наступні кілька днів Тетяна Іванівна пильно спостерігала. Придивлялася, нотувала у внутрішньому блокноті всі «грішки».
Остапчику, склади іграшки перед вечерею.
Не хочу.
Я тебе не питаю, ти їх складаєш.
Шестирічний Остап ображено надимає губи, але збирає розкиданих пластмасових козаків. Соломія навіть бровою не вести нарізає овочі для салату.
Тетяна Іванівна спостерігала зі своїх улюблених київських м’яких меблів. Оце вона й помічала відсутність тепла, посмішки, доброго слова. Один наказ за другим. Бідна дитина, бідний її онук.
Бабцю, Остап залазить до неї на диван, доки Соломія порається з пранням у спальні. А чому мама завжди така зла?
Розумнику, Тетяна гладила його по чубчику. Просто є такі люди, яким важко показувати любов. І це сумно
А ти можеш показати?
Авжеж, сонечко, бабуся тебе завжди любить і любитиме.
Остап тулився ще ближче, а Тетяна Іванівна потай раділа торжеству.
Кожного разу, коли залишалися самі, бабуся малювала для Остапа дедалі яскравішу картину.
Мама не дозволила мені дивитися мультики, через тиждень скаржився Остап.
Бідолашний мій. Мама у нас сувора, так? Знаєш, і мені іноді здається, що вона надто сувора з тобою. Але не переймайся, приходь до бабусі я тебе завжди підтримаю.
Дитина вбирала слова, мовби той гарячий борщ Бабуся добра, бабуся розуміє. А мама
Розумієш, Тетяна шепотіла, неначе робила велику таємницю: Деяким мамам важко бути лагідними, Остапчику. Це ж не твоя вина це мама у тебе так би мовити, не дуже.
Остап обіймав бабусю, а десь у середині нього тепер тулилось щось незрозуміле й холодне, коли він думав про Соломію.
Минув місяць, і Соломія не могла не помітити змін.
Остапчику, йди сюди обійму.
Син відвернувся.
Не хочу.
Чому?
Просто не хочу.
І знов утік до бабусі. Соломія застигла з простягнутими руками серед дитячої. Звична картина похитнулась, а вона й гадки не мала, коли це почалось.
З коридору за тією сценою спостерігала Тетяна Іванівна, злегка посміхаючись, як кіт, який зїв шкварку й ніби ні при чому.
Славко, я Остапа не впізнаю, розповідала Соломія чоловікові увечері, коли всі спали. Він від мене відходить, як від злюки у дворі.
Та годі, діти такі сьогодні так, завтра інакше, відмахнувся Степан.
Це не капризи. Він дивиться на мене, ніби я злісна відьма з казки про Котигорошка.
Та не вигадуй. Мама з ним сидить, поки нас немає. Може, прикипів до бабусі.
Соломія хотіла щось заперечити, але Степан уже гортав фейсбук у телефоні.
Твоя мама тебе любить, запевняла Тетяна Іванівна онука під вечір, коли батьки затримувалися. Але по-своєму. Строго, холодно. Не всі мами вміють бути добрими, зрештою.
Чому?
Ну, так в житті буває, сонечко. А бабуся тебе ніколи не образить. Я завжди тебе захищу. Не те, що мама
Остап засинав, клупаючи цю думку а вранці на маму дивився дедалі підозріліше.
Тепер уже напоказ демонстрував, кого з жінок він вибирає.
Остапчику, підемо гуляти? Соломія простягає руку.
Я з бабусею хочу!
Остапе
З бабусею!
Тетяна Іванівна хапає його за руку.
Ну, не приставай, дитино! Він же не хоче. Побігли, Остапчику, куплю тобі морозива справжнього, українського.
Вони йдуть, а Соломія так і стоїть, ніби вперше у житті їй по-справжньому дали лимон спробувати без цукру. Син уникає, втікає до бабусі. Що ж сталося, невже вона й справді така холодна?
Ввечері Степан знаходить дружину на кухні. Соломія сидить над холодним чаєм, дивлячись у стіну, як у старий радянський телевізор з “Білосніжкою на повторі”.
Соломіє, поговорю з ним. Обіцяю.
Вона тільки похитала головою. Сил сперечатися вже не залишилось.
Степан прилаштувався біля сина.
Остапчику, скажи таткові, чому ти не хочеш бути з мамою?
Малий відвертає очі.
Просто.
Просто це не відповідь. Тобі мама щось зробила?
Ні
То чому ж?
Остап мовчить. Шестирічний хлопчик не здатен пояснити навіть собі, чому він так віддаляється від мами. Бабуся ж казала, що мама зла, значить, йому треба так думати.
Степан виходить із дитячої з нічим.
Тетяна Іванівна ж тим часом планує наступний хід. Невістка зовсім знітилася видно неозброєним оком. Ще трохи і сама чемно складе речі. Степану потрібна справжня жінка, не цей айсберг посередінь хати!
Наступного дня, коли Соломія була у душі, Тетяна Іванівна знаходить Остапа.
Остапчику, ти ж знаєш, що бабуся тебе любить більше за все на світі?
Знаю.
А мама мама у нас таке собі. Не пригорне, не пошкодує нормально. От нещасний мій хлопчик.
Раптом ззаду кроки.
Мамо.
Тетяна Іванівна обертається. Степан стоїть у дверях білий, як привид.
Остапчику, йди грайся, говорить він тихо, але голосу вистачає: син одразу втікає.
Степане, я просто
Я все чув.
Повисла глуха тиша.
Ти Степан ковтає клубок у горлі. Ти спеціально налаштовувала Остапа проти Соломії? Увесь цей час?
Я ж про онука хвилююсь! Вона з ним як вчителька в радянській школі!
Ти здуріла?!
Тетяна Іванівна відступає. Син ніколи ще не дивився на неї з таким зневагою.
Степане, вислухай
Ні. Це ти мене послухай. Він підходить ближче. Ти маніпулювала моїм сином, проти його матері, моєї дружини. Ти взагалі розумієш, що ти наробила?
Я ж як краще хотіла!
Краще? Остап тікає від мами, а Соломія з цієї причини не знаходить собі місця! Це ти така добра?
Тетяна Іванівна гордо піднімає підборіддя.
Дуже добре. Вона тобі не пара. Холодна, зла, бездушна
Досить!
Крик розтинає кімнату.
Збирай речі. Сьогодні ж.
Ти, виходить, маму гониш?!
Я свою сімю захищаю. Від тебе.
Тетяна Іванівна беззвучно відкриває і закриває рота. В очах сина вирок. Жодних перемовин. Жодних шансів.
Через годину вона поїхала. Без жодних прощань.
Степан знаходить Соломію в спальні.
Я знаю, чому Остап змінився.
Соломія піднімає заплакані очі.
Моя мама Вона весь цей час казала Остапу, що ти зла, що не любиш його. Вона налаштувала його проти тебе.
Соломія довго мовчить, потім видихає.
Я думала, що збожеволіла Що це я погана мати.
Степан сідає поруч, міцно обіймає.
Ти найкраща мама. А мама не знаю, що їй стрельнуло. Але більше вона до Остапа не підійде.
Наступні тижні були важкими. Остап питав за бабусю, не розумів, куди вона поділась. Батьки говорили з ним лагідно, багато разів.
Синочку, Соломія гладила його по голові, те, що казала бабуся про мене неправда. Я тебе люблю, дуже сильно.
Остап дивився з недовірою.
Але ти зла.
Ні, я не зла, я просто сувора. Бо хочу, щоб ти виріс гарною людиною. Суворість це теж любов, розумієш?
Хлопчик довго думає.
А обіймеш мене?
Соломія обіймає так міцно, що Остап сміється щасливо, наче вперше в житті скуштував справжній львівський сирник.
Потроху, день за днем, Остап повертається. Той справжній хлопчина, що біжить до мами з малюнком. Той, що засинає під її колискові. Степан дивиться на кохану і сина, і десь глибоко розуміє: сімя склеюється наново.
Тетяна Іванівна дзвонила кілька разів, але Степан трубку не брав. Вона залишилася сама у своїй київській квартирі, без внука, без сина. Всі ті зусилля, щоб уберегти Степана від «неправильної» дружини, обернулись порожнечею.
Соломія кладе голову на плече чоловіку.
Дякую, що ти все повернув на місце.
Пробач, що я був такий сліпий.
Остап підбігає, залазить до тата на коліна.
Тату, мамо, а давайте завтра в зоопарк сходимо?
Отак, потроху, і життя почало налагоджуватись…
